Перунові стріли - Логвин Юрий (мир бесплатных книг txt) 📗
Варяг дав дрібненькі, мов лусочки, монети Півнику і відпустив його погуляти по торжищу. А сам пішов до ромейського кварталу - до розпусних дівиць на веселий блуд. І все приказував, потрясаючи калитою: «А чого бідний, бо прутень мідний». І всі слова без похибки вимовляв.
Півник накупив собі всяких лакіток. Ласував, сидячи під парканом і споглядав ромейських скоморохів.
Тут з’явився Тарон. Без мавпи. Радісно привітав малого. Півник знітився - горіхи привіз, а не пішов до Спіро, щоб взнати про Тарона. Але Тарон не сердився. А коли Півник сказав, що зараз збігає на дракар і принесе горіхи і смоковниці сушені, Тарон сказав, що в нього зуби болять. Зараз йому боляче горіхи їсти. Краще він пригостить Півника в заїзді у Спіро. Прийшли до Спіро, поласували медовими коржиками.
Тільки під стиглими виноградними лозами павичі не гуляли. Тарон сказав, що птах на кораблі у клітці в капітана. І мавпочка Сірун там. Тарон дав на час капітанові потішитись дорогими тваринами. Півник попросився на корабель. Тарон погодився. Тільки сказав, щоб хлопчина йшов на берег і чекав його - йому треба нагально залагодити одну оборудку. Це швидко.
Вийшло не дуже швидко - Тарон з’явився під вечір. Поки вони припливли на драмон, що далеченько кинув кітвиці, зовсім посутеніло. Спустились углиб корабля в невеличку каюту. Там на ланцюгу дійсно шаленіла Сірун, а в плетеній з ліщини клітці дрімав павич. Горів олійний світильник.
Тарон вийшов на хвилю. І коли малий зазирав у клітку до павича, голосно заверещала мавпочка. Півник не озирнувся, а повернув голову до неї. Тут його і прихопили. Їх було двоє. Закрили очі, вивернули руки і в рота запхали повстяний чіп. Пов’язали і руки, і ноги, зав’язали очі і кудись віднесли. Кинули серед якихось кулів, які страшенно смерділи овчиною і баранячим лоєм. Десь вгорі над ним, по дерев’яній стелі тупотіли люди, чулась чужа дзвінка мова. А зовсім поруч, за стіною, хлюпали хвилі. Малому здавалось, що корабель похитується, ніби пливе. Та на Півникове щастя, корабель нікуди не поплив.
Під ранок Варяг зміг на якийсь час відірватися від смуглявих портових красунь і довідатись від слуги, що хлопчик, з яким він ходив до міняли Шамая, бігав до Спіро з Тароном. А потім його бачили на березі в човні з Тароном.
Варяг довго пив розсіл з якихось ромейських овочів, поливав голову крижаною водою. І не чекаючи, поки засурмлять схід сонця і відчинять браму для торговців, заплатив хабара стражникам і вони його випустили.
Варяг тихо, але рішуче збудив усіх. Не минуло часу й на один перегін конем, як з боку моря на дромон видерлася вся залога в повнім обладунку. Охоронці дромона, а серед них було шестеро варягів, не збиралися чинити опір. Розбудили капітана. Спочатку той погрожував за розбій смертю і осліпленням. Тоді Варяг прихопив його і повів до борту, щоб він побачив дракар.
- Ми всіх вас звалимо, як волів. А монети заберемо. Крам підпалимо. Он дивись - глеки з сіркою в наших руках. І втечемо в одну мить - хто дожене наш дракар?
Капітан подивився на Варяга, вагаючись. Але підійшов один із залоги дромона:
- Пане капітане, це учень Зоряного Одді, Білий Керманич. Краще віддай чуже і доклади своє, бо ми не допливемо до Трапезунта…
Ці слова справили враження на капітана більше, ніж всі шоломи, кольчуги і мечі варягів. Він віддав Тарона і поборканого Півника, заплатив відступного десять гривень сріблом. Всі ствердили, що хлопчик - це небіж княжого посланця.
Варяг хотів забрати мавпу і павича. Але капітан довів при свідках, що мавпу і павича він давав Тарону, щоб той похизувався перед своїми клієнтами. Тоді Варяг простяг руку в клітку і вирвав три пір’їни з хвоста павича і подав хлопцеві. Капітан обурився і почав лаятись. Тоді Варяг взяв за горло Тарона:
- Де гроші з усіх оборудок? В капітана в каюті? Забери гроші, бо я з тобою гратиму, поки я все не виграю або не програю!
Тарон божився, що грошей у нього немає. Тоді Варяг вхопив його за яйця і почав стискати, а лівою рукою тримав за горло, щоб він не подряпав його. Справа була для Тарона безнадійна - у нього були закороткі руки, щоб дістати Варяга. Не кажучи вже про силу. Він запросився і попрохав, щоб капітан приніс його скриньку.
Коли капітан повернувся і віддав йому скриньку, Тарон зазирнув у неї і заволав, мов різаний.
- А що ти хочеш? - обурився капітан. - Мені стільки збитків через тебе! Це мені на хабар катапану, якщо він взнає, що на моєму судні людолови ховали бранця!
Зійшло сонце, коли вони покинули корабель. Потім третя частина залоги пішла гуляти, а Варяг і Тарон сіли грати в кості на березі. Роздяглись до гола, щоб ніхто нічого не міг приховати. Варяг поставив свою калиту проти скриньки з монетами купця Тарона. І все програв. Але тоді проти нього поставив золоту монету соколятник-помитчик. А цей обчистив Тарона геть! Тарон поставив свій одяг. І соколятник і це взяв. Отак Півник став призвідцем нечуваного багатства соколятника-помитчика. Але тому те багатство не пішло на користь. Коли повернувся до Києва, кинув княжий двір, оженився на якійсь дівці з Подолу, гуляв та бенкетував поки все не протринькав. А жінка і теща ще й вигнали його з хати.
Ну, а коли гра скінчилася, то почав Тарон просити якусь одіж, щоб міг піти в місто, бо був зовсім голий. Срамоту тільки уривком старої сітки огорнув. Всі сміялися з нього, як могли. Лише Варяг чухав, чухав бороду, а тоді кинув Тарону старе корзно та подерту кунячу шапку. Коли йому сказали, без сміху над ним, звичайно, що ж він допомагає тому, хто його переміг і принизив? Варяг же відповів, коли йому ще сказали, що от він волхвує, а не зміг заговорити руку Тарона.
- Гра є не Тарон. Грає доля проти мого вміння. Я граю насупроти доля. Доля не можна заговорити.
А Півник все зрозумів. І він, коли вони вже були під Києвом на Дніпрі, тихо спитав:
- Мій господине! Невже не можна виграти всупереч долі?! Невже не можна заворожити долю?!
Варяг похитав головою.
- Ніяк не можна. Ніяк. Все можна. Це - ніяк!
З розгону по колодах пустили човна на воду.
Ні весла не вдаряли, ні вітрило не розпустилось, а човен різав і різав синю воду, а вона дзеркалила його золоті блискучі боки.
Та мить споглядання золотих гнутих боків, золоте віддзеркалення у безодній сині теплої дніпрової хвилі потім розтяглася на весь час його плутаного, химерного шляху життя.
Йому здалося, що бачить він себе в той давно втрачений, розтриньканий, змарнований, спалений і водночас казково дзвінкий час, коли він самотужки підбирає мелодію і співає віншування могутнім веслярам.
Напружилось вітрило колесом, засвітилось сріблом, тремтять, дзвенять від напруженої гонитви круті боки човна, ріже високий і гострий ніс чорно-синю воду.
Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнішому, по найглибшому звиву русла, минає сліпучі одмілини, бронзові смуги вогкої ріні, смарагди та срібло прибережних гаїв та заростей шелюги.
Він стоїть отут вгорі на височенних київських кручах і споглядає, як він, малий тоді, видерся по штагах на рею і примостився на самім вершечку щогли, споглядає блакитні далекі придніпровські гори.
І не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчі.
А він сивоусий бачить його, малого, веселого мандрівця і співця, як він дряпається по штагах на рею.
А він, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого підтоптаного мужа. Мужа мудрого, знаючого, умілого і вправного у різних ремеслах.
І нічого йому не шкода з усіх років прожитих. Тільки шкода тієї безжурності, що минула, розвіялась, пролетіла птахом, продзвеніла піснею і розтанула над блакиттю Дніпрових плесів, над золотом Дніпрової ріні.
Він плив разом з дядьком Півнем у найдальше руське місто Тмуторокань. А там ще далі в Обези, що горами зривались у сині хвилі Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб’ячий зуб та соколів дістали в Обезах золотого піску, свинцю та міді. І все для храму київської Святої Софії.
