Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (первая книга .txt) 📗
— Ви забрали її ще вчора, — сказав він. Хорол неохоче пішла з кабінету.
— Знаєте, чого вона приходила?. — сказав Бабенко, щойно за Світланою Кузьмівною зачинилися двері. — Боїться, щоб я не розказав чогось про неї. Теж фрукт, — посміхнувся до Дмитра Івановича такою посмішкою, немов утягував і його в якусь гидку змову. — Сморідець у неї з душечки йде. Чуєте! — потягнув носом. — Інтриганка. І мене хотіла втягнути в свої інтриги. Тепер боїться.
Дмитро Іванович підвівся й сказав тихо, але твердо:
— Йдіть.
— Я піду, — так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. — Але ви підпишете характеристику.
Дмитро Іванович узяв ручку. Поволі розписався. Поставив дату. А тоді враз кинув ручку, в одну мить пошматував папір і пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблід, губи в нього стали безкровні, руки нервово забігали по ґудзиках теніски, проте навіть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гніву. Він зрозумів, що Дмитро Іванович зараз зважиться на будь — який крок і що навіть сказати йому ті слова, які він казав напо — чатку, небезпечно. У цю мить він боявся цього розгаданого, як ііому видавалося раніше, до останньої мозкової звивини шефа. Він бачив, що Марченко міг ударити, міг взагалі вчинити хтозна — що.
— Я напишу сам, — твердо сказав Дмитро Іванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його.
— Що ви напишете? — У голосі Бабенка вчувалися нотки непевності. — Неправду?
— Ні. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмієте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всім стоїть розрахунок. І зовсім немає серця. І відсутня мораль.
— Мораль, — хмикнув Бабенко. — У кого вона е?
— У вас немає. Ви шість років підлещувались до мене. Ви лицемірили перед Світланою Кузьмівною. Тепер будете підлещуватись до когось іншого. До тих, до кого вигідно. Скажіть, — раптом подивився в очі Бабенку, — у вас батьки є?
— Є, а що хіба? — спантеличився Вадим.
— Хто вони?
— Селяни.
— Не селяни, а колгоспники, — майже зі злістю поправив Марченко. — І ви можете сказати, що вони коли — небудь отак лицемірили й брехали? Пригадайте. Уявіть собі, що вони знають усе про вас.
— Ну, вони теж увесь вік гризуться між собою, — знервовано мовив Бабенко. — І з сусідами. За курей, за город.
— Ну, а уявіть собі: чиясь корова витолочила ваш город. І хтось прийшов до вашої матері й каже: «Ото твій город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба». І що скаже ваша мати? «Бог з тобою, чоловіче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Гріх мені буде од людей». І не скаже нізащо. Не скаже?
— Ну, не скаже. І що з того?
— Нічого. Оце все. А тепер ідіть.
Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, ніби його обдурили, обсміяли, але в чому — зрозуміти не міг. І це породжувало почуття безпомічної злості.
— І все ж ви мені напишете позитивну характеристику, — врешті похмуро сказав він.
Дмитро Іванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартівника.
— Бо тоді я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете.
— Правда. Я з вами працювати більше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспілкова організація. Ваші колеги. Ідіть. І не доводьте мене до гіршого.
У нього під оком знову затіпалась синювата жилка. Вадим помітив це, хотів щось сказати, не сказав, вийшов. І майже одразу в кабінет зайшла Хорол. Дмитру Івановичу здалося, що вона стояла під дверима.
— Чого він приходив? — У її очах гойдалися сполохані вогники. Дмитро Іванович помітив їх, витлумачив по — своєму, його знову охопило шаленство, гнів кинув усю силу в кулаки, він стиснув їх і закричав:
— Приходив звільнятися з роботи! Тікає з корабля, який тоне. Тікайте й ви. Всі тікайте. Всі!
Світлана Кузьмівна мить стояла непорушне, сполохані
вогники, що горіли в її очах, полетіли кудись углиб, страждання й розпач спотворили її обличчя, вона затулила його руками й несподівано заплакала.
— Нащо ви так, — витиснула крізь ридання. — Куди я без вас? Я без вас… — хотіла сказати «ніщо», не сказала, він зрозумів і так, йому було неприємне її приниження, але водночас у серці відгукнулася її щирість і каяття, у чому саме, він не знав, але вловлював, що вона шкодує за чимось, і тому сказав уже значно спокійніше:
— Ну, не треба. Я не хотів вас образити. Та й ми ж не вмираємо. Ми ще попрацюємо. І я, і ви.
Як і кожен чоловік, він губився перед жіночими сльозами, окрім того, боявся, що хтось увійде й побачить її розпач, витлумачить його по — своєму, доторкнувся рукою до її плеча.
— Заспокойтесь, Кузьмівно. Ми справді ще повоюємо. І попрацюємо.
Від його співчутливих і щирих слів її плечі затремтіли ще дужче, її розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий гріх перед тим, хто зробив їй стільки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому Дмитрові Івановичу, але страх поборов те почуття. Нарешті вона оговталася, витерла хустинкою сльози (в цю мить у її голові мелькнула ще одна думка, чисто жіноча: «Яка ж я була некрасива»), подякувала йому усмішкою, може, вперше на віку щирою усмішкою колеги і пішла.
А Дмитра Івановича ще кілька хвилин гріло й хвилювало полум'я, яке допіру спалахнуло в ньому, а далі він упав у глибоку депресію. Підійшов до дверей замкнув їх на ключ, опустився на диванчик і глибоко й тяжко задумався. По одному піднімав камені, які кинув у нього Бабенко, в гіркому подиві клав їх перед своїм мисленим зором і розглядав. Найдужчий біль відчував від отого — про його доброту. Але не міг змести з пам'яті й іншого — про гальмування поступу інших. Звичайно, все це сказав холодний і розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим він і сам не раз тривожився й ставив собі на карб. Звичайно, ставив не до кінця серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування — що ось він і такі дрібні свої вади може розглядати мовби стороннім оком і гамувати їх; а так чи так, але істина, якась крапля істини в тому крилася. Бо він і вади тільки називав, а не боровся з ними по — справжньому.
У цю мить він подумав, що багатьма вчинками деяких людей науки керує честолюбство, марнослав'я, що вони тільки приховані десь глибоко, закамуфльовані. Ну, є інші. Тих, інших, називають подвижниками. Марченко ясно усвідомлював, що сам на таке нездатний. Щоб віддати своє «я», розчинити його до крихти в інших. Саме розчинити, а не зректися, бо самозречення, офірування — в них теж є насолода. Почувати, що віддаєш себе комусь, упиватися тим. Це насолода неподільна. Це не гордість, яку можна винести на люди. Навіть не лихо, відбиток якого помітиш на інших. Це «самоспоживання» насолоди. А він мав на думці зовсім інше. Повне зречення свого «я», тобто зречення його як сили, яка тисне на інших. Мабуть, то найбільша людська геніальність — зробити, щоб ти сам не ма — нячив над содіяним тобою. Але ж тоді не знатимуть і тебе? Не оцінять твоїх зусиль! Ніхто й не подумає, що ти геніальний чи там талановитий. У цьому й полягає ота величезна несумісність множинного й одиничного. Хочуть піднести людям щастя, як пиріжок на тарілці. Але щоб знали: той пиріжок з їхніх рук. Нехай їдять пиріжок, але знають, хто його дав. І поміж цим промовляють імена відкривачів. Він, відомий учений Дмитро Іванович Марченко, хотів подарувати людям відкриття. Дати пиріжок з власних рук. Ну, він робив щось і для своїх помічників. Коли струмочки їхніх думок вливалися в ріку його мислі. Пхе, як це гидко — в ріку його мислі! Але куди він подінеться — справедливо. Струмочки їхніх власних думок пересихали. Вони губилися в пустелі. Оте «віпе тога» означало не швидкий розвиток, а швидке вмирання. Він тягнув великого наукового воза, йшов поперед нього, і всі бачили його й не бачили тих, котрі підпирали ззаду. Так, хтось та має тримати в руках дишель і скеровувати воза. Тільки ж треба частіше оглядатися, пильнувати, щоб ніхто не попав під колесо, не втомився й не відстав. Це правда, він умів тягнути воза. Умів робити. Та й що все життя без роботи! Без неї немає людини. Це він знав по собі. Іноді він почував, що його займає не результат сам по собі, а процес роботи, шукання, наближення до результату. Він здогадувався, що оце і є найвищий акт людської діяльності, це і є натхнення, і саме в оцьому, саме отоді він і був ученим, справді ученим за покликанням, а не дипломованим колекціонером наукових істин. Найчастіше ж оце шукання було важке. Так, легкою, приємною була сама мрія про досягнення результату. Про те, як усі це зустрінуть. Сама ж робота не раз завдавала йому мук. Іноді йому не просто було навернути себе до думання. Він залюбки втікав у якусь художню книжку. Навіть коли робота йшла, коли він почував, що нанизує один на один здогади, що вони шикуються в послідовний ряд, і тоді він не раз почував насильство над собою. Щоправда, в такі години чи хвилини це фіксував рідко, фіксував пізніше. Тоді він працював гарячкове, його щось гнало вперед, підштовхувало зсередини, він почував внутрішнє задоволення від своїх розгадок; ні, він не впивався цим задоволенням, не смакував його, тоді йому було не до того, просто було ніколи, але отой час, мабуть, і був актом справжньої творчості. Цей розгад упевняв його, що він прийшов на наукове поле не випадково. Що як науковець щось та важить.
