Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
Я слухняно набрала смс Манфреду. І навіть отримала відповідь у вигляді знака оклику. От навіщо так оперативно відповідати рідній сестрі, якщо тобі шкода витратити на неї хоча б одну літеру. Ох. Проїхали. Родина. Тітці Ельзе я не телефонувала, довелося б потім усім пояснювати, чому я не повідомила їй про смерть батька. Як це ідіотично звучить. Смерть батька Ельзе. Добре, що цей дід – не батько мами, я б померла від спроби пояснень.
Ханне я нічого не повідомляла. Ханне – моя подруга. Зараз вона відпочивала в Туреччині, і, навіть незважаючи на те що відпочинок гармонізує її думки, а легенький бриз та муркотіння турецьких чоловіків, наче музика Моцарта, тішать їй вуха, не думаю, що вона б ґречно пораділа за Манфреда. Бо свого часу Манфред її покинув. У неї є спеціальна лакована чорна скринька, де вона зберігає його прощальну записку для того, щоб ніколи не забувати, які мерзотники живуть у Всесвіті. А на фотель-гойдалку, який Манфред сконструював та виготовив спеціально для неї, вона наліпила шпичаки та цвяхи. Відтепер відпочивати на фотелі можуть хіба що йоги, для Ханне цей фотель є символом того, як будь-яка гарна та комфортна річ, людина чи почуття з часом можуть перетворитися на тортури. Цього року Ханне хотіла віднести фотель на виставку «Розбиті серця», але потім вирішила, що не треба розповідати світові про те, який Манфред негідник, одночасно популяризуючи його як митця. Манфреда Ханне зве «мій персональний Гітлер», тому було б дивно, якби вона потішилася з того, що він виборов приз. На його день народження Ханне передала через мене антикварний ніж. Дорогий та вишуканий. «Можливо, він колись вирішить себе вбити, і я буду рада, якщо він зробить це саме моїм ножем», – сказала вона мені.
Мати ж вміє створювати ідеалістичний світ, у якому ніхто нікого не кидає, всі одне одного люблять та вміють позбуватися своїх образ, як італійці старих меблів під Новий рік – заради загальнолюдських цінностей. Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках. У материному світі Ханне радіє за Манфреда, а Манфред ніколи не кидав Ханне і не називає її хтивою хвойдою, а вона його – хтивим мерзотником. Утім, треба віддати мамі належне, сама вона поводиться так, наче її ніхто і ніколи не ображав, не зраджував і не підставляв.
Троль замріяно сидів біля дідового пакунка. Здавалося, що він дихає з присвистом. Насправді то він тонесенько скавулів. Зазіхав на капелюх з пасмами. «Трольку, навіть і не думай, малий», – попередила я. Троль вивернув вуха в мій бік і кинув брунатним оком. Думати про капелюха зі смачненькими пасмами він не припинив, але зробив вигляд, що моя думка його цікавить. У собак таке чудово виходить. Треба повчитися. Я взяла пакунок та заховала його до шафи батька. Троль продемонстрував мені, що такої поведінки особисто він не схвалює, про це свідчив вираз його довгоносої лікарської пики. Такси схожі на лікарів, аптекарів та повірених. Треба було назвати його Олаф. Або просто – Кох.
Знову мобільний. «Марто, ну і де ти?» Агата. «Привіт, удома. Пильную кактуси, Троля та пакунок від твого чоловіка». – «Він тобі що, припхав хом’яків чи черв’яків?» – «Ні. Капелюх та папери». – «То чого ти їх пильнуєш? Вони не розповзуться. Олаф сказав, що ти прийдеш до нас у клуб! Мені цікаво, чому я досі тебе тут не бачу». – «Мені треба поговорити з Дереком». – «Ось воно як… Дереком. Ок. Тоді задзвоню тобі пізніше. Олаф сказав, що ти не в кращій формі. Май на увазі, ми тут ще довго будемо».
Час було телефонувати Дерекові. Скільки тягнути? Це так нерозумно, телефонувати чоловікові, для якого ти, радше за все, нічого не важиш, і розповідати про те, що твій загиблий дід помер учора в закладі для слабких на розум, залишивши родині у спадок капелюха з пасмами та записи на псевдоівриті.
Так дивно вимірювати проживання з чоловіком – з моменту знайомства з ним до розлуки. За цим виміром я живу з Дереком Ромбергом три роки. Я продовжую з ним, ним жити. На відміну від нього. Ми познайомилися під час наукової конференції у Відні, де він жив. А я тоді жила з Оскаром. У Берліні. З Оскаром я перебувала у так званому гостьовому шлюбі і більшість своїх сил витрачала на те, щоб вмовити його не змінювати формат наших стосунків, він хотів, щоб я переїхала до нього. Мав гачкоподібну психологію, постійно потребував гачків, наживки для цих гачків та здобичі для цих наживок. Я помітила, що такі чоловіки обирають краватки з ромбами або вертикальними смугами. Зрештою, вони обов’язково надають перевагу саме краваткам.
Оскар був блискучим правником, інакше батько ніколи б не узяв його до себе в помічники. Він був іронічним педантом. Більшість людей спочатку думали, що він представник нетрадиційної сексуальної орієнтації чи просто зарозумілий тип. Правдою було друге. Коли пригадую Оскара, то насамперед білизну його сорочок. Вони були такими білими, що якби хтось звалив їх не підлогу та пройшовся ними, вони б рипіли як сніг під легким морозцем. Звісно, що нікому не спадало на думку вчинити таке з сорочками Оскара. Крім мене. Мені це спадало на думку, іноді кілька разів на день. Я часто фантазувала на цю тему, але ніколи не наважилася таке зробити. Друге – надприродна білизна його зубів. Під язиком вони не рипіли, а пальцем я, знов-таки, не наважувалася натиснути. Успішний та цілеспрямований Оскар.
З Оскаром нас познайомив батько. Я знала, навіщо він нас знайомить. Батько – естет і візуал, він завжди вдягався зі смаком та поєднував в одязі тільки такі речі, що пасували не лише йому, але й гармоніювали одна з одною. Зовні ми з Оскаром чудово гармоніювали. Як дві вертикальні паралельні прямі. Як два паркових дерева, корені яких не переплелися під землею. Дві колони. Як дві горизонтальні паралельні прямі ми також сприймалися та виглядали непогано. Але будь-яка перпендикуляризація (як каже Манфред) була для нас болісною, незвичною, некомфортною та непотрібною. Ми обоє про це знали. Я намагалася ставитися до цього філософськи. Він був гарним та освіченим, а ще мені подобалося, як він жартував і прибирав у моїй хаті. Крім того, ми познайомилися тоді, коли я почала думати, що для мого іміджу (так, я думаю про такі речі), тобто зовнішньої подачі мене як особистості, необхідна постійна присутність у моєму житті чоловіка. Я переймалася тим, що два роки поспіль у мене не було постійного друга. А всі мої зв’язки були нечастими, фактично одноразовими, і не встигали перетворюватися у стосунки. Власне, навіть не це. Я просто втомилася від пошуків когось належного. І спробувала зжитися з неналежним.
Оскар боровся за наші почуття. Він відхиляв неконструктивні думки про те, що ніяких почуттів немає. Він вирішив, що вони є, доводячи мене до сказу щоденною боротьбою за них. Багато хто говорив, у тому числі Ханне, про те, що Оскар використовує мене задля того, щоб зробити блискучу кар’єру. З цим я не можу погодитися. Не тому що ідеалізую Оскара. І не тому, що про таке думати неприємно. А тому що добре знаю свого батька. Звісно, що батько хотів владнати раз і назавжди моє подружнє життя. Але він ніколи не підклав би мені до ліжка свиню в особі невігласа, банального кар’єриста та наволочі.
Все це я пригадую для того, щоб було зрозуміло, чому я так легко зійшлася з Дереком. Коли наші руки наштовхнулися одна на одну на кавовому термосі і я відчула, як раптово змокла, Оскар та його ефемерна боротьба сприймалися мною як стрічка, далека від мого реального життя. А ще я подумала, що ніколи в житті так не божеволіла від того, що стрічалася з кимось руками. Чужа рука – не диво, щоб так труситися. А мене лихоманило від передчуттів, щось кумкало у шлунку як завжди, коли я збуджувалася. Коли ми повернулися до конференційної зали, я не могла ні про що думати, крім нього. Мені навіть не потрібно було на нього дивитися, хоча я його погано пам’ятала. Його доторк наче оживив моє тіло, увімкнув його, змінив батарейки. Застигла жінка, як механізм доволі простий, інколи потребує ключика. Малого чи великого ключика, кілька обертів, і вона завелася, вона живе.
