Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Дивись, — сказав Клоц. — Тут…
— Що…?!?
— А-а-а… Потім, — кинув трохи розпачливо.
Зненацька Клоц потягнув Костю до себе, і по хвилі вони вже стояли за розлогим дубом, дихали облущеною корою, спостерігаючи за дорогою. Мокрим, безлюдним шосе йшов старий. Сонце світило йому в спину. Сонце — маленька синя кулька; за хвилю навстріч старому рухалась похоронна процесія: люди від утоми поопускали голови, сапали ротами захмелілі музики, ворушачи білими, отерплими на похмілля язиками; з того боку мерехтіло оловом озеро, а за озером, рожевим косяком неба, низько слався зелений дим із заводських труб. Десь далеко били об щось металеве. Це зрештою спантеличріло старого і, як Кості здалося, швидше розчулило. Старий провів заворожено очима по юрбі, здивовано підвів брови, наче визначив про себе, що люди мали більше втомлений, аніж сумний вигляд, зупинився на божевільному, який стрибав позаду на лівій нозі. Він ще постояв — маленький, у сірому драповому пальті, з авоською, де лежало кілька пляшок кефіру та білий батон хліба, відтак, потрусивши головою і переставляючи ноги, як людина, що вперше стала на ковзани, — крутими східцями подався до брунатного будинку. За секунду у стрільчатих вікнах спалахнуло світло.
— Падло! В Уругваї такі їздять на броньованих мерседесах, — прошипів зле Клоц.
Похоронна процесія просунула повз маєток; Костя провів поглядом дурника.
— Там цвинтар, — пояснив Клоц.
— Знаю. Але чому цією дорогою?
— Він любить.
— Хто?!
— Ходім.
Вони чвалали розкислим снігом, дорогою, прямо на сонячну кулю; зрідка з'являлися авто, вітер гнав вечірні хмари над автострадою, огинаючи постаті — одну високу і кремезну, другу — худу, зігнуту і недорікувату. Коли повітря жовто загусло, а сонце великим червоним диском зависло над містом, — Клоц і Костя ступили на вулицю.
Вони зупинились перепочити біля кав'ярні: Клоц уперся ліктями в поручні, покурював, і протяг ворушив купки збитого попелу. Бралося на мороз. Сніг зійшов водою. Вода натягнулась тоненькою кригою. Навпроти, на іншій вулиці, фальшивим золотом, викидаючи лимонові змії, світилась вітрина. Костя промерз до кісток, втомився, голод морив на сон, начебто хто шепотів над вухом. Він побачив, що схилом іде дівчина. Дівчина переходила дорогу і більше була схожа на П'єро. Вона переставляла ноги в якомусь незрозумілому ритмі, — перетнула дорогу, пройшла повз вітрини і несподівано зникла, а потім вигулькнула із-за поручнів. Підняла догори обличчя, і Кость з Клоцом уздріли червоний соковитий рот незамисленої людини; тоненькі, округлі, але жіночі плечі, трохи випуклий, зовсім по-дитячому, живіт, широке лоно обтягнуте синіми джинсами, і довгі, напружені від ходи ноги. Дівчина повернула голівку, — Костя впіймав розріз розкосих, темно-карих очей; вулицею протибіч проїхав жовтий автобус, застрекотіли папуги у зелених мімозах, а сонце різонуло промінням над самими дахами, і одна частина неба стала зовсім світлою, й там проступали великими мазками зорі. Дівчина вигнула у посмішці соковиті губи, відкинула голівку трохи дозаду, — голівку маленького П'єро, — лискуче проти сонця зайнялося волосся, що лежало перукою; здавалося, волосся не міг зрушити навіть вітер; запитала:
— Зачинено?
Кості затерпло в горлі. У нього не стало сміливості навіть подивитися на Клоца, який байдуже вирячився на вітрину, де молоденька продавщиця заголила халат і щось показувала подрузі на білих гарних стегнах.
Дівчина постояла котрусь хвилину і стала підійматися сходнями: йшла повільно, промацуючи маленькою ступнею кожну сходню. Внизу, крізь металеві щаблі ступанок, замиготів жовтий автобус. Костя подався за дівчиною.
— Стій, — врешті відірвавшись од вітрини, заговорив Клоц. — Нам пора. Час.
— Зачекай…
Він наздогнав дівчину, перестрибнув наперед. Вона не здивувалась, зняла на нього потемнілі, трохи розкосі очі, і він зараз чітко спозирнув бліде, мармурове обличчя, руки з тонкими зап'ястями, довгими пальцями, де холодно відсвічував проти сонця манікюр, — а потім все її лице маленького П'єро; позаду сопів Клоц і поглядав на дівчину зі спини.
— Як вас звати…
— …
— Мені потрібна натурщиця…
— О, це не по моїй частині…
— Але ви розумієте… мені в такому плані… як би… вам…
— О, ні в якому…
Зі сходу подув холодний вітер: захилиталися антени на дахах, вітер безсило засапався у сходнях, Костя зустрівся з землею, і чорна земля трохи отверезила його; він підіймав голову, пропускаючи зором вітрини, вікна з розплюснутими од цікавості лицями, гілля дерев, урни, тумби, — кожен порух коштував Кості великих зусиль. А ця жінка стояла в призахідному сонці і головою упиралася у безкидді неба, оглядаючи його цікаво, ледь посміхаючись краями уст. Він відступив.
— Ідіть, — вона усміхнулась і, погойдуючись, подалася сходнями.
І Костя подивився на неї зі спини, коротким поглядом, так, як дивляться чоловіки.
Бігла осінь дотлілим попелом, сходило останнім жаром листя, що сипалось на залиті, чавунні брами, у вікнах овальних квартир, де з ночі в ніч, з дня у день, у порожнечу вистрілювали дзвінки, клацали кватирки; обсипалося зотліле небо, і подих за фіранками важчав, — неначе зимові птахи великими помахами зникали хмари, утовщуючись в сизі пелени; і схилився листопад короткими тінями від ніжок віденських різьблених стільців, а вулиці, полискуючи бруківкою, натягували на себе вузьке небо, і воно покотилося, обдате білим сумом: загуло тисячами гудків пароплавів, літаків, і довго ще кроки змішувались з кроками. Ти скажеш: «Сумно».
Губи жінки, яка сидітиме навпроти…
Костя виразно згадав сон: пробіг зором по вікнах, зупинився на Ларисі, на пляшці вина…
Губи жінки, яка сидітиме навпроти, витягнуться, розтуляться червоною квіткою, заклацають рулетки, ударить у повітря останній бриз, і нам захочеться на море. Світ заколисається між стінами будинків, вбере камерність трагедій…
Клоц голосно процідив вино крізь зуби, хекнув:
— Добре… Ларисо, поклич того йолопа, нехай принесе щось попоїсти…
Ти панічно боявся темних кімнат з опущеною стелею, із більмами вікон, із вітром на дахах, ниттям тополь; страхався вулиць, де чавкають роти, де закінчилася одна війна, а інша здирається по ґудзиках повії, котра вистьобує новим вбранням біля готелю, а листя прогниле і мокре без спочину сиплеться, уволожнюючи тліном Франкове чоло. Бо вже осінь. Невдовзі зима. Погасло світло, рипом хтось проходить невидимий, а вітер за шибками сипить астматиком, розбиваючи перезрілі горіхи, і шкаралупки від горіхів тисячами зірочок розлітаються жовтими, підсліпкуватими вікнами. А вона сидить навпроти, тепло встеляється блискучою підлогою; а вона сидить навпроти, по-дитячому прибираючи волосся, а ти не можеш її знайти, і губи, у синьому косяку світла, здригаються, щось кажуть, — летить високо небо, здіймаючи голубів, риплять медузи, ворушаться на стінах, б'ють хвостами дракони, а крізь вікна ти бачиш товсті, у палець, водорості, і риби тицяються в рами видовженими пиками.
— Холодно… — але тут єдине місце, де не нявкають коти, пси не здіймають ґвалту, не видно, як щериться антенами місто, а тільки гуляє осінь, повії і вигнані королі.
— Дивно… Напевно, то і є казка про хлопчика, який полетів на гусях.
Він поправив обшлаги темно-синього піджака, дивуючись, що він схожий на батьківський: витягувались засмерділі від людського духу вулиці з поналипалими черепашками кав'ярень, де колись сидів за столиком безпритульний, тарабанячи пальцями об пальці, а пальці схожі на олівці, чи то більше на розсипані родзинки; на парасолі поначіплялися молюски, і вона бачила, як місто тремтіло свічками, то виструнювалось, то м'яко котилося, і сонця не видно, й велетенська срібляста риба бовталася в калюжах.
— То був вигнаний король…
Вона сиділа упівоберта, Клоц десь пропав; вона сиділа упівоберта, тримаючи на колінах попільничку, рудувате, червоне пасмо волосся липло до зблідлого чола: на підвіконні, у карафці, рипіли жовті квіти, схожі на безсмертники, і рівномірно клацав електронний лічильник, швидко міняючи табло за таблом.
