Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Я вже не хочу цього слухати, сказала пані Рома, всоте відходячи від вікна. Крила уяви вмить віднесли її на берег Річки, й вона побачила Карла-Йозефа, що нетутешньо переступаючи через купи порожніх бляшанок, входить напівзігнувшись у закурену чорну халабуду, обліплений з усіх боків крикливими й верткими циганчуками. Чому ми сидимо тут і нікуди не йдемо, спитала вона. То я коли ще про це казав, нагадав Артур Пепа. Походимо над Річкою, подивимось — і на тринадцятий. Можемо спуститися двома якби групами, підкинув ідею Волшебник. Одні дорогою через ліс і потім на міст, а хтось інший також через ліс, але лівіше — до цих самих плащунів. Якби що — зустрічаємося перед мостом.
Я дав би йому ще півгодини, сказав Артур Пепа. Він саме намацав у підкладці куртки, десь під продертою кишенею, забуту пачку "прилуцьких". Можна я піду з татом, спитала Коля, зав'язуючи своє приємне на дотик волосся в бойовий хвіст. Ні, ти лишаєшся тут, відрізала Рома, і будеш сидіти у себе в кімнаті — це я піду з татом. На таке її рішення Коля тільки ледь надула губи, але не дуже. Бо дев'ятий обруч — це коли залишаєшся сам на сам і від цього нікуди подітися.
А ви, Волшебнику, продовжувала організаційне шикування Рома. Треба, щоб ми встигли до темряви. Найкраще виходити вже, негайно, ніяких не за півгодини. Ви йдете чи ви лишаєтеся, Волшебнику?
Зараз, відповів режисер, тільки збіжу до себе, візьму там це саме — газовий балончик ітеде. А ви — це саме — ви мене все одно не чекайте, нам різними, як би це сказати, дорогами.
Тоді й вирішено, що Рома з Артуром підуть через ліс дорогою, а Ярчик Волшебник — друга якби група — спуститься до Річки лівіше, орієнтуючись на стару колію, шум води та ліщинові зарості.
Так, говорив собі Ярчик Волшебник, так, так, так. Ніщо не забуто? Ніхто не забутий, відгукнулося, а точніше відгавкнулося в ньому далеке піонерське дитинство з груповим онанізмом у хлоркою засипаних сральниках. Ніщо не забуто, погодився з дитинством Ярчик Волшебник.
А все ж яке чудо ці мальтійські штани — скільки всього можна винести у кишенях! Тепер ще раз: тотальна перевірка. На лівій штанці чотири кишені. Перша з них — бічна і глибока — містила у собі складений увосьмеро і запаяний у поліетилен оригінал угоди з обапільними підписами; тонший конверт — з усіма необхідними візами і гербовою печаткою Фонду "Карпатська ініціатива"; грубший конверт — з гонораром. Крім того — канапка номер один, тобто найбільша з канапок, чотириярусна майонезна.
Друга з кишень — так звана надупна — якраз і містила в собі касету, заради якої все затівалося. Відзнятий матеріал обіцяв стати бомбою. Так само бомбою, але калорійною, обіцяла стати канапка номер два з тієї ж кишені — корейка, маслини, гірчичне масло.
По обидва боки від коліна були ще дві симетричні кишені. Перша містила лише канапку номер три, симфонію сиру. Друга — канапку номер чотири (спізнаймо смак Океану!) і недочитане кишенькове видання "Зроби Себе Гідним Спасіння". Дорогою сюди Ярчик Волшебник дійшов до сторінки двадцять восьмої, але брошура мала їх аж п'ятдесят дві, і йому хотілося знати, що буде далі і чим це все закінчиться.
Зате на правій штанці — ще три кишені. І перша з них — так само бічна і так само глибока — містила не тільки заанонсований Волшебником газовий балончик (якраз під праву руку, вихоплюєш і поливаєш!), але й інший балончик — з дихлофосом, а також банку 0,5 літра місцевого пива "Варцабич Преміум", світлого.
Що стосується правої надупної, то в ній була ще одна касета — з копією відзнятого. І там-таки, звичайно, канапка номер п'ять, крекер-саламі — так собі, легенький вступ до повноцінного харчування.
Залишалася ще стегнова кишеня, остання на правій штанці, зрештою, так само дуже важлива, адже в ній перебували: канапка номер шість, велика універсальна, складена з усіх компонентів, присутніх у попередньо перелічених канапках, апофеоз Волшебникового мистецтва; банка 0,7 літра місцевого пива "Варцабич Оксамит", темного; вібратор у формі чоловічого члена довжиною 22,5 см, позичений для зйомок на фірмі "Утіха-2"; два золотисті напиздники трикутної форми зі сріблястими зав'язками, орендовані для зйомок на тій же фірмі.
Ярчик Волшебник ще раз обвів найприскіпливішим поглядом кімнату, що в ній йому випало провести цих кілька днів і ночей. Повідчиняв усі можливі дверці, перетрусив шухляди, зазирнув під подушку і килими. Ніщо не забуто? Здається, ніщо. Касети, канапки. Мало бути ще щось на "ка", але нічого, крім кайданів, йому не спадало на думку. Та й часу вже не лишалося на згадування. Уйо, сказав собі Ярчик Волшебник, уйо і атас.
Ярчикові подобалося, що він такий практичний. Навіть харчів набрав скільки належалося — за дві наступні доби. В угоді так і стояло: "… а також триразове повноцінне харчування на весь період виконання замовлення". Збігаючи сходами вниз, він задоволено думав про те, як грамотно все обставив. Чиста робота, подумалось йому, як тільки вхідні двері з веранди заклацнулися позаду нього. Далеко внизу, на межі ялівцевих заростей і початків лісу, він побачив оту кумедну пару. Навіть з такої відстані було видно їхню безпорадну знервованість. Ярчик Волшебник подумки зайшовся сміхом і взяв категорично ліворуч.
Карл— Йозеф Цумбруннен лежав у водах Річки, трохи нижче від місця, де в неї впадає Потік. Його багато годин волокло за течією, два-три рази вдарило до прибережних скелястих виступів, нещадно покрутило в центрифугах кількох чорториїв, потерло твердим піском на мілководді, одного разу добряче пошарпало на перекатах найвужчої горловини, але потім знову зірвало з місця і -хоч витягнуті зобабіч берегові гілки й намагалися тисячу разів його схопити як не за розбухлий светр, то за полу куртки — все-таки винесло у Річку. Щойно там він налетів на вапняковий гребінь посеред русла, де його вільне плавання ногами вперед було остаточно зупинено: Цумбрунненові ноги по коліна застрягли в підводних розколинах, а верхня половина тіла опинилася над хвилями, намертво перекинута впоперек гребеня. І тільки звішену вниз напівзанурену голову невпинно підкидало течією, ніби Річка вирішила вимити з неї це оскління і цю знетямлену спробу посмішки. Бо Карлові-Йозефові пощастило: його лице майже ніде й анітрохи не потовкло, і кожен міг би його впізнати. Але йому це було загалом байдуже.
