Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
– Тихо, тихо. Я можу піти, – проказав миролюбно Макнамара.
– Вперед ногами ти підеш, ракло, – сказав Руді.
– Руді, відчепись від нього, – промовила Таня. – У мене болять руки. Я вже не можу. Зараз я вистрелю.
– Блін, – матюкнувся Макнамара. – Бачив ідіотів, але таких ще не бачив.
– Ти про що? – вже стурбовано запитала Таня.
– А чи тобі відомо, крихітко, що Боб може просидіти до трьох діб у морозильнику? – вставив Руді. – Ось куди він хилить.
– Справді? – Вона не здивувалась, але образилася точно. Її зачепило, що від неї приховували.
– Печально, – хихикнув Макнамара, піймавши її суто жіночий настрій. – Отже, – гудів далі Макнамара, – ми проникаємо на третій поверх. Там морозильники. Цілий виводок морозильників. Ага. А на другому гроші. Сигналізація для дебілів, але наш Боб так повзає між цими штуками, що нам не важко буде. Головне – план. А він у мене є.
Таня з розгону врубала Макнамару пістолетом по голові. Так великий грабіжник перекочував до комірки. Але спокою Таня не знайшла. Вона знала ту сіру невиразну будівлю наприкінці вулиці, напроти, трохи ліворуч, знаходилася місцева трупарня, і туди тягнули жмурів з усього міста. Сумнів – частина досвіду. А Таня почала сумніватися. Ще годину тому нікого ближче й нікого рідніше за Боба у неї не було, вона, звісно, забула про блудливі думки, але з жінками завжди так. Розуміла, що справа з банком пропаща, хоча видається дуже простою. Вона сиділа на терасі обличчям до міста в зеленому дощовику, і перед нею пливли рожеві обличчя, полишені вибору. І вперше тихий сум змінився пекучим відчаєм, що нічого вдіяти не можна, окрім того, щоб вирішити самій, як бути. Вирішити, не враховуючи ані Боба, ані Руді, ані будь-кого. Потім стало ще гірше. На неї упала ножем думка, що це кінець. Потім дивне почуття, солодке й отруйне, розповзлося грудьми. Таня з несподіваною радістю не захотіла зупиняти цього. Навпаки, почуття зараз потекли іншим руслом, прорвавши невидимий тугий тромб, зробили боляче, але спрямувалися саме туди, куди вона вважала зараз за потрібне. Темний будинок, що зависав над автострадою, ясно омивався водами її помсти.
– Коли почнемо? – сухо запитала вона і подивилася на Боба, потім на Руді. – З сьогоднішнього дня, – вона ж і відповіла. – Руді, займися Макнамарою.
– Про мене, хай би він здох.
– Саме постарайся, аби він не здох, – про себе сказала Таня. – Я піду відпочину. Боб, милий, я тебе чекаю у себе.
Й у Боба пішов мороз поза шкірою. Йому стало тоскно і незручно, але він не знайшов, що сказати.
– Звариш мені каву, – наче примиряючись, сказала Тетяна, але це зовсім ні про що не говорило, як і мокрі червоні обличчя за мокрим склом.
Від того часу Таня втратила до всього цікавість. Руді, напевне, зрозумів її. Вона сідала за окремого столика в зимовому саду, напроти єдиного чистого, без візерунків, вікна. Таня спостерігала за птахами. Випав перший сніг. Було холодно. Сніг лежав подекуди. Вітер розганяв брудну сніжну пилюку залисинами асфальту. Здавалося, її цікавлять лише птахи і султани сигаретного диму, впаяні у хмари диму олівці червоно-білих труб, пташине братство, нерухоме і звичне, як увесь світ у холодному шматку простору. І знову птахи. Груди її тяжко піднімалися, коли вона бачила їхні плавкі тіні, а в паху солодко нило. На Боба, на ув’язненого в прикомірку Макнамару вона не звертала уваги: не зважала на них, вони для неї були не більше голубої, з білими цятками, попільниці. І земля для неї була зараз солодкою пустелею. Цю землю давно полишили і Боб, і Руді, й мама Еріка, і тато. Останніх вона навряд чи згадувала. Невідомо, про що вона думала, але те, що з нею відбувалося, достойне печалі. Дурні думки вона насправді сприймала як щось чарівне. Одного разу Таня заговорила. Вона запитала у Боба: як її тіло виглядало у трупарні, воно було гарним чи потворним? Боб ніяково стенув плечем, спробував пригорнути її, але з таким же успіхом можна було обійняти манекен. Потім вона почала тихо втікати з дому, як шкодлива школярка зникає покурити десь у кущах. Макнамара, який ходив кімнатою на довгому ланцюгу, занепокоївся, за що отримав від Боба по голові. І він продовжував далі займатися теорією майбутнього нападу на банк. Руді зиркав спідлоба, перебирав колекційні марки за стійкою і розмовляв із собою впівголоса. Але Таню це мало обходило. Низьке небо, порване хмарами, пливло низько у неї над головою. Стояв чистий і спокійний грудень. Таня сиділа за столиком, купка недопалків лежала перед нею, як купа недорікуватих кавалків. Ус е нагадувало зіпсуту картинку, написану тушшю і розмазану недбалим рухом. Усі відвідувачі почали звикати до її стану. Одного разу на вечерю подали фаршировані яйця. І вона розплакалася. Тоді Руді підізвав Боба і сказав:
– Нам треба відмовитися. Таня хвора.
– Так, – відповів Боб.
Руді напевне знав, що Боб зробить інакше. Знав, що він піде грабувати цей клятущий банк за будь-яку ціну. Ще трохи пізніше, перед самим Новим роком, коли Боб байдикував на дивані, набиваючи пузо куркою гриль, Руді сказав:
– Нам треба звідси їхати.
– Якого чорта? – хмикнув Боб.
– Таня… Таня… – Руді ніяк не міг вимовити.
– Ти хочеш сказати, що вона чокнута? – гигикнув Боб.
– Ні, Боб. Це щось інше.
– Руді, не ускладнюй. Вона перебіситься. Це руде стерво все життя звикло бути першою. А тут такі діла…
– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію, – сказав Руді й вийшов.
Напевне, наш Боб задумався, хоча його здоровий від природи егоїзм відкидав саме слово «біль». Він його не відчував. Таня не лягала в ліжко, значить, за щось комизилась. Те, що Таня відчувала небезпеку і розуміла, що не може зупинити нікого з цих самозакоханих дурнів, напевне, її і вбивало. Тані відкривався інший світ, і вона втратила реальність. Інша реальність приходила до неї. Світ німий, але реальний… Коротше, психологам у Швейцарії було на що потратити сіру рідину. Смерть для цієї дівчинки була звичним явищем, яке вона перескочила, відразу заглянувши у вікно почуттів і нічого там не знайшовши. Макнамара тривожно ходив на ланцюгу, гриз курячу ногу і передрікав усім присутнім велике майбутнє.
– Ідіоти, – говорив Руді й тихо ставав за спиною в Тані, й вона це відчувала, а Руді видавалося, що її устами грає благенька прозора посмішка. Пізніше, коли він заставав її за комп’ютером, де вона подорожувала порносайтами, з тією ж усмішкою, холодною, наче у снігової королеви, він починав щось розуміти, але не бажав втручатися. Нарешті, коли підходили веселі зимові свята, з ясним світлом, що стоятиме ще тижнів зо два, він повернувся з міста і побачив двох чоловіків. Ці двоє нічим не насторожили. Прості лукаві робітники, з червоними пиками, вузлуватими руками і гугнявою потворною мовою. Вони називали себе робітниками холодильних установок і просили дванадцять тисяч за те, що пронесуть Боба у банк. Щоправда, у душі Руді посміювався над самою назвою «банк», не інакше там грошей було не більше, ніж у цій антикварній крамничці, але ці двоє вже потягли нечистого за ногу, тому доведеться відповідати. І Руді мовчки, покірно зависав своїм червоним від рому шнобелем над різноколірними облатками марок, відходячи у свої чудесні й небачені світи. Тепер старому видавалося, що вони співають в один голос, але іноді Руді ловив себе на тому, що він таки дійсно обманюється, навіть і гадки не має, що намислила Таня. А Таня, на диво самого Руді, не перетворювалася на тінь, як то буває з каталептиками, епілептиками чи параноїками. Навпаки: її очі завжди дивилися на дахи міста згори або знизу і завжди були повні темного синього вогню, готового розбудити, здавалося, навіть мертвого чоловіка. З відчаєм досвідченого чоловіка він вслухався у тихі голоси, у тихі звуки, у все навколишнє, намагаючись побачити чи почути щось таке, що виправдало б Таню. Він єдиний знав, що у неї в голові. Новий рік пройшов з ялинкою, зі звичними для Руді запахами помаранчів. Таня багато готувала, мало говорила, але весь час сиділа біля Боба. На ранок вони починали.
