Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Рудік розгубився… Такого він не чекав… Проміняти омріяну ніч цілковитої свободи на чергування біля старої хворої баби?!! І як пояснити це все Толяну, який почувши, що є порожня хата на ніч, прискіпливо, зі знанням справи, мов чільник журі на конкурсі краси, обирає гідних із гідних, аби відірватись на всі сто?!! Ой, лихо!!!

Юля стояла на порозі й чекала на відповідь хлопця. Рудік дивився на неї, вона не відводила очей від Рудіка. Те, що відбувалося в його голові, не можливо було порівняти навіть із пожежею… Як навмисно недоречно зателефонував Толян і веселим, збудженим голосом повідомив:

– Чувак, все йде за планом… Об’єкти знайдено. Нічогенькі кобилки, головне – прості, без викрутасів… Бухло і все інше купимо по ходу дєйствія… О котрій за ними заїдемо? Зависнемо, братан, по повній програмі!!!

Дзвінок спрацював як вогнегасник. Рудік вже не вагався.

– Слухай, Толян… Тут несподівана зміна декорацій… Форс-мажор, так би мовити… Не знаю що, але щось у родаків не склалося і увечері будуть вдома… Що?! Що означає – кидняк? Ти оборзів, бачу… Здається, я цілком зрозуміло пояснив – відбій…

– Я знала, що ти не відмовиш, – Юля вдячно чмокнула Рудіка в щічку й пурхнула поверхом вище. – Старенька напрочуд спокійна вночі… Я дам їй снодійного, спатиме до самого ранку.

Рудік сидів у старенькому плетеному фотелі й не відводив очей від старої сплячої баби, котру нещодавно ледь не отруїв угарним димом… Рудік думав про те, що він має бути вдячний цій хворій бабі за її склероз, астму та всі існуючі болячки, бо інакше ніколи не зустрів би у своєму нікчемному житті таку дівчину, як Юля… Рудік дивувався сам собі, адже наразі його зовсім не займали ані Юлині сідниці, обтягнуті джинсами, ані третій розмір, який він, Рудік, встиг потай відмітити… Йому, Рудіку, хотілося знати про неї, Юлю, щось набагато більше, ніж наразі знав, а запитати не було кого… Баба й справді спокійно спала, наче немовля, котре вицідило порцію молочної суміші… Вранці прийде змінниця, однак незручно допитуватись про Юлю у чужої людини, яку ніколи до цього не бачив… Ось мама – та напевно знає більше за інших, адже її цікавлять всі новини у під’їзді… І до кожного вона вітається, і з кожним знаходить спільну мову, миттєво дізнаючись про всі подробиці…

– От блін… Ну чому, коли хочеться поговорити з рідною людиною, її завжди немає поруч? Теж мені батьки… Взяли й кинули напризволяще…

ВАРОШ Є ВАРОШ [1]

– Но та шо, дівки, йдеме на кавіль? [2] Учиниме си даякий дєвішник, як у старі добрі часи? Позерайте [3] які сьме парадні, най тоті городські завидують, – Христина завзято хукала на розцяцьковані складним орнаментом наліпні пазурі, від хижого вигляду яких кидало у піт.

– Не треба хукати, – зауважила майстриня манікюру, здивована поведінкою клієнтки. – Я обробила поверхню «сушкою».

Нігті нагадували гострі отруйні наконечники стародавніх списів, палаючих пурпуром людської крові, і це неабияк захоплювало їх власницю.

– Нашо тобі той кавіль? – заперечила приятелька Марійка-землячка, з котрою колись бігали на танці до сільського клубу, а тепер, здійснивши заповітну мрію перетягнутися до обласного центру, часом зустрічалися у косметичному салоні. Тій начісували фрезуру. – Треба йти домів та дашо ґаздові на обід ладит [4]… Благо, малого вудвезлисьме до родаків, та хоть годна м з хижі [5] вийти, бо інакше сижу дома, як пес на мотузові…

– Ну ти даєш, Марі!!! Дітвака сь сплавила, та хоть пользуйся моментом… То ся лем так називать – на кавіль… Продіфєліруєме, на людей побзераєме [6], та й люди – на нас… Вийдеме парадні, ге чічки [7], – втрутилась третя, що нагадувала наразі перевертня з фільму жахів. Їй фарбували брови та вії, і ватні тампони на очах, обведені страшними чорними колами, нагадували видзьобані очі мерця й навіювали жах. – Я лічно – за… Муй, як усе, по ділах, учора цілий день пакував цигаретлі [8] пуд машину, та й пушов на Словаки… Хоть спочину, бо вже ня докусь достав…

– Но а шо ти хотіла, Анжело? Бізнес є бізнес… Ци ліпше на базарі з рана до вечора нидіти та й просрочені консерви продавати у тридцять градусів жари?… Благо, муй Ванька так бізняк построїв, же на нього люди вкалують, а вун лем по точках їздить і виручку зберать… Як то-то він повів ми на днях… «То уже настояща структура, механізм, шо паше на нас самостоятєльно»… Айбо, як даякий кіпіш – налогова ци санепідемстанція, то ліпше му у вочі не лізти, бо рве і мече… Дубрі, же кришу всягди має, – поцоркавши нігтями об нігті, аби переконатись, що остаточно висохли, Христина відімкнула сумочку й, видобувши звідти дзеркальце й конфітуру, завзято підводила губи… – А я ся нигда у його діла не втручаю – як каже муй Ванька, «не женскоє ето дєло…»… Він ми все штуку на карман кине, «на мєлкіє расходи», та я й мовчу… Видимеся лем зрана, а пак шукай вітра у полі… Як дзвоню йому, бесіда курта [9]: «Шо ся стало? Я занятий по роботі…» Та й триндєц… Масти собі, дівко, голову… Так шо йдеме, дівки, на кавіль та й пув-децу… [10] Де нашоє не пропадало?… Так і бути… Я ниська [11] виставляю…

– Ти докусь [12] наївна, Христино, кидь віриш, же твуй Іван цілими днями вкалує, оби тобі «штуку кинути»… Андика [13] муй Стьопка казав, же відів го з якимись сикухами на шашликах, – Анжелі тим часом знімали з очей ватні тампони і, розплющивши очі, обрамлені чорнющими віями, вона врешті могла взріти приятельок і світ Божий… Перше, що прикувало її увагу – це приятильчені босоніжки. Позолочений пасочок туго стискав широку, не звиклу до філігранного взуття ногу, що бовталася туди-сюди, аби привернути до себе увагу, на височенному підборі… Поруч, наче навмисне (аби всі помітили), лейбою догори сяяла інкрустованим написом сумочка – «Dolce Gabanna»… Таки недаремно Христина не втручалась у бізнес чоловіка – «штука», як бач, капала регулярно…

– Е, дівки… Курвів всягди хватає, а тим більше у вароши… А я кидь пуйду тим сикухам патли вимикувати, то пак буду ходити гола-боса… Ванька ми того не пробачить… Андика повів [14] ми, же поїдеме у кінци літа у той… як його… Мілан, на розпродажі. То в Італіях… Тамки мож усякі габанни та й гуччі накуповати за смішні гроші… Там такоє, дівки, цуря [15] парадноє, же тим Ваньчиним сикухам очі би повилазили… А їм ся нич не обстає, лем ноги перед чужими хлопами розставляти… А ви кажете… Дома треба знати, як політику вести… Курви – то врємєнно, а сім’я – навічно…

– Дурноє белендиш, Христино… То нам сім’я – навічно, бо так нам мамка з няньом змалку тандичили… А хлопам шо? Доки мовчиш і парадно [16] випозіруєш, він тя сокотить [17], а, не дай то, Боже, розкриєш рота або даш даякий збой, нафіг ти кому потрібна… Андика була м у родаків… Думаю, пройдуся селом побзерати, шо а як… Напарадиламся, нові топанки [18] вділа – якраз муй удачно на Словаки з’їздив та й привіз… Як тота ся фірма кличе… Зажди… Дораз ти повім… П’єр якийсь… Ага… Точно… П’єр Карден… Французькі, короче… Нігті намащені, вочка нафарблені – всьо, як має бути, на місцях… Іду я, йду, лем побзераву, а передо мнов Любка Довганичів, Матійова, ци пам’ятаєте, тих, же за продмагом жиють… Ми ще у неї дружками гуляли на свадьбі… Кобисьте її, дівки, віділи, були бисьте у шоці – заношені штрімфлі [19] худа, аж світиться, волосся (ци помните, яку вна косу мала – аж до гузиці [20]) скрученой у ріденький тортош [21], вочі перепуджені [22], ге у зайця… Я ся звідаву [23]: «Любко, ти шо туйки робиш у такому виді, геби сь не у вароши жила, а дагди з Верховини збігла? І де твуй Матій?…» А у неї вочі нараз змокріли, побзерала на мої топанки та й каже: «Матій ся, Анжелко, зблядував у тому вароші на паздіря… Ґута би побила [24] тих засранок – малолєток городських… Доки м мовчала, всьо було дубрі, а як ім не витримала та й розборки учинила, вун ми у куфор [25] цуря зметав та й повів: «Гетка із хижі… Кидь така сь вумна, та шуруй межи корови та й свині… Вспомни дєтство… Може, порозумнішаєш…» Такоє тото, дівки… Писок на хлопа не мож роззявляти… А ви кажете – хлопам сім’ю треба… Їм аби всьо у хижі порайбано [26] було, їсти наладжено [27], а ти – ге та бабовка [28] – напарадися та й вочками кліпай…