Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Тобі не варто було порпатися в моїх паперах. Особливо тут. У мене є професійні таємниці.
— Не пересмикуй, Соле. Шість мільйонів доларів! Ти обіцяв шість мільйонів доларів? Звідки ти візьмеш такі гроші?
— Тебе це не стосується!
— Соле, ти мій чоловік! Як це воно мене не стосується, га?
— Бо ти нічогісінько не зрозумієш.
— Скажи мені, Соле, благаю тебе. Де ти взяв такі грубі гроші? Що ти приховуєш? Ти зв’язався з організованою злочинністю?
Він зареготав.
— Що ти оце вигадуєш? Іди звідси, прошу тебе. Вже пізно, а мені треба попрацювати.
Я не знав, що там у них коїться. Я бував як не в університеті, то з Александрою. З нею я був щасливий. Вона знала мене краще, ніж будь-хто, вона найдужче мене розуміла. Вона читала мої думки, вгадувала навіть, що я хотів сказати, перш ніж вимовляв те вголос. Уже рік минув, як вона закінчила університет, і тепер намагалася промкнутися в музичний світ, та кар’єра її не ладналася. Мені не дуже подобався продюсер, з яким вона працювала. Здавалося, що він просуває радше її образ, аніж музику. Він казав, що все пов’язане, та я не погоджувався з ним. З її талантом слід було поводитися не так.
Я намагався пояснити їй це, намагався сказати, що їй передовсім треба прислухатися до самої себе. Вона писала чудові пісні, а її продюсер, замість того, щоб сприяти розквітові таланту, гальмував її творчість, заганяючи у вузькі заяложені стереотипи, що начебто подобаються більшості. Структура: вступ, куплет, рефрен, другий куплет, проспівування, підступ до рефрену, фінальний рефрен. Перший рефрен тривав одну хвилину. Продюсери робили з музикою те саме, що з фільмами та книжками, — вони підганяли її під стандартну схему.
Часом вона занепадала на дусі. Казала, що нічого не досягне. Що ліпше буде покинути це діло. Я намагався підбадьорити її: часом покидав університет і приїздив на ніч до Нью-Йорка.
Зазвичай я знаходив її сумну, вона сиділа в кімнаті. Я умовляв її струснутися, взяти до рук гітару, а потім провадив її до бару, де можна було поспівати на сцені. І щоразу відбувалося те саме: вона просто-таки заряджала слухачів. Після її виступів лунали бурхливі оплески, і вона збадьорювалася. Вона аж сяяла, покидаючи сцену. Ми йшли вечеряти. Вона знову була щаслива. І знову балакала без угаву, як ото я любив. Вона забувала про сум.
Нам належав цілий світ.
*
Майже кожними вихідними їздив я до Медісона, щоб побачити, як грає Вуді. На трибунах стадіону Сола Ґольдмана я долучався до його палких прихильників — дядечка Сола, тітоньки Аніти, Патрика Невіля, Гіллеля, Александри і Коллін.
Він здобував перемогу за перемогою, і незабаром поповзли чутки, що подивитися на його гру приїздили представники великих команд НФЛ. Патрик казав, що незабаром приїдуть і люди від «Джаєнтс». Дядечко Сол запевняв, що за грою «Титанів» дуже уважно стежать наймачі від «Рейвенса». Під час тих матчів Гіллель намагався простежити, чи приїздять ті представники подивитися на його гру, а потім біг у роздягальню й доповідав Вуді.
— Вуді, — сказав він якось увечері, — я оце одного таки побачив! Він щось нотував і весь час балакав по телефону. Я простежив за ним до паркувального майданчика… у нього массачусетські номери. Розумієш, що це означає?
— «Петріотс» із Нової Англії? — не вірячи в своє щастя, запитав Вуді.
— «Петріотс» із Нової Англії, друже! — вигукнув Гіллель.
І під захоплені вигуки інших гравців, що саме переодягалися, Вуді з Гіллелем обнялися.
Двічі під час тих переможних матчів до дядечка Сола і тітоньки Аніти підходили представники престижних команд. Того вечора, коли «Титани» зім'яли клівлендських «Ягуарів» — єдину команду, що теж не знала поразок у цьому сезоні і попереднього року, — Патрик Невіль познайомив Вуді у роздягальні з представником команди «Петріотс» із Нової Англії. Той чоловік дав Вуді свою візитку і сказав:
— «Петріотс» будуть раді бачити тебе в своїх лавах, хлопчино.
— О боже! Дякую, пане, — відказав Вуді. — Не знаю, що і сказати. Треба побалакати з Гіллелем.
— Гіллель — це твій агент? — запитав чолов’яга.
— Ні, це мій друг. Як по правді, в мене немає агента.
— То я можу бути твоїм агентом, — раптом запропонував Патрик. — Мені завжди кортіло ним стати.
— Авжеж, дякую, — відказав Вуді. — То ви про все домовитеся?
— А певно.
— Тоді я залишаю вас із моїм агентом, — усміхнувся до представника Вуді.
Той палко потиснув йому долоню.
— Нехай щастить, хлопче. Тобі лишилося тільки виграти цей чемпіонат. Зустрінемося в НФЛ.
Того вечора Вуді з Гіллелем не святкували перемоги з рештою команди, як було досі. Вони сиділи в кімнаті з Патриком, який перейнявся новою для нього роллю агента, і обговорювали можливості, що відкривалися перед Вуді.
— Треба підписати заявку до кінця року, — сказав Патрик. — Якщо ти виграєш чемпіонат, це буде неважко.
— І скільки він отримає? — запитав Гіллель.
— Хтозна. Нещодавно «Петріотс» запропонували університетському гравцеві сім мільйонів доларів.
— Сім мільйонів доларів? — запитав Вуді.
— Сім мільйонів доларів, — потвердив Патрик. — І повір мені, мій хлопчику, ти вартий не менше. Якщо цього не станеться поточного року, то наступного напевне. Про твою кар’єру я не переживаю.
Патрик пішов, і Вуді з Гіллелем не спали всю ніч. Лежали на ліжках із розплющеними очима і думали про розмір майбутнього контракту.
— Що ти зробиш із такими грішми? — запитав Гіллель.
— Поділю на двох. Половина тобі, половина мені.
— Навіщо так?
— Ти ж мій брат, а брати завжди все ділять.
На початку грудня 2001 року, перед тим як почати гру в півфіналі чемпіонату, «Титани» проходили антидопінговий контроль Футбольної ліги.
За тиждень по тому, після ранкового тренування, Вуді не з’явився на лекцію з економіки.
Гіллель спробував зв’язатися з ним по мобільному, та марно. Він вирішив піти на стадіон, але, проходячи університетським містечком, побачив чорний «шевроле-юкон» Патрика Невіля, що стояв перед адміністративним корпусом. Гіллель зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Він побіг до Патрика.
— Патрику, що скоїлося?
— Хіба Вуді тобі не казав?
— А що він мав мені сказати?
— Він погорів на антидопінговому контролі.
— Що?
— Цей телепень вживав допінг.
— Патрику, це неможливо!
Гіллель пішов за Патриком до кабінету ректора. Крім ректора, там був Вуді, який сидів на стільці, а напроти нього комісар Університетської футбольної ліги.
Угледівши Патрика, Вуді схопився зі стільця з благальним виразом на обличчі.
— Патрику, я нічогісінько не розумію! — вигукнув він. — Я нічого не вживав, клянуся!
— Що сталося? — запитав Патрик.
Ректор представив Патрика комісарові Ліги як агента Вуді, потім попросив того змалювати ситуацію.
— Вудро має позитивний результат тесту на пентазоцин. Контртести дали той самий результат. Це дуже серйозно. Пентазоцин — похідне від морфіну, речовина, що суворо заборонена Лігою.
— Я не вживав допінгу! — вигукнув Вуді. — Присягаюся! Навіщо було б мені це робити?
— Вудро, облиште цю комедію! — гаркнув комісар. — Ваші результати надто вже чудові, щоб бути справжніми.
— Я нещодавно застудився, й лікар прописав мені вітаміни. Я вживав лиш те, що він прописав мені. Чом би це я мав вживати те лайно?
— Тому що були поранені.
Запало коротке мовчання.
— Звідки ви це знаєте? — запитав Вуді.
— Лікар вашої команди сказав. У вас запалення сухожилля руки. І обірвана зв’язка в плечі.
— Я встряв у бійку весною. І мене побили поліцаї! Але це було вісім місяців тому.
— Не вішайте мені локшини на вуха, Вуді! — урвав його комісар.
— Це правда, присягаюся!
— Та невже? І ви не перетренувалися влітку? В мене ось звіт спортивного лікаря, де мовиться, що, з огляду на постійний біль, він послав вас зробити УЗД руки, і виявилося, що у вас чималеньке запалення сухожилля, яке виникло внаслідок повторення одноманітних рухів.
