Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Як виявилося, насправді це була репетиція, попереднє вивчення траси в супроводі мовчуна-інструктора. Ще того ж року восени я вдруге проїхав тим самим шляхом — ну майже тим самим. Проте цього разу я був сам і це не могло не позначитися на перебігу подорожі. Як довго вона тривала? Три ночі і два дні?
Перша з ночей минула в потязі між Мюнхеном і Прагою загалом безподієво — якщо не рахувати пари хамуватих чеських прикордонників, котрі наполягали, щоб я вивернув кишені і показав їм усю свою готівку. Мабуть, вони припускали, що я прориваюся до Праги виключно з однією метою: аби померти з голоду під мостом. Крім того, звертаючись до мене, вони вперто не хотіли змінювати ламану російську на ламану німецьку. Зрештою, ми розійшлися без взаємних претензій. Уся моя готівка зберігалась у внутрішній кишені чорної джинсової куртки — трохи більше 300 марок, гонорар, отриманий за читання в резиденції якогось дещо скупого рицарського ордену. Я змушений був помахати кількома банкнотами перед їхніми чутливими носами — і чеські прикордонники, Пепік та Пепік, відчепилися.
Після цього був день у Празі, прогулянки Кампою — здається, з Мурашком, намагання дістати квиток напряму до Львова і провал цих намагань. Пізно ввечері я ледве встиг добігти до того самого нічного кошицького і крізь двері, що саме автоматично зачинялися, пропхатися у вагон. Я вдихнув носом вагонний дух — так, здається, це був він, той самий, наш — от тільки цього разу я ще й мусив уранці пересідати на словацькій станційці Кисак. Я подумав тільки б її не проспати і не заїхати до Кошиць. Чогось не пам’ятаю, щоб ми з Міськом пересідали там улітку. Швидше за все то був таки інший потяг. Але дуже подібний до свого попередника — так само довгий і тягучий, так само просяклий пивом і димом, так само спочатку чеський, а потім словацький.
Відмінність полягала в тому, що тоді до нього досідали мовчазні робітники, а зараз — крикливі. Себто не так робітники, як заробітчани — закарпатські. Отже, проспати станцію Кисак у мене загалом не було змоги, проспати я просто не міг. Час до часу вони завалювали в моє купе, щоб у ньому як слід накуритися. Тобто пиячили вони у своєму, а курити приходили до мого, культурнєйші люді. Залишається здогадуватися, чому вони вибрали саме моє купе. Невже я виглядав аж так самотньо? Хтось із них інколи зиркав у мій бік, але жодного разу не заговорював. Припускаю, що я видавався їм мудаком-чехом, котрий усе одно не в’їде в їхні розмови. Тому ці розмови були цілком довірливі. Скажімо, один похвалявся своїми крадіжками по супермаркетах — шматок мила, бляшанка сардин, складаний ножик, так собі, всякий дріб’язок, среднеевропейская дребедень, але він і цим пишався. На це їхня подруга, не по літах захрипла і впевнена бікса, зауважувала, щоб він поводився з цим обережніше, мовляв, у багатьох супермаркетах товари вже під електронним захистом, заловлять — і тапочки. На що той її заспокоїв, що він у своєму не промишляє, тільки по інших районах — так, ніби йшлося про це. На перекури вони завжди завалювали чомусь утрьох — двоє дядьків і ця тьола. При цьому дядьки були щоразу інші, а тьола завжди та сама, ще два-три роки тому вона могла зійти за так звану танцівницю, не знаю. Зрозуміло, що всім дядькам її дуже сильно хотілося, мені, зрештою, теж — вона була з тих, на яких відразу встає. Отже, вони увесь час намагались якось за неї потриматися, провести по ній рукою чи принаймні торкнутися. Вона дедалі хрипкіше, гасячи нервово недокурки, вимовляла своє лишіть, але час до часу виходила з котримось із них до туалету. Я уявляв собі, як там, усередині, він запускає свої шкарубкі мозолясті долоні їй під шкірянку, як розщіпає на ній ґудзики і дихає їй у вухо, як вона тим часом опускає накривку унітаза і садовить його на неї, владно поклавши руки йому на плечі, як він слухняно сідає, тобто сповзає вниз, обхопивши руками колону її тіла і при цьому стягуючи з її стегон зайвий декор, що дає їй змогу сісти на нього, як він відразу входить у її слизькувату теплу щілину, як усе це відбувається — протягом хвилини, не довше, як вони потім ледь не одночасно скрикують, а тоді по черзі підводяться і, защіпаючи на собі одяг, намагаються не дивитись одне на одного. Так повторювалося разів шість або сім, з невеликими перервами, випиванням в одному купе і перекурами в іншому — вона щоразу йшла до вагонного туалету з кимось наступним. Вистачало лише простягнути руку і взяти. Цього разу всі поверталися з грошима, кожен узяв рощот від свого пана-хазяїна, цього разу їм щастило, жоден рекет не відібрав у них ані долара, жоден поліцай теж, отже, всім було добре, всім хотілося більшого, всім хотілося щось купити, щось від цього життя отримати, чимось покористуватися, щось узяти — не вічно ж їбошити тупою рабсилою на вкінець обнаглілих чехів. Загалом же всі вони виглядали на дуже давніх знайомих, сусідів чи якихось напівродичів: єдина бригада, єдина родина, група односельчан. Вони вгомонилися щойно на світанку, перед Кисаком, їх повідрубувало від усіх систем живлення, і вони вмить позавмирали на сидіннях у своїх купе, в покручених позах барокових мучеників і з роззявленими ротами. Тьоли я більше не бачив — або вискочила на котрійсь зі станцій, або перейшла до іншого вагону. Або просто примарилась — їм і мені.
Так от, усього цього я так ніколи батькові й не розповів. Я так само не розповів йому про станційну будівлю в Кисаку і як там було зимно, посередині жовтня, о сьомій ранку, в очікуванні наступного vlaka — до Пряшева. Зате я розповів йому про Пряшів — про те, як погано мандрувати самому, коли ти змушений подовгу затримуватись у нецікавих для тебе місцях, тобто насправді я можу, звісно, лише погодитися з тим, що то надзвичайно приємне місто, саме так — приємне, як приємний місцями Франик, тобто нічого надзвичайного, але місто надзвичайно приємне, так от — я згідний відносно Пряшева, але в ньому мені довелося намотати безліч кругів навколо автовокзалу і це був майже розпач. По-перше, я мусив ходити, щоб не заснути після двох потягових ночей і празького дня. По-друге, я мусив ходити, щоб таким чином підігнати час. Отже, я намотував кола. До автобуса на Ужгород лишалося понад п’ять годин. Пані з довідкового сказала, що краще їхати на Міхаловце, а звідти на Ужгород автобуси каждий час. До автобуса на Міхаловце лишалося дві з половиною години. Я вибрав Міхаловце.
І про це я ніколи в житті не пожалкую. Тобто я хотів сказати, що цього я ніколи в житті не забуду, а значить ніколи в житті про це не пожалкую. Уяви собі ту автостанцію — кошмарний котел, долину сліз і скреготу зубовного, переповнену всяким заробітчанським людом, усі з незліченними торбами, чоловіки й жінки з безумовно закарпатськими кінцевими станціями призначення, громадяни країни Україна, сто разів обдурені й обкрадені, але цього, виявляється, все ще недостатньо. Виявляється, їх усе ще можна було обдурювати й обкрадати, після всіх на світі панів роботодавців, рекетирів і поліцаїв існували ще місцеві ґанґста — кілька десятків циганських пацанів у віці від 15 до 18 років, які виникали то тут, то там, зчиняли цілком незле організовану метушню, штовхалися, погрожували, відволікали увагу, вдиралися до кишень, пороли ножами торби і одяг, відтягували вбік на розправу самотніх роззяв, хоч насправді роззяв як таких уже не лишалося — всі роззяви, сто разів обдурені й обкрадені, вже сто разів навчились, як не бути роззявами — і все ж. У внутрішній кишені моєї чорної джинсової куртки все ще зберігався той самий скупий рицарський гонорар, на який я збирався утримувати всіх нас протягом наступних кількох місяців. Я був чудовим об’єктом для атаки, просто ідеальним: я їхав сам, я не міг покладатися ні на чию допомогу, я не мав при собі навіть ножа, зате я мав при собі дойчмарки, моя куртка була розстібнута, кишеня на висоті простягнутої руки — залишалося простягнути руку і взяти. Звісно, я міг би принаймні застібнутися на всі ґудзики — хоч якийсь запобіжний мінімум, але цим я, певно, і привернув би їхню увагу. Тому я так і стояв блефуючи — я не відводив очей, коли ми перетиналися поглядами, і в той же час не свердлив нікого з них очима, щоб не провокувати. Але кожна хвилина того очікування стала для мене вже не хвилиною — то було 60 секунд, жахливо довгих секунд, причому аж 60, уявляєш? До автобуса на Ужгород лишалося півтора години. І протягом цього часу ніхто з них жодного разу не наблизився до мене. Тобто іспит на незворушність я склав. Можливо, я спорудив навколо себе прозору непробивну стіну. Можливо, я просто зібрався на силі і став на півтора години невидимцем. Можливо й те, що я просто не брався ними до уваги як місцевий мешканець, такий собі словацький чувак, мандрівний учитель музики й віршування, переїжджий писар, словацький, а не рускій. А їхніми жертвами ставали виключно рускі. Словаків ці пацани переважно не чіпали — не стільки з почуття патріотизму, скільки з огляду на поліцію.
