Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсім звільнялась від клопотів, які вигадувала для себе з дивовижною винахідливістю, їй ставало тужно. Окрім того, допікала її своїми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити її в повені своїх безконечних розумувань: від тих розмов Галя тихо палала, і краса її знову розквітала; вже не намагалася гасити її нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу піднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б він назад. Коли ж запалювала вона ввечері лампи, коли цвіркуни починали свій щоденний лемент і коли в шибках зацвітало жовте коло місяця, вона покидала стару і Хлопця у вітальні і, тримаючи лампу в руках, ішла до бібліотеки, знаючи, що там, за спиною, стара починає засипати безконечними потоками розповідей уже Хлопця; ішла назустріч дзвонові цвіркунів, щоб замкнутись у тій найдальній комірчині, де було ліжко, дзеркало й безліч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед відчиненим вікном і вдивлялась у залитий місячним сяйвом краєвид. Зачиняла вікно, щільно зашторювалася, підходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтіле зображення — бачила себе значно старшою, ніж була. Сідала на ліжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цій довгій та сумирній кімнаті як черниця і виплакувала своє чернецтво так само, як виплакують за вікном закінчення літа цвіркуни. Від тих сліз омивались і очищалися її очі, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розуміти дивний резон слів старої про науку чекання. Заспокоювалася від того, очі її холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вітальню, де стара вже докінчувала розповідати Хлопцеві про дивне дерево їхнього роду.
— Чи вже не пора, бабцю, й спати! — обривала її Галя на півслові, і голос її при цьому ставав діловий та сухий.
Стара аж рота розтуляла, дивлячись на цю безнадійно запечатану черницю.
— Така ти бліда, — казала надто турботливо. — Чи тобі, дитино, чогось не одходить?
— Нічого мені не одходить, — казала Галя, розбираючи ліжка й готуючи постелі. — Поглянь онде на годинник!… Від її рухів по кімнаті знову почали пливати сполохані пір'їни, і ці пір'їни кидали тіні на стіни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися від струменя гарячого повітря й чимдуж мчали по стелі.
Постеливши, вона вела Хлопця до його кімнати. Пропускала наперед, ступаючи слідом із лампою в руках, і їхні дві волохаті тіні було відкинуто в різні боки. Хлопець ішов мовчки, бо те, що оповідала йому сьогодні бабуся, по-справжньому його вразило. Галя відчувала цей його стан, але на її обличчя лягла недоречна погорда й насмішкуватість.
— Ну що? — спитала поблажливо. — Наговорила тобі баба сім мішків вовни?
— Гадаєш, що то сім мішків вовни?
— Ну, може, п'ять, — засміялася Галя. — Хіба ти ще цього не збагнув?
— Мені здається… — спробував заперечити Хлопець, але Галя обірвала його категорично:
— Тобі нічого не повинно здаватися. Ти в такому віці, коли в казки вже перестають вірити…
Хлопець озирнувся на неї. Побачив облите жовтим світлом, замкнуте та холодне обличчя і не впізнав матері.
— Тобі неприємні ці казки? — спитав зовсім по-дорослому.
"Казки — ні, — захотілося відповісти Галі. — Неприємно те, що часом із них щось та й справджується!"
Вона спатлала синові чуба — хотіла все-таки втриматися на своїй дорослій висоті.
— Хіба можуть бути неприємні казки? — сказала засміявшись.
— Я теж так подумав, — серйозно звістив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу.
— Будеш спати чи ще почитаєш? — спитала обертаючись.
— Ще почитаю, мамо.
Вона зайшла до старої. Та лежала вже в ліжку.
— Коли не заперечуєш, — сказала Галя, спиняючись на порозі, — я зачинюся на трохи в бібліотеці.
— Мені зараз легше, — всміхнулася стара. — В крайньому разі я тебе погукаю. Хочеш почитати?
— Хочу почитати, — відгукнулася Галя. — Погасити тобі світло?
— Погаси, ласочко.
Галя пішла дерев'яною ходою через покій, схилилася до лампи й дунула в скло.
— На добраніч, бабцю! — сказала сухо.
— Добраніч дитино, — відгукнулася стара. — Не засиджуйся!
— Так кажеш, наче мені десять років.
— Всім нам по-своєму десять років, — зітхнула в темряві стара.
Галя пробиралася по темному коридору. Відчинила двері й засвітила сірника. Хитливо коливалися довкола ребристі стіни, обтицяні сотнями книжкових корінців.
Сиділа якийсь час на ліжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тоді розшторила вікно й відчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у її нутрі напівприглуїііений звук — було це зв'язано із чимось далеким і майже забутим. Цвірчали цвіркуни — було таке ж літо і в місячному світлі так само грала роса. Можливо, музика йшла від тієї роси; на мить їй здалося, що в глибині сутінку побачила на синій дорозі сіру постать у солом'яному капелюсі і в чорних лакованих туфлях. Чоловік не йшов, а плив, під його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях ніг. Хитався, наче йшов у товщі води й розмивався течією, — сумну мелодію грало над ним засипане зорями небо.
Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тільки спогад, здалося їй, що й не про неї він був. Зачинила вікно й пішла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась і звично поцілувала його в лоб. А що була надміру замислена, не помітила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочілі віддати звичне на добраніч, вразилася раптом: дивилися на неї дорослі й розумні очі.
— Мамо, — сказав він тихо. — А це правда, що я… байстрюк?
Вона скинулася, наче стрілена, і злякано подивилася на нього.
— Це тобі баба сказала?
— Це й без баби можна здогадатися.
— О, то таке складне! — засміялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозуміти. Твій батько покинув нас, і це трапляється не так уже й рідко. Я в нього не хотіла брати аліментів, бо бачиш… Ми всі в цьому домі занадто горді. Через це, може, я й слідів його не знаю: живе він а чи, може, й помер…
