Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
— Н-ні! — чомусь неприродно заїкаючись, відповів Вовчка. — Я взувався, збирався вийти на вулицю.
— То вертайся. У нас гості. Бачиш: у казці Попелюшка приїжджає на бал, а в житті може до свого принца й додому прийти. Ходімо пити чай! Що там у нас залишилося солоденького?
Й дід, поставивши на плиту чайник, проворно кинувся шукати в холодильнику й по шафах у кухні, чим би мене пригостити.
— Що, ні бубликів, ні конфет нема? Дивина! Це у нас раз на сто років буває! Таки вдягайся, внуче: збігаєш у гастроном, купиш півторта!
Коли за Вовочкою зачинилися двері, дід запросив мене оглянути квартиру. О диво: майже від дверей величезна кімната була перегороджена дрібненькою металевою сіткою від підлоги до стелі, за сіткою стояло кілька прикріплених до підлоги безлистих стовбурів крислатих дерев, а на їхніх гілках, як на новорічній ялинці, висіли круглі й прямокутні дзеркальця, були прилаштовані маленькі хатинки та гойдалки. Всюди — на гойдалках, на східцях хатинок й навіть просто так, почепившись за грубі шнурочки, що звисали із дзеркалець, сиділи й висіли догори ногами зелені, блакитні й сірі хвилясті папужки!
— Як їх багато! — не змогла стримати здивування я. — І ви віддали пташкам цілу кімнату?
— Папужок спочатку було дві. Й літати ми їх випускали по всій квартирі, а вони паскудили, де хотіли. Розумієш, літати пташки мусять, а тримати їх у клітці — вкорочувати й так мале пташине життя. Тож я відгородив один куток у кімнаті й поселив двох перших папужок там. Але ж як є більше місця, то обов’язково буде більше населення. По дві, по три пташки то батьки Вовоччині докуповували, то Улита Сергіївна, то хтось у подарунок приносив — і зібралася така зграя, що їй уже й у цій кімнаті тісно. Та й щоб прибрати за такою кількістю папуг, треба витратити цілий день. Вовочка, бачу, щойно все почистив, помив підлогу — порядок.
— Чим ви їх годуєте?
— Вівсом і просом. Ті дві, що в нас були на самому початку, у Вовочки з тарілки котлети їли. Як бачили, дурненькі, що перед малим на столі парує страва, билися крильми об клітку так, наче з голоду вже ось-ось мали вмерти.
— Цим також даєте котлет?
— Ні. Через котлети й перші наші пташки мало не загинули — їхній організм, виявляється, на м’ясо погано реагує: повністю пір’я повипадало. Невістка їх до ветеринара носила. Ледве врятували. Ходи, покажу тобі Вовоччину кімнату. У нас на всіх вистачає кімнат, тож онукові я відразу окрему забронював, як тільки поселилися сюди. Бачиш, оце його мольберт, а оце — піаніно. А це — Вовоччина великомучениця скрипка.
— Папуги — це сюрприз? Вовоччина кімната — сюрприз?
— Кому сюрприз?
— Ви ж самі обіцяли, що мене чекає сюрприз.
— Ні, папуги й кімната — не сюрприз. Сюрприз — альбом.
А що в альбомі?
— Вовоччині ілюстрації до літературних творів. Точніше: портрети літературних героїнь. Тетяна Ларина, наприклад, Маша, котра була закохана в Дубровського, Оксана з «Гайдамаків», Туркиня з повісті «В неділю рано зілля копала», Шура Ясногорська з «Прапороносців».
Дід розгорнув на столі доволі важкі палітурки. Малюнки в альбомі були виконані олівцем. Жіночі обличчя світилися чимось мені дуже знайомим, а всі героїні виявилися майже на одне обличчя.
— Чому вони так подібні між собою?
— А ти нічого не помітила? Подивися уважно ще раз. Тобі намальовані дівчата подобаються?
— Дуже. Кожна — така вродлива! Справжня красуня!
— А чий портрет тобі подобається найбільше?
— Шури Ясногорської. Але, мені здається, її образ усе-таки псує військова форма. Такий чистий погляд і раптом — стара, запрана гімнастерка.
— У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура загинула, перев’язуючи поранених уже після проголошення Перемоги.
— Я читала.
— А ще яка героїня тобі імпонує?
— Маша, котра після церковного шлюбу категорично відмовилася від Дубровського, хоч у них любов була великою і взаємною.
— Чим же тобі портрет Маші подобається?
— У неї лоб високий. Напевно, дуже розумна. Й очі сумні. Мудрі люди чомусь часто бувають сумними.
— Нікого-нікого тобі ці портрети не нагадують?
— Нікого. Ніби.
Та це лише відмовки. Боже, яка я була неуважна раніше! Вовоччина парта — друга в середньому ряду, моя — третя у ряді скраю, між рядами — прохід. Та коли в кінці уроку передаємо зошити вчительці на перевірку, то, не встаючи з місця, можемо навіть торкнутися пальцями. Шім-Вішім, опитуючи Вовочку з місця, щоразу робила йому зауваження, що хлопець не на дошку дивиться, а у вікно! Яке там вікно! Піднявшись, Вовочка старався не обертатися до мене спиною, зумисно ставав упівоберта.
— У дзеркало ти коли останній раз дивилася? — вже вдруге запитує мене Вовоччин дідусь, не здогадуючись, як далеко від нього я залетіла своїми думками.
— Перепрошую, не почула. Вранці, коли збиралася до школи.
— Ходімо, подивимося ще раз.
Я відразу впізнала себе на Вовоччиних малюнках, але все-таки на них виглядала значно красивішою, ніж бачила себе щодня в люстрі, якоюсь — уточнила би сьогодні, бо тоді таких епітетів не знала, — більш одухотвореною, навіть неземною.
— Навіщо ти мене обманюєш? На всіх Вовоччиних малюнках — ти й тільки ти. То що це, питається в задачі, означає?
— Та ні, в альбомі — писані красуні, а я — так собі, звичайна старшокласниця, — відчайдушно пробую виплутатися я.
— Тому — звичайна, ба навіть, як тобі здається, не дуже й гарна, що ти дивишся у дзеркало на своє відображення — й шукаєш недоліків, оцінюєш себе прискіпливо, без любові. І тому себе справжньої упритул не бачиш. А от Вовочка…
У цю мить мелодійно задзвонив дверний дзвінок, дід поквапно згорнув альбом і поклав на верхню полицю:
— Щось він занадто швидко повернуся. Ти тільки, що без дозволу показував тобі Вовоччині малюнки, не признавайся. Хай це буде наша таємниця.
— Сюрприз.
— Та ні, тепер уже не сюрприз — таємниця. Тільки не насміхайся з Вовочки. Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально.
Та, як з’ясувалося, то не онук повернувся, а прийшла Улита Сергіївна з собачкою Норкою. Моїй присутності Вовоччина бабуся дуже зраділа:
— Ета ти — та самая бойкая дєвчушка, што даже с Іґарьком-Баксьорам дралась? Смєлая! Толька какая же ти Золушка? Маленькая, худенькая! Тєбя мать савсєм не корміт, што лі? Ти — Дюймовачка. А Баксьор, вишь, какім аранґутанґам вирас, захаділ к нам как-та раз: в двері не памещаєтся! Не страшно било с такім драться?
— Тоді він ще не був таким здоровенним орангутангом, як зараз, — сміюся у відповідь, — а тільки товстою макакою!
— Но і таґда бил намноґа тебя сільнєє!
Вовоччин дід з легеньким докором каже бабусі, що послав онука за тортом, щоб пригостити гостю, бо не знайшлося на кухні жодних ласощів.
— Лєнка с Дімкай в Естонію уехалі, а я адна са всем хазяйствам не справляюсь. Вот, сабаку вигуляла! Норка! Уже пабежала к щєнкам! А лапи мить? Норка! Ещьо і тебя, Нікалай, ґорє ти майо лукаває, нада сабірать в дароґу! Вот, полную сумку всєво с базара прінєсла! — виправдовується Улита Сергіївна перед чоловіком. — І пальто твайо с хімчисткі, і сапаґі с рємонта!
— Да я би і сам забрал. Почему нє прєдупреділа?
— Сам, сам! Каждий день, как белка в калєсу — ні васкрєсєнья у тебя, ні праздніка! Сматрі, вада із чайника полнастью викіпєла. Ставь другую!
Згодом прибіг захеканий Вовочка. Від його вигляду мені відразу спали на думку слова Степана Руданського: «Ох, за мною через став аж сто вовків гналось!». Хлопець купив цілий торт: половину в кондитерській крамничці продавати не захотіли.
— Нічєво, друґую палавіну завернем харошенько і дадім дєвачке с сабой. Пусть уґастит сваіх домашніх! — вирішила проблему бабуся. — І нє атґаварівайся, Олєнька! Торт свєжий, хароший! Сина і нєвєсткі дома нєт і нє скора будут: в Таллінє конференція бальшая, медіцінскіє свєтила са всєво Саюза с’єхалісь — будут рєшать, как лечіть рак. Ну, і нашім маладим врачам тожє інтересно на таком мєропріятіі папрісутствавать. Дєдушка вєчєром в Маскву уєдет, а ми вдвайом с Вовкай сколька сладкава нє асілім! Жаль будєт, єслі такой торт іспортітся!
