Тінь попередника - Ешкилев Владимир (читать хорошую книгу TXT) 📗
Вольск розплющує очі. Над ним схиляється Тама. Його погляд невпевнено, немов боячись пасток, пробігає її обличчям. Очима, губами, тонкими крильцями бездоганного носика. Все одночасно знайоме й незнайоме. Ідеально організоване. Стримане — та все ж сповнене впевненої зухвалості. Тама запитує:
— Тобі подобаються мої вірші?
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Поки що нічого.
Обличчя Тами. Очі Тами. Губи Тами. Археолог напружується, пробує підвести голову їй назустріч, але щось м'яке й водночас непереборне утримує його. Над головою схиленої Тами він помічає дугасте склепіння кольору сирого жовтка. І тепле світло, яке лине звідусіль.
— Де ми?
— У місці, де панують мир, гармонія і порядок.
— Гармонія… Невже бувають такі місця?
— Всесвіт безмежний.
— А де накопичувач?
— Накопичувач? — Тама посміхається. — Тут його немає. Він залишився в минулому.
— Я не розумію… У якому минулому? Я пам'ятаю, ми були у «скриньці», я встановив дельта-порт, увімкнув його і… Далі нічого не пам'ятаю. Щось сталося. А, до речі, де Марков?
— Теж у минулому.
— Його вбито?
— Ні, навіщо ж… Він живий. Але у минулому.
— А ти?
— Я в теперішньому. І ти теж. А з Марковим ми навряд чи коли зустрінемося.
— Ми на Кідронії?
— Уже ні.
— На орбіті? Це медблок Служби? Мене поранено? — питання сиплються з нього, як із зіпсованого діагностичного пристрою. Він і сам розуміє, що ці питання недоречні, але чомусь не може зупинитися.
Тама відходить від кокона, який утримує Вольска. Він завважує, що вона майже оголена. На ній лише смужка тканини мінливого кольору, недбало обгорнена навколо стегон. Тканину вкривають закручені у спіралі й павутинки золоті лінії. Вони спалахують і гаснуть при найменшому русі дівчини. Археолог бачив такий одяг в історичних серіалах. Так одягалися наложниці володарів і сановників Старої Імперії. Тканина ідеально гармонує з темно-червоною шкірою Тами, з химерними вигинами золотавого татуювання на її плечах і ключицях. Від дівчини струмить переможна енергія влади. Енергія, напруга якої межова для людської істоти. Кожен вигин її тіла, кожна хвиля її пружного волосся стверджує і наказує: «Слугуй мені, тому що я — весняна сила юності. Слугуй мені, тому що я — втілена досконалість».
— Хто ти? — це питання виникає окремо від попереднього потоку бентежної запитальності.
— Я вже колись відповідала тобі на це питання, Алексе. Я — та, що стоїть на краю.
— На краю? Це з якоїсь давньої леґенди? Титулування? Що означають ці слова? Я не розумію. Нічого не розумію… Туман. Темрява. Скільки я пробув у… безсвідомості?
— Декілька діб.
— Діб?
— Так, Алексе. Про тебе потурбувалися. Ти у прекрасній формі. Усі твої соматичні й психічні функції в межах норми, вмонтований комунікатор не постраждав, контрольні та шпигунські імплантани Служби видалені без наслідків. До речі, серед них знайшовся малопомітний імплантан-убивця. Дуже небезпечний, нового типу. Він мав завдання ввести у твій мозок руйнівний токсин. Увести при будь-якій спробі демонтувати твою імплантну мережу. Технікам довелося з ним добре помучитись.
— Яким технікам?
— Тобою опікувались люди, які бажають тобі добра і праведних знань.
— Праведних знань?
— Досі ти, як і більшість людей, ішов до фальшивої мети. До мети, в якій не було істини. Я вкажу тобі правильну.
— Ти не ксенобіолог Тама Шайнар, правда ж? — у свідомості археолога виникає перший надійний острівець ясності. Виникає і починає зростати. Спочатку з хвиль забуття з'являються окремі скелі й обмілини, потім процес пришвидшується.
— Це ім'я також моє, — каже темно-червона дівчина. — Я жила, входячи в імена і виходячи з них. Таким є шлях, накреслений моїм творцем. Деякі з імен уже забулися, деякі все ще не відстають від мене, немов приручені звірятка. Ім'я «Тама» також біжить у цій зграї. Але з цього моменту ти називатимеш мене моїм першим ім'ям. Я Шерма Айлія. Мене створено для виправлення світу.
— Марков мав рацію, — Вольск закриває очі. Яскрава, пекуча краса Тами-Шерми пригнічує і втомлює його. Раніше він ніколи не здогадувався, що можуть існувати такі тілесні форми, поряд з якими складно залишатися самим собою. Форми, які вимагають негайно злитися з ними, наказують і володарюють. Форми, які не знають, що таке відмова або відтермінування.
— Та припини ти нарешті згадувати того Маркова, Алексе. Він — лише вірний собака клану Ойзеле. Залиш йому і таким, як він, їхні лягаві радощі. Тебе обрано для іншого призначення.
— Чого ти від мене хочеш?
— Добровільного приєднання до сповідників істинної мети.
— А вона справді істинна?
— Так.
— Ти впевнена?
— Невже я подібна до людини, яку використовують?
— Але ж я не знаю, якою насправді є ваша мета. Я знаю лише, що ви проти імператора. Але цього недостатньо. Напевне, мені спочатку треба ознайомитися з основами вашого вчення, з писаннями ваших авторитетів…
— У цьому немає необхідності, Алексе. Ми ж не адепти таємної релігії. Ми повстанці. Нашу мету можна сформулювати коротко і прозоро. Тут і тепер.
— Тут і тепер? — повторює Вольск, ніби смакуючи ці слова. — Тут і тепер… Тоді я слухаю, кажи.
— Імперія, Алексе, як адміністративна форма організації людства, віджила ще на початку минулого століття. Те, що Ойзеле, за допомогою олігархів, шістдесят років тому реставрували цю систему влади, відкинуло людство до давніх часів мілітаристського деспотизму. Це ж дежавю, Алексе, замкнене коло. Під владою адміралів і лордів людство вироджується. Військово-промислові колонії організовані надто примітивно. Клани неспроможні ефективно керувати співтовариством світів. Руйнівні генні мутації вийшли з-під контролю. Занадто довго люди штучно продовжували собі життя, споживали синтетичну їжу, піддавали органи модифікаціям і жили у неприродному середовищі. Тепер настав час платити за рахунками. Природні механізми спадковості більше не працюють. Паралельно зростає ненависть поміж соціальними групами і станами, якість життя погіршується з року в рік, число самогубств зашкалює. Зруйновані під час Смути мегаполіси Землі й Марса досі не відновлені, місячні поселення майже безлюдні. Імператор зберігає лише примарну владу, погрожуючи населеним світам тератронною зброєю. Але навіть він не здатний змусити, скажімо, Тіронію продавати товари Аврелії нижче їхньої собівартості. Світам стало невигідно торгувати між собою. Світи закривають митні кордони, створюють самодостатні економіки зі спрощеними циклами господарювання. Навіть якість молекулярних синтетиків невпинно падає. Повсюди стагнація, корупція і безвихідь. Насувається катастрофа. Для врятування людства, як мінімум, має бути зруйнована Нова імперія, а світи повинні отримати свободу.
— А як максимум?
— Потрібна ґарантія, що зло не відродиться знову. Треба звільнити людство від зародків деспотизму.
— Себто?
— По-перше, від піфійської олігархії Преподобних сестер, які останні чотириста років були наставницями-опікунками найбридкіших диктаторів і мракобісів. По-друге, від транссвітових корпорацій, прибутки яких напряму залежать від пограбування малих світів та від імперських військових замовлень. По-третє, від офіцерських династій Флоту з їхнім безмежним вузькокастовим егоїзмом. Ці три колиски зла треба зруйнувати в першу чергу.
— Але ж, Тамо, чи то пак, Шермо, погодься: саме на цих структурах тримається безпека населених світів. Якщо їх знищити, людство вчергове впаде у прірву хаосу і варварства.
— Це брехня, яку втовкмачують у голови людей продажні ідеологи. Співтовариство світів проживе й без паразитичної аристократії. Вільні світи збудують федерацію, подібну до Ноланської. Адже ти не сперечатимешся з тим, що Федерація Ноли була квітучою незалежною державою без усяких там імперій.
— Вона торгувала з Імперією.
— Торгувала зі світами, які формально входили до складу Імперії. Від імперської адміністрації у ті роки залишились жалюгідні острівці переляканого чиновництва. Колонії в роки Смути самі організовували торгівлю і спілкування одна з одною. І непогано давали собі раду.
