Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Оце ви сказали, і я згадав, що справді одного аркуша бракувало. Я довго його шукав, але так і не знайшов. Думав, що загубив, хоч мене це тоді дуже здивувало, бо завжди підтримую лад у паперах. І що ж вона з ним зробила?
— Сказала, начебто загубила…
— Анонімні листи теж вона писала?
— Та наче ні. Їй і на думку не спадало, що між Нолою і вами щось є. Сприймала все це, як ваші мрії. До речі, Пратт вас допитував, коли розслідував зникнення Ноли?
— Начальник поліції Пратт? Ані разу.
Це було дивно: чому Пратт не ставив Гаррі запитань під час розслідування, якщо, за словами Тамари Квінн, вона сповістила йому про те, що дізналася? Потім я наважився назвати прізвище Стерна, не згадуючи ні про Нолу, ні про портрет.
— Стерн? — перепитав Гаррі. — Так, я його знаю. Він був власником Гусячої бухти. Я викупив у нього дім після успіху «Початків зла».
— Ви добре його знаєте?
— Не сказав би, що добре. Зустрічалися два чи три рази того літа сімдесят п’ятого. Вперше — на літньому балу, ми сиділи за одним столом. Симпатичний чоловік. Потім бачилися ще. Він був великодушний, вірив у мене. Глибоко порядна людина, багато зробив для культури.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Востаннє? Либонь, тоді, коли хотів придбати дім. Наприкінці сімдесят шостого. А чому ви про нього питаєте?
— Просто так. Скажіть, Гаррі, ви згадували літній бал: це той, куди Тамара Квінн хотіла відпровадити свою доньку разом з вами?
— Так. Урешті-решт я пішов сам. Ото вечір був… Уявіть, я виграв головний приз у лотерею: тижневий відпочинок на Мартас-Віньярді.
— І ви туди їздили?
— Авжеж.
Того вечора, повернувшись до Гусячої бухти, я прочитав мейл від Роя Барнаскі: він робив мені пропозицію, від якої не відмовився б жоден письменник.
Від: [email protected]
Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 19:54
Дорогий Маркусе!
Мені сподобалася ваша книжка. На підтвердження нашої ранкової розмови надсилаю в додатку проект угоди, від якої ви, сподіваюся, не відмовитеся.
Шліть мені продовження вашої книжки якомога швидше. Я вже казав, що хочу видати її восени. Гадаю, вона матиме шалений успіх. По суті, я впевнений у цьому. «Ворнер бразерс» уже зацікавилася екранізацією. Права на екранізацію, звісно ж, обговорюватимуться окремо.
У додатку був проект угоди, згідно з якою мені пропонували мільйон доларів.
Вночі я довго не міг заснути: в голові було справжнісіньке сум’яття думок. О пів на одинадцяту мені зателефонувала матінка. В слухавці чути було гамір, і говорила вона пошепки.
— Мамо?
— Маркі! Маркі, ти не вгадаєш, із ким я зараз.
— Із татом?
— Еге ж. Та ні! Уявляєш, ми з твоїм батьком вирішили провести вечір у Нью-Йорку і подалися вечеряти до цього італійця, біля Коламбус-серклу. І з ким ми, думаєш, зіткнулися біля входу? З Денізою! Твоєю секретаркою.
— То й що?
— Не клей дурника! Гадаєш, я не знаю, що ти з нею вчинив? Вона мені все розповіла! Все!
— І що ж вона тобі розповіла?
— Що ти витурив її з роботи!
— Мамо, я не витурив її. Я знайшов їй чудову роботу у видавництві «Шмід і Гансон». Мені більше нічого було їй запропонувати, ні книжок, ні планів, нічогісінько! Треба ж було бодай трохи подбати про її майбутнє чи ні? Я знайшов їй хороше місце у відділі маркетингу.
— Ох, Маркі, ми впали одна одній в обійми. Вона каже, що скучила за тобою.
— Мамо, заради бога!
Вона заговорила ще тихіше. Я заледве чув її.
— Маркі, я ось що подумала…
— Що?
— Знаєш великого Джека Лондона?
— Письменника? Авжеж. А він тут до чого?
— Учора ввечері я дивилася документальний фільм про нього. Яке щастя, що я побачила цю передачу, сам господь її мені послав! Уяви собі, він одружився зі своєю секретаркою! Зі секретаркою! І кого я сьогодні зустрічаю? Твою секретарку, Маркі! Це знак, Маркі! Вона нічогенька, а головне, напхана естрогенами! Хто-хто, а я це знаю, жінки таке добре відчувають. Вона плодовита, слухняна, кожні дев’ять місяців народжуватиме дитинку для тебе! Я навчу її, як глядіти дітей, і вони будуть такі, як мені захочеться! Хіба не чудово?
— І не думай, мамо. Вона мені не подобається, вона набагато старша за мене, і в неї є друг. Та й ніхто з секретарками не одружується.
— Але якщо великий Джек Лондон одружився, то таки можна! Щоправда, з нею якийсь незграба, геть нікудишній! Від нього тхне одеколоном з супермаркету. А ти ж великий письменник, Маркі! Ти Неперевершений!
— Неперевершеного перевершив Маркус Ґольдман, мамо. І лише після цього я зміг жити.
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого, мамо. Тільки, будь ласка, дай Денізі спокійно повечеряти.
За годину до мене навідався поліційний патруль — переконатися, що все добре. Два правоохоронці мого віку, симпатичні. Пригостив їх кавою, і вони сказали, що побудуть трохи коло хати. Ніч була тепла, й у відчинене вікно я чув, як вони балакають і жартують, курять, посідавши на капот автівки. Аж раптом відчув себе страшенно самотнім і відірваним од світу. Мені щойно запропонували величезні гроші за книжку, що неодмінно прославить мене, я жив так, як мільйони американців лише мріяти можуть. Але мені бракувало тільки одного — справжнього життя. Досі я лише те й робив, що тішив своє честолюбство, тепер — намагаюся тим амбіціям відповідати. А коли ж, у дідька, почну жити, просто жити? На своїй сторінці в фейсбуці переглянув список віртуальних друзів; їх були тисячі, та жодному я не міг запропонувати сходити разом на пиво. Мені потрібне було товариство добрих приятелів, щоб дивитися з ними чемпіонат із хокею і мандрувати вихідними; мені потрібна була наречена, люба і ніжна, з якою можна було б посміятися трохи і трохи помріяти. Я вже не хотів бути сам.
Сидячи в кабінеті у Гусячій бухті, я довго розглядав фото картини, яку збільшив і роздрукував Ґегаловуд. Хто цей художник? Калеб? Стерн? Хай там як, портрет був чудовий. Увімкнув плеєр і ще раз послухав сьогоднішню розмову з Гаррі.
— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.
— Чому?
— Пам'ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?
— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…
— І що ж я сказав?
— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.
Дослухавшись цієї поради, я сів за комп’ютер і почав писати далі:
Гусяча бухта, північ. У відчинене вікно кабінету повіває легенький вітерець з океану. Приємно пахне відпусткою. Надворі все залито місячним сяйвом.
Розслідування потроху рухається. Принаймні ми з сержантом Ґегаловудом починаємо усвідомлювати масштаб цієї справи. Гадаю, тут криється набагато більше, ніж історія нездійснимого кохання чи лиха пригода дівчинки, яка одного літнього вечора втекла з дому і стала жертвою якогось катюги. Занадто багато питань, що на них і досі немає відповіді.
1969 року родина Келлерґанів покидає Джексон, штат Алабама, попри те, що Нолин батько, Девід, очолює успішну парафію. Чому?
Влітку Нола переживає роман із Гаррі Квебертом і надихає його на роман «Початки зла». Та водночас дівчина має зв’язок з Елайджею Стерном, позує гола для його картини. Хто ж вона насправді? Така собі муза?
Яка роль Лютера Калеба, що, за словами Ненсі Геттевей, приїздив по Нолу до Аврори і відвозив її в Конкорд?
Хто, крім Тамари Квінн, знав про Нолу та Гаррі? Хто міг надсилати Гаррі анонімні листи?
