Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Спочатку, коли задзиґотіла мобілка, я почув Орка, що доповів, мовляв, прийшов Сашуня і хоче спитати, коли їдемо на бараболю. Хитро так, наче не сам він, а лише Сашуня цікавиться. Мабуть, сподівався, що я передумаю. Я йому відповів, що прогноз втішний і завтра зранку й вирушаємо. Наступним був дзвінок від мами. Я відповів їй приблизно те ж саме, що й Оркові.
— То добре, — сказала мама. — Чекаємо! А як там твоя голова, не болить?
— Нормально, не болить. А як там тітка?
— А от сидить коло мене… Чуєш, Яша питає, як ти? Ага, каже, що всто! Хоче з тобою боротися…
— Добре, передай, приїду, то поборемося.
Мама сказала, що ще подзвонить і продиктує назву тієї мазі для ніг, рекламу якої вона бачила по телевізору. Після цього був дзвінок від Інки із запитанням, коли їдемо, а потім — іще один.
— Давай диктуй, записую… — думав, що це знову мама, та замість неї почув Джона.
— Старий, як ви там? — У його голосі вчувалася втома, і це із самого ранку.
— Нормально, а ти як?
— Та що тут? Фестивалимо! Казав тобі — приїжджай… А Паша он на Боні руку зламав. Вже у гіпсі, але додому їхати не хоче… Тут такі гори і ліси — просто казка! Я тут сам сто років не був…
— Ну, воно ж і ясно, де ж він вас покине? А як там погода на Крем’янеччині?
— Кажуть, ми привезли погоду. Другий день сонце. А у вас?
— І у нас.
— Ну, ясно. Слухай, а ми ото завтра плануємо нах Тернопіль.
— Ви нах Тернопіль, а я нах до села. До речі, до твоєї колишньої тещі картоплю копати. Думаю, вона була б рада і тебе побачити… Там роботи — на пару годин, а з такою компанією, то й на годину, а потім я влаштовую рибалку… То ж якраз по дорозі з Кременця.
— Ну, добре, побачимо. Але ж ти знаєш, я не по рибалках… А Інка є?
— Ні, вона з малим у Солотвині, в санаторії.
— Ясно, — зробив паузу Джон. — Я дзвонив малому вчора, — збрехав він для чогось, ясно ж, що збрехав. — А тут хлопці тебе згадують… Кажуть, нема Довгого, а тут стільки котів по Кременці бігає!.. О–о, і кицьок також. Чуєш, Паша докидає про кицьок?.. Тобі вітання від усіх!
— Добре. Паша нехай руку береже. Слухай, сподіваюся, ви хоч там цапа ніякого не купили?.. А як там Йосип?
— У нормі, зате Карлсон…
— Ростик?..
— Ми його тепер просто возимо, як вантаж.
— Невже Карлсон?
— Так точно! — як мені здалося, навіть із якоюсь радістю в голосі відповів Джон. — Тепер його черга. Тепер ми його у тернопільському озері будемо топити, гуцули ж плавати не вміють!
— А хіба він гуцул?
— Нічого, зарахуємо гуцулом і втопимо… — не вгавав Джон. — Приєднуйся, куме!
— Та я тобі серйозно кажу: буду в селі. Тещин город ще не забув де? Ото там і шукай нас!..
— Хай живе картопля! — рявкнув Джон. — Тут хлопці тобі передають привіти… Йосип каже, що в Сенегал ще раз із тобою хоче!..
— Ні, тільки на картоплю, завтра нехай приєднується… Вам там по трасі невеликий гак. Через Плоске й Катеринівку…
— Та я що, не знаю? Слухай, а не пізно ще копати?
— Ще не пізно, — відповів я йому.
Саме того вечора під «Пінгвіном», згадавши ранішню колонку в газеті, я вперше їх і помітив — ті жовті пасма на каштанах уздовж бульвару. Це знову навіяло легку ностальгію… Київ у мене чомусь більше із соснами на околицях, а от каштани — це все–таки Тернопіль! Варшава — дуби і липи, Львів — клени, Одеса — тополі, акації, але й платани також, Хмельницький — все ті ж тополі, і ще верби, Вінниця — знову липи, але ті старі, що при в’їзді. І ще — прозорий весняний ліс уздовж Об’їзної, де ми з Кі якось зупинялися на півдорозі, їли домашні стегенця й запивали їх розчинною кавою у придорожньому кафе… А от у Чернівцях — як же я забув про Чернівці! — мене якось здивували граби. Спочатку кава на Головній, 99, на кухні однієї симпатичної єврейки, а потім — ті граби. Таких огрядних і водночас струнких грабів з омелою на верхівках я до того ще не бачив ніде. Вже й не пригадую, якого мене туди понесло, у ці Чернівці, але добре пам’ятаю, як продирався через кучугури снігу в місцевому центральному парку також імені Шевченка, щоб доторкнутися до їх сивої кори.
Тоді ж таки було і містечко Товсте із пивом під знаменитим покажчиком кілометражу «77/99» (до Чернівців — 77, до Тернополя — 99). Ну, і ще — Теребовля, і дуб у її передмісті — Кровінці. У Теребовлі — це ще до першого «бундесу» — також була в мене одна незнайомка. Просто я майже одразу забув, як її звати, й увесь час так і називав подумки чарівною незнайомкою. Дебела молодиця приблизно мого зросту. З вікна її квартирки на четвертому поверсі добре проглядалася фортечна вежа, і я ще запитав, чи, бува, це не той самий замок князя Василька, але вона не знала. А потім, дорогою назад, я і побачив того дуба на роздоріжжі у Кровінці, хоч і підчухраного, але все ще живого.
Жінки і дерева — у моїй пам’яті чомусь завжди в одному ряду. З віддалі часу це стає ще очевиднішим, і залишається лише каятися, що деколи деревам я приділяв більше уваги, ніж жінкам. Взагалі з тими сімками і дев’ятками — магія цифр! — мене й досі не залишає відчуття, що саме у той момент, на роздоріжжі у Товстому, або й ще раніше, у Чернівцях, щось таке раптом трапилося, а чи почалося, невідворотне й неминуче. Щось на кшталт того, що дерева раптом почали мене цікавити більше, ніж жінки. Або, може, просто якийсь моравський склодув нарешті видув ту пляшку із зеленого скла, що згодом у Празі опустилася на мою бідну голову…
Кілька таких пам’ятних дерев є у мене й у Львові, й серед них також один платан — на Шота Руставелі. Це окрема історія, я колись і під ним стругав. Верталися з весілля, із Болехова через Калуш, та ще й бухали цілу дорогу. І я вже просто не зміг доїхати тих ста метрів до зупинки, попросився у водія й вискочив з автобуса саме під цим платаном. Тоді кожне повернення з Карпат закінчувалося пиятикою.
А ще — одного разу у гірському райцентрі Турка, де я уперше в житті був у статусі офіційного фотографа. Разом з якимись ненормальними молодими поетами, які дорогою туди співали, а назад — сварилися. Це друзяка Ілько мене так засватав, точніше я поїхав замість нього. І чомусь саме під цим платаном я тоді прощався з однією юною поетесою — Марічкою, Анничкою?.. Вже й не пригадаю, як її там звали. Просто під тим платаном тоді, мабуть, усі автобуси проїздили. Ще у Турці в мене дико розболілася голова (може, від горілки після пива), і я цілу дорогу назад пролежав на плечі тієї дівчини… Згодом ще й друзяку Ілька притягав знімкуватися під тим сірим від дорожньої пилюки платаном на Руставелі, але фото при переїздах десь заникалося.
Але ностальгійний душок — це не лише дерева, а й жінки. Вони часто й досі у моїй хворій голові дивним чином поєднуються… Дуби і липи у Лазєнках та сосни і дуби на Сошенка, Анна–Марія Кі і просто Марія. Жінки і дерева… І Анжелка, і мої дуби у нашому Старому парку. Щось я їх давно вже і не навідував.
побачити дятла
По полудні під «Пінгвіном» уже не було жодного вільного місця. Кілька гамірливих компаній, плюс завсідники, так що навіть сперечалися за стільці. А поряд із нами, наприклад за архітекторським столиком, сперечалися про наступні парламентські вибори, а ще далі хтось із відставних служак навіть пробував заспівувати.
Всі наші також були тут. Але вибори нас мало хвилювали, хлопці спочатку чекали мене, а потім — що я скажу. Навіть Сашуня зі своєї дурки чи то злиняв, а чи відпросився. Як би то без нього минуло? Я попросив їх прийти, і вони прийшли. А потім почав накрапати дощик і ледь усього не зіпсував. І ще я помітив, що за день жовтого на каштанах помітно додалося.
— Хлопці, я обіцяв вам фотосесію? Так–от, цей час настав, — почав я бадьоро, коли перша кава вже була випита. — Тут мені якраз замовили фотографії з журналу, то з’явилася чудова нагода трохи провітритися… Це не просто копання картоплі, а виїзна фотосесія, на природі, ясно?
