Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Криві яблуні росли на косогорі, і жодна з них не могла зрушити з місця, куди вросла корінням, так само як Тереза і Томаш уже ніколи не зможуть покинути це село. Вони продали машину, телевізор, радіоприймач, щоб купити тут невеликий будиночок із садком у селянина, який переселявся до міста.
Життя в селі було єдиною можливістю втечі: тут завжди не вистачало людей і житла було досить. І ні в кого не було бажання порпатися в політичному минулому тих, хто ладен був піти працювати в поле або в ліс, і ніхто їм не заздрив.
Тереза була щаслива, що вони покинули місто з п’яними відвідувачами бару і з невідомими жінками, які лишали на Томашевому волоссі запах свого лона. Поліція більше не цікавилася ними, а епізод з інженером переплівся у неї в єдине ціле зі сценою в Петршіні, тож вона майже не розрізняла, де сон, а де дійсність. (Втім, чи був інженер справді на службі у таємної поліції? Може, був, а може, й ні. Чоловіки, які користуються для зустрічей чужими квартирами і не люблять займатися любов’ю з тією самою жінкою більше одного разу, не така вже й рідкість.)
Отже, Тереза була щаслива, вона відчувала, що нарешті досягла мети: вони з Томашем разом і вони самі. Самі? Я повинен висловитися точніше: «самі» означало те, що вони перервали будь-які зв’язки зі своїми колишніми друзями і знайомими. Вони перерізали своє життя, ніби це був шматок стрічки. Проте вони почувалися добре в товаристві селян, з якими разом працювали і час від часу ходили одне до одного в гості.
Того дня, коли в курортному містечку з російськими назвами вулиць Тереза впізнала голову місцевого кооперативу, вона несподівано виявила в собі образ села, сформований читанням книжок або її предками: це був світ соборності, з однією великою родиною, пов’язаною спільними інтересами і звичаями: щонеділі служба Божа в церкві, корчма, куди сходяться чоловіки без жінок, і зала в тій же корчмі, де щосуботи грає оркестрик і все село танцює.
Але при комунізмі село вже аж ніяк не схоже на цей стародавній образ. Церква була в сусідньому селі, і ніхто туди не ходив, корчми стали конторами, чоловікам ніде було збиратися, щоб випити пива, молоді не мали де танцювати. Відзначати церковні свята заборонялося, державними — ніхто не цікавився. Кінотеатр був у місті, за двадцять кілометрів від села. І ось після робочого дня, коли люди весело перегукувались і теревенили у хвилини відпочинку, вони замикались у чотирьох стінах своїх будиночків із сучасними меблями, од яких віяло, немов протягом, несмаком, і дивились у світляні екрани телевізорів. Вони вже не запрошували одне одного в гості, хіба що забігали на кілька слів до сусіда перед вечерею. Всі мріяли про одне — виїхати до міста. Село не пропонувало їм нічого, — бодай трохи подібного до цікавого життя.
І, мабуть, саме тому, що в селі ніхто не хотів лишатися назавжди, держава втратила над ним владу. Хлібороб, якому вже не належить земля і він лише робітник, що обробляє поле, не дорожить ні рідним краєм, ні своєю роботою, йому нічого втрачати, нема чого боятися. Втім, завдяки цій байдужості, село зберегло значну самостійність і свободу. Голова тутешнього кооперативу не був чужаком, призначеним згори (як це буває з директорами в містах), його обрали селяни, він був один із них.
Оскільки всі хотіли покинути село, Тереза і Томаш опинились у винятковому становищі: вони приїхали сюди з власної волі. І якщо селяни користалися будь-якою можливістю, щоб хоч на день з’їздити до якогось сусіднього міста, Тереза і Томаш нічого більше не прагнули, були задоволені тим, що мали, і тому незабаром знали односельців краще, аніж вони знали одне одного.
Найбільше заприятелювали вони з головою кооперативу. Він мав дружину, четверо дітей і порося, яке так муштрував, ніби то був пес. Звали порося Мефісто, і було воно гордістю і забавкою всього села. Чистеньке і рожеве, воно виконувало команди господаря, тупцяючи на своїх копитцях, ніби жінка з товстими литками на високих підборах.
Побачивши Мефісто вперше, Каренін розхвилювався, довго крутився довколо нього і обнюхував. Але скоро подружився з ним і віддавав йому перевагу перед сільськими псами, до яких ставився з презирством: прив’язані біля своїх будок, вони тільки по-дурному гавкали, невпинно і без усякого приводу. Каренін як належить оцінив таку рідкісну істоту, і я міг би навіть сказати, що своєю дружбою з поросям він дуже дорожив.
Голова кооперативу був радий, що зміг допомогти своєму колишньому хірургові, та водночас засмучувався тим, що не може нічого більше зробити для нього. Томаш став водієм вантажівки, якою розвозив на поля хліборобів та сільськогосподарський інвентар.
Кооператив мав чотири великі корівники й невеликий хлів із сорока телицями. Терезі було доручено доглядати їх і двічі на день виганяти на пасовисько. Оскільки ближчі й доступніші луки були відведені для косовиці, Терезі доводилося ходити з чередою на околичні пагорби. Телиці поступово випасали траву на віддалених пасовиськах, і Тереза обійшла з ними за рік усі околиці. І як колись у своєму невеликому містечку, вона завжди брала з собою якусь книжку, на луках розгортала її і читала.
Каренін завжди супроводжував її. Він навчився гавкати на молодих корівок, коли вони, надто розвеселившись, хотіли відбитися від стада; він робив це дуже радо. З їхньої трійці він явно був найщасливіший. Ніколи досі його посада «сторожа курантів» не була така поважана, як тут, де для жодної імпровізації не було можливості. Час, у якому жили тепер Тереза і Томаш, наблизився до регулярності його часу.
Одного дня пообіді (коли Тереза й Томаш мали дві вільні години) вони втрьох пішли прогулятися по косогору за своїм будиночком.
— Не подобається мені, як він бігає, — сказала Тереза.
Каренін припадав на задню ногу. Томаш схилився до нього й, обмацавши лапу, виявив на стегні невелику ґулю.
Наступного дня він посадив його біля себе на сидіння вантажівки і повіз у сусіднє село до ветеринара. Через тиждень він знову заїхав до нього і повернувся додому зі звісткою, що в Кареніна рак.
А ще через три дні у присутності ветеринара оперував Кареніна. Коли він привіз пса додому, той іще не пробудився після наркозу. Він лежав біля їхньої постелі на килимі з розплющеними очима і стогнав. На виголеному стегні видно було шов із шести стібків.
Нарешті Каренін спробував звестися на ноги. Але не зміг.
Тереза страшенно злякалася, що він уже ніколи не зможе ходити.
— Не хвилюйся, — сказав Томаш, — він ще запаморочений наркозом.
Тереза спробувала підняти пса, але він дряпнув її. Такого ще не бувало, щоб він хотів укусити її!
— Він не розуміє, хто ти, — сказав Томаш, — не впізнає тебе.
Вони поклали його біля самої постелі, де він швидко заснув. Поснули й вони.
Було три години ночі, коли він раптом розбудив їх. Крутив хвостом, топтався по Терезі й Томашеві, бурхливо лащився до них.
Такого ще ніколи не бувало — щоб він розбудив їх! Каренін завжди чекав, поки хтось прокинеться, і лише потім плигав на ліжко.
Але цього разу, повністю очумавшись серед ночі, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далечі він повертався, з якими примарами боровся! Коли ж раптом побачив, що він удома, впізнав своїх найближчих, то не зміг не поділитися з ними своєю безмежною радістю, радістю повернення і відродження.
На самому початку книги Буття сказано, що Бог створив людину, аби дати їй владу над птахами, рибами і всякими тваринами. Звичайно, Буття написала людина і аж ніяк не кінь. Нема ніякої впевненості, що Бог справді довірив людині владу над іншими створіннями. Скоріше, схоже на те, що людина вигадала Бога, щоб владу, узурповану нею над коровою і конем, обернути на святе діло. Так, право вбити оленя чи корову — це єдине, в чому по-братському згодне все людство навіть у період найкривавіших воєн.
Це право видається нам цілком природним, оскільки на вершині ієрархії знаходимося ми. Але досить було б утрутитися в гру комусь третьому, скажімо, гостеві з іншої планети, чий Бог сказав би: «Ти пануватимеш над створіннями всіх інших планет», як уся безспірність «Буття» одразу стала б проблематичною. Людина, запряжена до возу марсіанином або запечена на рожні істотами з Молочного Шляху, можливо, і згадала б якоїсь миті про телячу відбивну, яку звикла краяти на тарілці, і попросила б вибачення (трохи запізно!) в корови.
