Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗

— Мамо, мамо, дивися, дядя Ленін песика вбив! Дядя Ленін — також гицель, мамо?

Наші голінасті й аж сині від холоду колони вибухають таким реготом, що перестаємо чути навіть даленіючу музику військового оркестру, який уже повів солдатів у зимовій парадній формі в казарми. Урюк верещить, щоб старшокласники негайно бігли до школи перевдягатися. Директор кидається на Світлану Яківну з кулаками, сміливіші вчителі заступаються за її дитину, а боязкі алярмом тягнуть власних нащадків від пам’ятника.

Жовтневі свята у селі мали свою специфіку. Переважно, ці червоні дні календаря заодно приурочували й до дня врожаю. У вестибюлі клубу, де щосуботи й щонеділі після кіно молодь танцювала до упаду, накривали столи, на яких у глибоких мисках парувала кров’янка, блищав, як лід у калюжах, холодець, прямо на підносах цвіли тонесенькі пелюстки копченого сала, височіли гори накраяних калачів. Горілку на загальний огляд ніколи не виставляли, але в підсобці стояло три відра сизої самогонки й кілька гранчаків, якими тамували спрагу всі бажаючі, котрі нюхом чули первачок і прямували на його бойовий клич краще, ніж туристи по азимуту. Поміж дорослими у вестибюлі сновигали діти, але до столів підходити соромилися: хіба що раптом добросердна колгоспна кухарка бралася направо й наліво роздавати малюкам по цукерці чи шматку завиванця з маком. Миски й тарелі на столах швидко порожніли, їх замінювали повними. Присутні веселішали, чоловіки пощипували буфетницю, яка за окремим столиком на розлив продавала вино й пиво, і всоте повторювали, що, мовляв, наша Насті хоче масті. Буфетниця також була «під мухою», й хоча била мокрою ганчіркою чоловіків по руках, але так стріляла на найбільш нахабних очима, що ті пускалися берега остаточно й уже не тільки щипали Настуню за лікоть або за стегно, але й навіть привселюдно лізли руками їй у пазуху.

Коли ні голодних, ні спраглих не залишилося, завідуючий клубом відчинив двері з фойє у кінозал, і колгоспники заквапилися займати місця, бо добре знали, що для всіх присутніх крісел не вистачить. На сцені засіла президія, яка нагороджувала, як було підкреслено, найпрацьовитіших і найчесніших. Лунав марш, до голови підходили парторг, зоотехнік, бригадири, ланкові й отримували свої премії в червоних конвертах, а разом із конвертами — по великому білому калачу, обв’язаному навхрест червоною атласною стрічкою. Звичайним колгоспникам нагороди не світили, навіть дуже працьовитим, таким, як Панько Буба. Він, бідачисько, все своє життя був жахливим невдахою. На війні під Кенігсбергом його мало не зарізав німецький офіцер, здоровенний бурмило, який загнав Панька в кінець траншеї й, будучи твердо впевненим у своїй перевазі, заздалегідь отримував неабияку насолоду від того, що низенький на зріст, зовсім юний і переляканий насмерть радянський солдатик не міг дати ради власному автоматові, поки безславно не впустив зброю собі під ноги й не забився в риданнях, як скривджене дитя. Фашист не взяв до уваги лише одного: загнаний у глухий кут слабосилий домашній котик стає тигром. Тож коли розмахнувся на Панька ножем, Буба, рятуючи свою душу, не тільки повис на його руці, а якимось чином той ніж ввіпхав фріцові в живіт по саму кістяну ручку, хоч німець під френчем ще й обмотав себе бойовим німецьким прапором. У шоковому стані Панько взявся витягати зброю з фашистського черева, та ще й з якогось дива вхопився за прапор, витяг криваве полотнище зі свастикою й поперся з цим трофеєм до командира, як дурний до суду, хоча бойові товариші навздогін йому гукали, щоб кинув фашистську ганчірку, а то ще за неї свої ж і розстріляють. Командир втішився Паньковим трофеєм, як дідько цвяшком, вихопив у солдата бойове полотнище й наказав телефоністові негайно сповіщати у штаб дуже важливу інформацію. За особисто здобутий у рукопашному бою німецький прапор Паньковому командирові дали Героя Радянського Союзу, а Буба залишився осміяним бойовими товаришами, які до останніх днів війни при кожній слушній нагоді кепкували з невдахи: «їм — ардєна і медалі, а нам ні хрєна не далі: нє за ніх же ми ваєвалі!». Коли ж Панько повернувся в Село, то одружився з лихою на вдачу вдовичкою Каською. На їхньому скороспілому весіллі вчорашні фронтовики поплескували молодого по плечах: «Паньку, ти не журися, ти лише живи! Жінку ми тобі вже знайшли, дитину зробили, ти лише живи!». П’ять місяців по весіллю, шість — після того, як закінчилася війна, Каська народила Бубі двійню, але коли Панько спробував заїкнутися дружині про її довесільні гріхи, так відлупцювала нещасного сапилном [59], що той тиждень відлежав. Надалі Панько усі роки уже чемно сидів у Каськи під п’ятою та працював і в колгоспі, й удома, як проклятий. Що був Буба безвідмовним, то начальство визискувало його гірше, ніж єгипетського раба. Переважно тільки він один затримувався у колгоспному полі до темної ночі. Коли ж такий утомлений, що ледве теплий, повертався додому, Каська репетувала на весь куток, що ніякої допомоги від Панька в господарстві не має: город заріс бур’янами до неба, картоплю треба підгортати, а вона ще й не просапана, — і Панько, не вечеряючи, покірно брав сапу, запалював ліхтарню, що її клав у міжрядді, аби присвічувала, де бур’яни, а де — картопля чи буряки, й до півночі порав свій город.

Коли вже всі премії було роздано й навіть закінчився самодіяльний концерт, завідувач клубу запросив присутніх на безплатні танці, тож на них гуртом повалила і молодь, і вже одружені, й навіть старі, тим більше що на столах по кутках вестибюля знову з’явилися миски з наїдками. Грали місцеві музики, ті ж самі, що й кожної суботи та неділі, — але тоді треба було платити по двадцять копійок, а в День урожаю вони авансом відпрацьовували премію, що її з трибуни пообіцяв їм Бугай.

Скрипка й бубон мали постійних виконавців, сорокарічних старих парубків Івана Цьоню й Василя Мареїного. Що ці два музики за вихідні у клубі заробляли, те за тиждень помаленьку пропивали. Обидва значилися сторожами в колгоспі: один повинен був чергувати вночі в сільраді біля телефону, другий — з нестріляючою двостволкою блукати біля колгоспних комор і току, але насправді обидва, поки не зморював сон, товклися на ґанку контори й не тільки не стерегли від злодіїв колгоспне майно, а й часто-густо самі норовили щось принагідно поцупити, тому голова з такими робiтниками майовими мав одні клопоти й неабиякі збитки. Коли ж вирішив нероб покарати й зі злості перевів їх у конюхи — то довірені сільським музикам чотири коростяні шкапи мало взагалі з голоду не здохли, бо невиправні ледацюги після роботи в полі не приводили коней у конюшню, а прив’язували в себе на подвір’ях до парканів. Бідні коні з голоду гризли штахети, бо бур’янів у полі досяжності їм і на один вечір не вистачило. Жінки з ферми щодня в’їдливо дорікали музикантам їхнім ледарством, шанталавістю й убогістю, але у відповідь чули одне й те ж:

На подвір’ї клубу в темній альтанці я віднайшла Лілю й Андрія, які при моєму наближенні поховали тліючі цигарки в рукави, і стала просити їх, щоби ми вже йшли додому, — бо скажу мамі, що вони курять! Але брат і сестра лиш реготали, добре знаючи, що без них я й так додому не піду, а вони будуть у клубі доти, доки їм забагнеться, хоч і змерзли, як цуцики. Мусіла я вертатися в фойє, де люди вже своїм диханням нагріли приміщення, бо у вестибюлі ніколи не топилося.

З недавніх пір наші дорослі музиканти залучили до своєї компанії малого Іванка Левкового, другокласника, який відзначався унікальним слухом, але не мав жодного шансу не те що на музичну освіту, а й на бодай якийсь музичний інструмент, бо в його батьків ріс-підбував добрий десяток з хвостиком дітей, одне від одного менших. Одягти і взути свою малечу Іванові батьки ледве спромагалися, тому й гадки в їхніх головах не блискало, щоб тратити гроші на дурні захцянки свого найстаршого. Кожної суботи чи неділі опівночі після танців дорослі музиканти насипали малому в картуз пригорщу-дві копійок — і хлопчина так втягнувся в легкі заробітки, що починаючи вже від самого понеділка починав нетерпляче дожидатися вечора суботнього. Малий зовсім занедбав школу, в перший день тижня на уроки взагалі не з’являвся, бо не міг від подушки відірвати тяжку голову, а на дорікання вчителів відповідав, що йому їхньої науки не треба, бо він файно грає на баяні й уже добре заробляє без книжок. Баян був власністю клубу, але завклубом грати на ньому взагалі не вмів, а Йвась якимось Богом навчився грати сам, хоч його русяву голівку з-за баяна ледве було видно — стирчав лише нестрижений скуйовджений чубчик. Оскільки дорослі музики ще й приспівували до танцю, то дуже швидко на це почали підбивати й Івася, вкладаючи в уста дитини таку похабщину, що її особисто самі озвучити й не наважувалися. Тож і сьогодні, коли після святкування Дня урожаю п’яні односельці найчастіше замовляли польку й коломийку, Івась не так приспівував, як щосили викрикував: