Вогненне око - Ульяненко Олесь (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Тож дамам не треба було повторювати – війна. Передусім треба віддати належне їхнім чоловікам – ті, хоч убий, воювати ніяк не хотіли; вони раді віддати на відкуп і до цього невірних своїх дружин, а зараз під знаком страху та часу вони пустили цю справу на відкуп власній совісті. Дами не дозволяли себе цілувати; дами вже знали ціну часові, що підступив немилосердно під пороги їхніх домівок; дами віддавалися зі зміїною мудрістю у стайнях, де тхнуло солодким жереб'ячим потом, у богадільнях та в під'їздах. Спробуйте сказати, що вони чинять щось недобре. Вони певні свого обов'язку народжувати і вбивати. За якихось кілька днів, перед тим як до території нової держави підступили урядові війська, вони виконали свій обов'язок не те щоб належно, а виявили в тому здорову надмірність, заслуживши навіки славу найкращих агітаторів поневоленої честі. Коли йому прийшла пора прощатися з життям, навряд чи він пам'ятав їхні сумні очі, – жінок відводили до яру і по двоє розстрілювали, лишень на пострах робітникам, які підняли бунт на заводі, озброївшись кийками і допотопними рушницями. Коли вийшов їхній делегат, то Ходун стояв, взявшись у боки, чвиркаючи слиною через верхню губу. Делегат, низькорослий чоловічок, голова місцевої профспілки, зачитав вимоги перед незворушним, обернутим до порожнього осіннього неба обличчям старшого Роздайбіди. Той навіть не мугикав: невідомо, чи слухав, чи про щось своє думав. Нарешті, він з висоти свого становища і зросту подивився на профспілкового лідера, витягнув кривого тесака і полоснув від вуха до вуха горлянку. Робітники відповіли безпомічним торохкотінням рушничних пострілів. Того дня пройшла перша чутка про справжню війну. Ліліпут з'явився з диктатором і зачитав універсал про інтервенцію. З полотна залізничного вокзалу злетіли перші гелікоптери – вони прибули разом із новітньою апаратурою, що зараз іржавіла під осінніми дощами. Гелікоптери методично, впродовж чотирьох годин, бомбардували завод; навіть коли робітники вивісили білий прапор і побігли, як мурашва, крутим схилом, вони продовжували стріляти, жбурляти ракети і бомби, піднімаючи догори червоні вихори глини та розірвані трупи, що глухо гепали на землю. Наступного дня добровольча армія виступила в похід боронити батьківщину. Вони крокували центральною вулицею, плутаючи кроки; аж коли ступили за місто, то спохопилися: зник або не з'являвся зовсім полковник Кравченко. Це в галасі вітань і проводів забулося надто швидко, – по узбіччях лопотіли прапорцями й сукнями жінки; діти забиралися на дерева й паркани, звідки їх стягували поліцейські, а жінки запопадливо заголювали сукні, чим затримували просування визвольної армії. Місцями дислокація нагадувала дикі гульбища радісного, до смертельної лихоманки збілілого люду, тільки не військові дії. Щоправда, все населення вимахувало різноколірними прапорцями, співало патріотичних пісень. Замшілі діди в синіх мундирах виходили ввечері до таборів, щоб повчити непутящу молодь військової справи – це закінчилося сумно: дідів топили в озерах або ті ж таки патріархи допивалися до поросячого вереску, і вранці їх знаходили задушених, позеленілих, зсудомлених у власній блювоті. Слава Богу, – ця історія позбавила нас докладних і трохи забудькуватих державних борзописців, авторів історичних романів, благеньких оповідок, бо нам би не раз довелося паленіти з сорому, згадуючи поведінку героїв, які нарешті зібралися докупи і рушили, співаючи незграбно пісню «Куди ти, хлопче, йдеш», а на додачу, як вислід, – народ завжди обтяжений моральністю, осудом і ще чимось. Куди нам після цього подітися? Тож імовірно, що полковник Кравченко рухався зі своїми молодцями іншим шляхом. Спостережливі люди, а ще й злі язики подейкували, що пана полковника бачили біля озер, у чому мати народила, в товаристві підстаркуватих, тлустих молодиць, які марширували під дудки та волинки, тримаючи «у фрунт» пляшки з шампанським. А тим часом дві армії повзали вздовж кордонів, збираючи порожні пляшки, потайки, подалі від секретних служб, обмінювалися таємницями, де дешевше пиво і як найбезпечніше перелізти кордон; повпивавшись, солдати бабахкали з рушниць, нудилися за домівкою, погрожуючи командирам: мовляв, не одна осика тремтить, чекаючи на їхні офіцерські шиї. У столиці, на диво, не сполошилися. Проте люд потроху прикуповував макарони, сіль і сірники.
Добропорядний громадянин першим зметикував, куди полетять бомби. Одна з газет, до голосу котрої прислухалися, здійняла справжній скандал, – несподівано заявила, що озброєні до зубів колаборанти прорвали на півдні державний кордон і з кровопролитними боями просуваються в глиб країни. За день, а може, раніш, зі зняттям головного редактора, інформація була рішуче заперечена. Загалом заперечити це виявилося неможливим – перша бомба з гелікоптера впала на околиці золотоглавої. Так почалася війна. Столиця не могла отямитися, армії стояли до глибокої зими, шануючи одна одну дулями, а генерали ворожих сторін ходили один до одного в гості, щоб поділитися спогадами або тютюнцем. Вони сподівалися, що два правителі якось домовляться, налагодять стосунки. Кажуть, хтось необачно вимовив слово, – справжній правитель переоцінив свої сили, а вважай, і свого народу. Тож почалася війна. Військові дії, про які розводитися не варто. Відкрийте будь-який військовий атлас, складений одразу по війні, де чомусь усі супротивники постають не те щоб дурнями, а такими от недоріками, і тоді вам, якщо вистачить трохи терпцю, одразу стане-таки щось зрозумілим про хід баталій і походів. Вам відкриються широкі овиди інтелекту полководців, героїзм вояків, обопільний патріотизм і ненависть до ворога. Просидівши в бібліотеці до глибокої ночі, на превелику радість, ви віднайдете й побачите затерті світлини ваших світочів під простреленими прапорами, під кулями, в рукопашному бою, на фоні кучерявих вибухів. Головне в отих книжках – ви бачите непереможність обох армій, гори трупів, що їх вояки під керівництвом своїх генералів понакладали на полі бою…
Отож на те вона війна. Когось там за кадром вішали, когось нагороджували – такими фактами здебільше цікавляться внутрішні служби, скликаючи трибунали, забуваючи про розпачливий крик обивателя, в котрого забирали не лише останню курку, а й життя. Чого воно варте в порівнянні з життям тих, які крутять колесо історії, що ніяк не хоче обертатися навколо їхнього обійстя? Як жив диктатор? Знову в нагоді нам не стане замурзаний чорнилом історик. Не знаю – останні його дні навряд чи різнилися від попереднього життя. Правда, диктатор більше хмурнів, наливався нездоровою кров'ю: всюди, коли з'являвся на люди в супроводі розплилої од нервових стресів дружини, він тільки відхаркувався, відшмаркувався, щось коротко писав ад'ютантам. Він впадав у меланхолію, з тією ж таки меланхолією керував бойовими діями, розбиваючи вщент найзатятіших полководців; він не радів, а сам не знати чого сидів у крихітній комірчині, бездумно водячи зламаним грифелем олівця по аркушах. Дехто подейкував, що це від невідомої науці статевої хвороби. Він наливався нездоровим салом, погляд його став схожим на лев'ячий, і православні богослови приписували це демонічності його особи, ставлячи це собі в теологічну заслугу. Говорилося про диктатора різне. Всіляке мололи, проте навряд чи воно було правдивим. Одне відомо – в боях він не брав безпосередньої участі. Подейкували, що його сутулу, згорблену постать можна було вгледіти на редутах, у бліндажах, але погляд диктатора надовго завмирав чомусь на небі, тобто в порожнечі, бо в тому поглядові навряд чи відбивалося небо. Вже після подій один полонений на допиті, підігрітому стусанами, видаючи секрети, повідав, що після виснажливого бою або шаленого бомбардування диктатор полюбляв пролітати над містом, втупивши нерухомі більма очей у люте пожарище; й отак – жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. Казали, що таким робом він боровся з хворобою. Й це навряд чи ймовірно. Що ж тоді спонукало Ліліпута гасати на авто, стріляти з кишенькового пістолета по чорніючих тінях людей, заповнювати в'язниці – число патріотів від того доскочило небувалих доти чисел. Про те, що диктатор зовсім не хворий, свідчила одна ознака – лікаря при собі він не мав, а з кількох уцілілих листів його дружини дізналися, що напади ясновирощості відступили; а ще в тому листі багато говорилося про справедливість, про її порушення. Дружина писала, що, на диво, на час війни припало духовне відродження; всі, мов зголоднілі, чигали на бюлетені, вісники, ще свіжі, із запахом крові і фарби, де сповіщалося про кількість забитих, скалічених, поранених. Це додатково збуджувало. В далекій Європі мляво, мов від комашні, відмахувалися: що ви там говорите? Війна? Ми теж воюємо з усім арабським світом, китайцями – спробуйте вистріляти цих жовтопиких, їх-бо мільярди, а тут ще з товстопузими і знахабнілими німцями клопоту не минути. Народ-бо вже пройнявся таким духом, що несподівано відкрив, відчув містику химерної дійсності, – бо жадоба крови стала реальністю, недарма так полюбляють червону барву. Зараз їхні дружини носять жалобу і за чаєм, пріючи від модного вбрання, переказують новини, пошепки перебільшуючи кількість жертв. На цьому лист уривався. Одне слово – жив він відлюдьком, без почестей, без гостей і бенкетів, у високому палаці з високими стінами. Палац містив у собі також церкву, маленький ринок, пошту, телеграф. Це неподалік від Зеленого Острова. Щодо палацу, помилки не може бути – хоч руїни бачив не сам автор, а його колега, який на ту пору підробляв військовим кореспондентом, отаке армійське ледащо, якому заздрять його тилові колеги. Ще одна чутка, схожа на вірогідний факт, – в одному із залів, що був розташований трохи нижче від решти кімнат, містився справжній мавпячий розплідник. Тварин привозили з Бразилії, з Африки, з Австралії, звідусіль, де тільки водилися ці тварюки. Ночами, особливо влітку, в липні або серпні, коли сходив місяць уповні, під дахами стояв тугий сморід. Кажуть, що галас, зчинений звірами, тішив диктатора. Глупої ночі він сходив крутим спуском, по-дитячому затиснувши велетенську дриняку. Повагом проходився вздовж кліток, де утримувалися сотні, якщо не тисячі тварин; він дражнив їх дринякою; коли мавпи вишукували воші й чухмарили гузна – сідав на маленького стільчика, підібгавши ноги, і непорушними, налитими кров'ю очима спостерігав, як метушаться звірі. Найбільші, з широкими грудьми, нахабні, з осмисленим, майже людським поглядом, відразу кидалися в бійку, вищиривши жовті ікла; за хвилину тварі рвали загривки меншим своїм родичам. Втомившись, мавпи винувато роздували губи, звісившись на одній лапі, мстиво показували червоні гузна й шмаркали носами. В ту хвилину служники висипали банани і помаранчі, – мавпи зчиняли чергову бучу, бо їдла на всіх навряд чи вистачало. Коли їх окутувала хмара вискубаної шерсті, а стіни дригоніли від вереску, служники розганяли їх металевим пруттям, підсипаючи ще бананів. Нарешті понаїдалися. Найбільший павіан чи самець горили починав онанувати, молоді похоплювалися за ним; старші – їх меншість – шляхетно ляскали зубами комах, гидливо кривлячи пики. Диктатор розчулювався: на очах виступали сльози. Він наказував служникам принести кошик з ананасами і по черзі, мов ті нагороди, роздавав мавпам. Отож якийсь невдячний гамадрил цапнув його за руку – відтоді постала легенда, буцімто вождь отримав поранення в бою з державними військами і виявив неабияку хоробрість. Думаю, що чоловік він був не такий дурний, щоб підставляти голову під кулі невідомо кому.
