АТО. Історії зі Сходу на Захід - Сурженко Маргарита (чтение книг .txt) 📗
Я присіла на ґанок і почала наминати оладки з медом і кавою. Одна з оладок мені чомусь нагадала Януковича. Думки матеріалізуються. Під час готування краще говорити про прекрасне, бо та оладка в рот вже не лізла. Раптом до мене присіла Надія Анатоліївна.
– Я живу с вами по соседству, – сказала вона. – Я тоже из Луганска. Меня зовут Надежда Анатольевна.
– Очень приятно познакомиться.
Далі ми розмовляли про те, про що зазвичай розмовляють між собою біженці: де саме ми жили до того, як по нашому місту почали повзати величезні божевільні озброєні таргани, чим займались. Улюблене питання, що плануєте далі робити, теж прозвучало в нашій розмові. Я підсунула Надії Анатоліївні оладку-зрадника. Вона, на щастя, людина психічно здорова, тому він їй не нагадував колишнього президента.
Потім Надія Анатоліївна попрощалася зі мною, адже їй треба було вирушати на кінну прогулянку. Я б теж дуже хотіла покататися на конях, але треба було економити гроші.
Екскурсію в Яремче мені зробили того дня Христина, Тарас і Свєта. Вони привели мене на височенний міст, який будували ще до війни. Міст, висотою з багатоповерховий будинок, простягався через гірську річку. Але найстрашніше те, що на мосту була залізнична колія. Коли я переходила по ньому, то думала, це мої останні секунди. Боялася, що зараз мене переїде поїзд або ж я впаду вниз. Можливо, так і вирішуються проблеми поселення біженців на Західній Україні? Виводять на «екскурсію», а потім просто скидають з мосту в гірську річку. І святкують. Але все обійшлось. Інфаркту не сталось, волосся не посивіло, дітки нікуди не скинули. Ми довго гуляли горами, бачили водоспад, кидали каміння у воду. Свєта питала мене, чому я розмовляю російською, адже живу в Україні. Я пообіцяла їй розмовляти українською. Дітки питали мене, як там, на війні. Чи я бачила танки. Чи люблю я Росію. Чи не боялась я до них їхати. Вони були такими кумедними й милими, що я знову пожаліла, що не маю дітей.
* * *
Якось з Надією Анатоліївною ми пили червоне вино й зі щирістю розмовляли. На небі світили зорі. Я згадувала свій балкон. Як я виходила на нього з кавою в махровому халаті й дивилась на ті ж зорі. Влітку я пила на балконі холодний компот, зварений з яблук і абрикосів. Я слухала ластівок і дивилась на захід сонця. Восени милувалась листопадом з чаєм у руках. А взимку зігрівалася глінтвейном і обдумувала, яке взуття вдягнути на роботу.
– А где ты бывала? – спитала мене Надія Анатоліївна.
– В «Блинке», в «Короне», в «Лиру» любила ходить.
Нет, я имею ввиду в каких странах.
А... нигде, – на свій сором сказала я. – Моя мама давно переехала к родственникам в Россию. Я планировала поехать к ней, посмотреть Ростов-на-Дону. Но как-то так и не сложилось. Вкладывала деньги в ремонт.
Жінка почала сміятись, але швидко вибачилась. Справді. Я була смішна. Смішна й дурна.
– А вы где успели побывать?
– О, я много где бывала. По работе часто ездила в Европу. Хотя сердце мое в Азии. Бывала в Малайзии, в Таиланде, на Филиппинах. Проездом была в Китае. Каталась автостопом по Южной Америке с местным рокером-неудачником. У меня была бурная молодость. Помню, как долгое время жила во Франции. Мы с подругой сидели на ее балконе и точно так же смотрели на звезды. Она спросила меня, когда же я наконец-то угомонюсь, перестану бегать по всему миру, увольняться и вновь наниматься на работу; когда же я стану типичной женщиной, у меня появится стабильность. Но быть такой, как все, для меня всегда было пугающим. Вот даже сейчас. Ты напугана, вспоминаешь о своей квартире, коте. А я счастлива. Я пью на удивление прекрасное вино, смотрю на звезды, я в любимых Карпатах, я дышу, я живу. Я счастлива.
Надія Анатоліївна не замовкала, і я закохувалась в її голос. Мені було анітрохи не образливо те, що вона трохи зверхньо до мене ставиться. Жінка так само, як і я, залишилася без квартири й стабільності. Але вона була багата. V неї були її спогади. Її досвід. Її розповіді. Вона цілий вечір розказувала мені про те, як купалась у Тихому океані, як украла булку в Малайзії, як її врятувала від холоду підвішена кава в Польщі, як вона ходила на безкоштовні курси французької, бо французи почали виставляти їй претензії за англійську. Я розуміла, що Надія не розповіла й десятої частини зі своїх історій. Хіба є багатством те золото, яке я продала і яке залишилось у моїй квартирі в Луганську? Ні. Багатством є такі історії, які можна розповідати поки не закінчиться вино й не захочеться солодко заснути в ліжку.
* * *
Молоко, яке подарували мені райські корови. їх доїли янголи. Трава, яку перед тим їла корова, певно, лишень прорізалася із землі й була солодкою й невинною. Молоко в Яремче було настільки смачним, що я пила його відрами. А коштувало воно дешевше, ніж у нашому «АТБ» коштує порошкова бражка під назвою «молоко».
Гори. Ми з дітьми піднімалися скелями Довбуша і йшли до самого верху три години. А звідти милувалися мурашником унизу, який називався містом. Ми купалися в гірській річці; спускалися на мотузках через ріку; блукали лісами. Я з кожним днем все більше розуміла, що таке Україна. Я розуміла, що значить любити її всім серцем. Я розуміла, чому чоловіки не бояться віддавати за неї своє життя.
Наш сусід по садибі жалівся на те, що його не хочуть брати захищати батьківщину. Він розповідав про відмову з таким жалем, що мені хотілось його обійняти. Наші чоловіки тікали, а шістдесятилітній чоловік ображався, що його не беруть до армії. Місцеві мешканці крутилися на своїх городах, старалися догодити своїм клієнтам, готували їм сніданки, проводили екскурсії, віддавали в прокат велосипеди. І не чули про те, щоб їх колись годував Донбас. Ночами хтось кричав пісню про Путіна, і я посміхалась. Я дякувала Путіну за те, що він подарував мені море вражень за ці два тижні. Більше вражень, ніж за рік життя в Луганську. АТО – це чудова можливість пізнати справжню Україну.
Толік
З Луганська ми виїхали в середині червня. Моя дівчина наполягала на тому, щоб їхати до Криму разом з її батьками. Але я вмовив її поїхати до Кривого Рогу. Там можна було пожити в мого друга, зекономити гроші, знайти роботу. У Криму ж у нас могли лише відібрати автівку. Я пам’ятаю, як ми проїздили блокпости ЛНР. Дівчина фліртувала і озброєними чоловіками, які в мене викликали огиду. Ми домовилися розповідати, що їдемо з міста на весілля нашої подруги й через три дні обов'язково повернемось. Один раз нас запитали, чому в машині так багато речей. Дівчина сказала, то через те, що вона полюбляє часто перевдягатися. Вийшло не дуже переконливо. Чоловік у камуфляжі, з тижневою щетиною й перегаром почав станіни нам купу питань з матюками. Як же хотілося вдарити його, але це було б неймовірною дурістю. Хвилин через десять він все-таки відпустив нас. У Дніпропетровській області я зітхнув з полегшенням і розслабився. Здається на вустах навіть з’явилась посмішка. Там нас зустрічала Нацгвардія. Але полегшення було тимчасовим. Я відразу усвідомив, що луганчанин – це діагноз. Нас не сприймали за людей. Ми були пацюками, які втікають з корабля. На блокпосту мене обшукував хлопець мого віку з українською стрічкою, який захищав свій край від бандитів. А я ганебно втікав і мою ганьбу бачив увесь світ. Я ніяк не міг позбутися нав’язливих думок про те, що я вчинив неправильно. Кілька разів я думав лишити дівчину в Кривому Розі й поїхати в Луганськ. Але що б я робив у Луганську? Махав кулаками? І кого б я там захищав? Людей, які при першій же нагоді здали б мене сепаратистам? До того ж моя дівчина постійно скиглила про те, що я маю заробляти для нас гроші, а воювати - це не моє покликання. Не моє, але чиє? За мій край мають віддавати життя хлопці із Західної України?
У Кривому Розі я шукав роботу програміста. У мене не зникало враження того, що люди ставляться до мене як до втікача. Можливо, саме тому з роботою нічого не виходило.
