Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
Ярослав (Ярко — так його йменували в бригаді) був людиною зібраною, цілеспрямованою, вимогливою, але відкритою, з гумором — отим колоритним галицьким гумором, що навиліт пробивав захисну шкаралупу моралістів і святенників. Мужики будували в Сибіру, Підмосков'ї, на Донбасі, третій рік як одірвалися від сімей — тільки гроші надсилали, і вже подумки були вдома: закінчать отут — і гайда.
Михайло запропонував Ярославу, аби ночували у домі, місця не бракувало, але Ярко відмовився: хіба як холод і дощ вдарять, а нині, по теплу, їм на свіжому повітрі — рай.
Працювали майстри швидко, але на совість. Михайло загадав провести опалення, переслати підлогу, з маленьких вікон угорі зробити широкі, вітринні чи оранжерейні, аби в майстерні царювало світло, зробити нові двері-ворота для машини і закапелок для неї, перекрити дах.
Разом з Ярославом вони піднімалися нагору (дорогою Ярко зауважив ненадійність сходів і взявся їх укріпити). Михайло показав сліди колишнього фундаменту і спитав, чи може розраховувати на бригаду.
— Ставили ми каплиці. І без проекту. Тільки зараз — ні. Хлопці так за домом скучили, що мало не виють ночами. Жінкам буде роботи, як повернуться. Бо в нас там нікому їх утішати — самі старигани лишилися.
— Тоді — навесні? Як мене не буде — Євген Петрович вас прийме. І проект на той час зроблять.
Те будівництво, бо який же то ремонт — справжня реконструкція, — прискорювало для Михайла час і потроху майже звітрило, прибрало з душі відчуття, що його навряд чи можна було з певністю визначити. Воно поселилося в ньому після відвідин Лариси.
Микола не забув своєї обіцянки, потелефонував:
— Записуй адресу і телефон. У театрі дізнався. Тільки воно тобі треба?
— Сам не знаю.
— Гляди, не хлопчик, вирішуй.
Михайло з тиждень відкладав рішення. Бо й справді — навіщо йому цей візит через стільки літ? Що він скаже їй? Вона — йому? Який сенс ворушити давно погасле кострище — там не тільки жару, а й вуглинки нема, навіть сліду іскорки. Одначе він згадав Ларису, як тільки ступив на київську землю, і бажання побачити її (проста людська цікавість, казав собі, які там почуття!) було неначе ритуал, не відбувши якого, годі вважати себе людиною вільною, самодостатньою, без комплексів.
Проте щось ворухнулося в душі, коли записував адресу, — вона не змінилася. Довго не наважувався набрати номер, навіть хотів навідатися без дзвінка, але то було б не тільки незграбно — неґречно.
Нарешті потелефонував. Трубку довго не знімали, і Михайло був вирішив, що Лариса в театрі, коли лінія ожила. Голос — той самий, колишній, може, трохи захриплий, упізнав з першої секунди. Коли назвався, запала тиша — наче на тому боці міста абоненту відібрало мову.
— Ти звідки?
— З Києва.
— Давно тут?
— Так.
— Чого ти хочеш?
— Хотів навідати, побачитись.
Лариса знову замовкла. Здавалося, й справді Михайлів дзвінок збентежив її.
— Справді?
— Ну, так. Чоловік не буде заперечувати?
— Чоловік? Ні.
Щось напружене, неприродне, якась дивна інтонація.
— Тоді — коли тобі зручно? Не хочеш удома — давай деінде. Ресторан, наприклад, підходить?
— Ні, ні. Я майже не виходжу.
Домовились на завтра. В обідню пору.
Вже по дорозі, проїхавши Печерський міст, Михайло усвідомив якусь протиприродність, силуваність своєї затії. Ні, не відчував провини перед Вандою, бо не колишні почуття вели його на цю зустріч, а от що саме — і досі достоту не визначив, принаймні звичайна логіка була тут ні до чого.
На задньому сидінні примостилася сумка з наїдками і напоями — чи нести все те у дім, чи зручно, чи не буде він смішним зі своєю «самобранкою»?
Припаркувавшись у дворі за звичкою, що засіла десь, мабуть, у спинному мозку, і зауваживши, наскільки тісним стало дворище через табун переважно новеньких авт, Михайло глянув угору, знайшов вікно кухні, далі витягнув сумку, зачинив машину, ввімкнув сигналізацію, поставлену нещодавно Іваном Пимоновичем, і подався сходами нагору. Дорогою він вагався, чи не зупинитися біля кіоска з квітами, але вирішив, що це вже буде занадто.
Лариса відчинила швидко:
— Побачила, як ти під'їздив. Це — та сама машина? Проходь, будь ласка. Здрастуй.
Михайло привітався, заходився знімати черевики в передпокої, але Лариса замахала руками:
— Що ти, тут не музей. Та й не прибрано, вибач. Заходь.
Михайло згадав про сумку, залишену під вішалкою, приніс у вітальню, видобув звідти припаси: коробку шоколаду, коньяк, ананас.
— Навіщо ти тратився?
Лариса спитала так, як частенько роблять це жінки, аби підкреслити свою хазяйновитість і ощадливість, у душі все ж задоволені увагою мужчини, ким він не був би — чоловіком, коханцем чи просто знайомим.
— Ти сама?
— Сама. Сідай, де хочеш.
Михайло впізнавав меблі, що вступили вже у ветеранський вік, килим на підлозі, добряче витертий, навіть тюль на вікнах, здається, не мінявся з тих пір, як він пішов звідси.
Виходила й заходила Лариса, накриваючи на стіл, і він мимоволі зауважував її повільну, обважнілу ходу, незважаючи на те, що жінка не розповніла, не розпливлася, як багато хто в такому віці. Подумки він порахував, скільки ж це їй.
Що ж, хоча змінився колись мінливий, рухливий, ясний погляд, хоча обличчя немов хтось притрусив крейдою, шкіра на ньому, — тоді, давно, — порцеляново-рожева, згрубіла і наче трохи обвисла, все ж Лариса поки що не програла вічного двобою жінки з головним своїм ворогом — часом, але з усього було видно, що на цю битву сил катастрофічно бракує.
Коли Лариса сіла навпроти за сервірований стіл, він помітив, що в неї дрібно посіпуються пальці. «Мабуть, нервує», — подумав Михайло.
Він налив у чарки коньяк і запропонував випити за здоров'я господині.
— Ти ж за кермом.
— Трохи можна. Забула, мабуть, що я найкраще кермував після двохсот грамів.
— Коли те було.
Лариса випила одним духом, взяла м'ясисту чорну оливку.
— Як ти знайшов мене? Довідкове дало телефон?
— Микола. Микола Бадиляк. Пам'ятаєш такого?
— Звичайно. А що тебе привело у Київ? Ти ж, здається, у Штатах?
— Батько помер.
Лариса опустила голову.
— Царство небесне. І моя мама… Вже давно…
Михайло налив чарки.
— Пом'янемо.
Він зауважив, як похапливо Лариса взяла кришталеву чарку-стопку без ніжки і одним духом ковтнула світло-коричневу рідину.
— От як воно все у цьому житті…
Лариса з'їла ще одну маслину, взяла шматочок сиру.
— Я чоловіка поховала два роки тому.
У Михайла ледь не вирвалося: «Він же зовсім молодий, чому?» Натомість сказав:
— Співчуваю, щиро співчуваю.
Лариса подивилася на нього трохи дивно, наче перевіряючи: сказано було механічно, за неписаним протоколом, що діє в подібних ситуаціях, чи справді колишній чоловік співчуває. Йому не довелося розпитувати, як і чому це сталося, Лариса сама розповіла, — видно, і досі їй боліло:
— На випробуваннях вибухнула турбіна. Просто на стенді. Він її проектував. Отак, Михайле. Ніби на війні.
Запала мовчанка. Михайло не знав, що сказати, та чи й потрібно було?
— Ти працюєш? — спитав перегодом.
— Так. Якщо це можна назвати роботою. На контракті. Покличуть — то йду. Граю старушенцій. Гриму майже не треба.
— Не жартуй. Рано себе списувати.
— Та чого там, треба правді в очі дивитись.
Михайло налив ще, почекав, поки Лариса вип'є, сам тільки губи вмочив. Вона не звернула на те уваги — чи їй було байдуже, чи схвалювала його витримку.
— А дитина? У тебе син, здається?
Коньяк почав діяти, біле обличчя ставало рожевим, вся вона пожвавішала:
— Дитині вже скоро на четвертий десяток. У мандрах, усе за грішми ганяється по білому світу. То на Півночі в Росії вугілля довбе, золото шукає, то на Далекому Сході на сейнерах крабів ловить, то з шабашниками газифікує Сибір. Я його майже не бачу, мамину радість. Приїде коли-не-коли, привезе грошей, погуляє тут від душі — і знову галасвіта.
