Аліпій II і його наречена - Бойчук Богдан (электронные книги бесплатно .TXT) 📗

Одного дуже гарячого пополудня, Явдоха підтягнула з обох боків спідницю й підіпхала її за пояс над клубами. Побачивши її голі ноги й повні стегна, Аліпій відчув, як у ньому будилася й нуртувала жага, як тьмарилося в очах. Він косив і не міг відірвати зору від Явдошиних ніг. Часом, коли вона нахилялася згрібати сіно й повівав сильніший вітер, він бачив її масивні сідниці, переділені глибокою балкою, або сутінок між її ногами. Тоді в ньому вибухало бажання втікати від Явдохи, як колись втікав від Нареченої. Але в полі було ще так багато робіт, що Аліпій не мав серця залишати їх на Явдошині руки.

Не мала спокою й Явдоха. Розпалена серпневим сонцем і гарячими плодами, вона, сидячи з Аліпієм під копицею сіна й помічаючи настовбурченість його штанів, хотіла розшарпати його розпирку, скинути з себе спідницю й кинутись на нього. Але боялася, щоб він, злякавшись, не втік від неї, як втікав від своєї нареченої. І так, працюючи одне з одним і жадаючи одне одного, вони дотягнули до кінця робіт, тобто до пізньої осені.

Тепер Аліпій вирішив, що прийшов час шукати Наречену. Він натягнув свої вузькі штани, желетку, пелерину й ширококрисий капелюх і думав над тим, як попрощатися з Явдохою. Стоячи посеред світлиці, він скидався на велику незугарну ворону. Явдоха вложила йому до торбини кусок хліба з салом, припала до нього, поцілувала в уста, а з її очей котилися дрібні сльози.

Відчувши Явдошині груди й пругкий живіт, Аліпій раптово втратив охоту покидати її. Це не був іще час відходити. Він не пізнав іще ні Явдошиного тіла, ані її кохання, яких так пристрасно жадав. Але, з другого боку, він відчував також обов'язок щодо Нареченої. Він і так протратив ціле літо, не шукаючи її.

— Уважай, щоб знову не заблудив, — сказала Явдоха, зав'язуючи його пелерину.

— Добре.

— А якщо не знайдеш своєї нареченої, повертайся до мене.

Аліпій мовчки потакнув головою. Явдоха ще раз поцілувала його в уста, випхала за двері й розридалася.

Поспішаючи доріжкою, Аліпій помітив на самому кінці містечка кузню й вирішив зайти туди, щоб розпитати дорогу. Кремезний коваль, з довгими вусами й розкуйовдженим волоссям, гатив молотом по розпеченому дочервона залізі на ковадлі.

— Дай Боже щастя! — привітався Аліпій.

— Дай Боже! — відповів коваль і відставив набік молот. — За чим ти прийшов, юначе?

— Я хотів розпитати у вас дорогу…

— Куди?

— Я сам не знаю куди.

— То як мені знати, юначе?

— Я шукаю Наречену, вона живе в будинку з білого каменю, покритому черепицею. Посередині будинку підноситься вежа, мов у замочку.

— А-а-а! То ти шукаєш за «Віллою Нареченої». До неї веде алея, по обох боках якої стоять рядом тополі, позаду неї є гарний садок, зліва простягається ставок, а за ним березовий гай.

— Так, так! Це вілла моєї Нареченої.

— Вона недалеко звідси. Яких дві години ходу. Кожний у містечку знає, де знаходиться ця вілла. Це ж родинна резиденція воєводи Степана.

— Так! Моя Наречена є дочкою воєводи. Куди мені йти?

— Отуди, — показав коваль рукою, — в південно-західному напрямі. Невдовзі побачиш жмут дерев і садибу між ними. Туди й іди.

— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг у вказаному ковалем напрямі.

Ішов він понад годину, а тоді раптом здійнявся сильний вітер, який зривав з основ копиці й розносив по полю. Аліпій мусив сховати свій капелюх за пазуху, щоб вітер не поніс його з собою. Невдовзі почало сікти дощем і градом. Навколо потемніло й ледве було видно на кілька кроків уперед. А про можливість помітити садибу Нареченої не могло бути й мови. Вітер кидав Аліпієм то в один, то в другий бік, і він не знав уже, в якому напрямі йшов. Після кількох годин ходу йому здавалося, що робив великі кола й завжди повертався в те саме місце. Дощ промочив його до ниточки, а холод добирався уже до кісток. Починало темніти. Тож Аліпій зупинився й почав розглядатися, де б то можна було притулитися, щоб трохи зігрітися й переночувати.

На щастя, містечко Слобідка було розташоване на горбі, тож Аліпій помітив кілька нидіючих у тумані світел і побіг у тому напрямі. Коли влетів до світлиці, Явдоха аж зойкнула. Він увесь трусився й цокотів зубами, а з нього спливали потоки дощівки. Вона відразу роздягнула його догола, натерла сухим рушником і засунула в ліжко під перину. Тоді дала йому гарячого молока з маслом, і він, розігрівшися, відразу заснув. Прокинувся щойно тоді, коли відчув Явдошине тіло. Вона лежала гола побіч нього й тулила його до себе. Від цього тілом Аліпія розходилося приємне тепло. Він не лякався уже Явдохи і не збирався втікати від неї. За увесь той час співжиття з Явдохою він звик до неї. Знав також усі її найінтимніші місця, які підглядав у полі. Також бачив її щоденно голою, коли вона надосвітку купалася в потічку за хатою.

Та проблема була в тому, що Аліпій не знав, що далі робити. Він пучками пальців несміло торкнув Явдошине рамено, і цього було досить, щоб розбудити її пристрасть. Вона вхопила його руку й притулила до збудженої й пругкої груді. Стискаючи конвульсійно Явдошину грудь, Аліпій ледь не зомлів від несподіванки. А коли Явдоха посунула його руку на свої сідниці, то рука, за природним інстинктом, відразу пірнула в заглибину між ними. Явдоха нарешті потягнула його руку між ноги, і рука його замоталася там так безнадійно, що тяжко було розмотати її. Явдоха взяла тоді в долоню Аліпієвого члена і, відчувши велику напруженість, вилізла на Аліпія й запхала його члена у свою стать. Оскільки Явдоха не мала давно мужчини, її стать була тісна, тож Аліпій, замість відчувати насолоду, відчував неприємний біль.

Але людська природа має ту прекрасну властивість, що скоро пристосовується до всяких широт і довжин. Невдовзі Явдоха почала ритмічніше рухатися на Аліпії, а він почав відчувати таку небесну насолоду, якої не зазнав ніколи в житті. Явдоха продовжувала кидатися ще скоріше, аж раптово скрикнула так голосно, що Аліпій налякався. її тіло здригалося, корчилося, а вона пестила руками Аліпія й обціловувала його обличчя. Нарешті заспокоїлася й лежала деякий час на ньому. А тоді находила на неї нова хвиля, і вона починала все наново. Вранці Аліпій лежав як змолочений сніп пшениці. Йому ніколи не траплялося таке, щоб застуда під градом знівечила його так нещадно.

Від тієї ночі Явдоха й Аліпій спали разом. Йшли разом у поле на роботи, доглядали разом худобу зимою. При тому Аліпій не забував про свою Наречену. Коли тільки мав вільну хвилину, йшов шукати її.

5. Аліпій розпитує дорогу до Нареченої у священного

Коли Аліпій вийшов у п'ятницю шукати свою Наречену, надворі було хмарно й невиразно. Вулиці, мов подушки, були набиті туманом, а до ніг прилипала розмокла темрява. Занурений у нескінченні думки, Аліпій скрутив у вуличку направо і, замість опинитися в відкритому степу, де розташована вілла Нареченої, зайшов у самий центр містечка, що знаходився на вершку гори. Там повівав легенький вітерець і підносив туман понад дахи. Аліпій ніколи досі не був у містечку. Вулички тут були вузькі, і крізь них ледве протискалися люди й візочки. Дво- або триповерхові будиночки тулилися один до одного, наче хотіли зогрітися. Кожний будиночок мав балкончик, обрамлений декоративним поруччям з чорного чавуну. І ті чорні поруччя на тлі білих стін творили елегантну гармонію в чорно-білому. На вершку гори сиділа широкобедра церква, мов квочка над червоними дахами з черепиці. Несподівано Аліпій опинився на безлюдній вулиці й побачив напроти себе високу худу людину в чорному. Борода тієї людини сягала до пояса, а чорні очі здалека пронизували Аліпія, який мимохіть перейшов на другий бік вулиці. Людина піднесла понад голову хрест і крикнула:

— Грішнику! Чому ти мене оминаєш?

Вражений Аліпій зупинився.

— Ходи сюди!

Аліпій підійшов до чоловіка з хрестом.

— Чому ти мене оминаєш?

— Я вас не оминаю. Чому я мав би оминати вас, коли я вас навіть не знаю.

— Я священик Агапій.

— А я боярин Аліпій II.