Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
Можна було б вважати «Візію» парафразом Босха чи Гойї, таке враження, хочеш чи ні, виникало, так попервах подумав і Михайло, але зухвалість художника полягала в іншому, він переплів пекельну безнадію давніх майстрів з радісним примітивізмом Руссо і Мозеса, якимось незбагненним чином уникнувши при цьому еклектики. Дивна річ: на полотні — страшнувате пророцтво, а враження катастрофи немає. Так, немов бачиш, що життя може набувати якихось невідомих форм, трансформуватися в парадоксальну реальність, і художник не лякає поспільство перспективою виродження, а, немов дитині, пояснює, що гратися з вогнем небезпечно. «Щось я надто ускладнюю, моралізаторством у Петровича і не пахне» — подумав Михайло і зібрався ще раз пройтися залами експозиції.
— Або я сплю, або вчора перебрав, — почув він за своїми плечима. — Але ж давно прокинувся і тиждень не пив. Михайло!
Пілігрим! Утікач! Чортяка!
Джміль, почувши баритон Дідули і загодя всміхаючись, розвернувся на сто вісімдесят градусів і потрапив ув обійми Євгена Петровича. За Дідулою стояв огрядний Бадиляк, а ще далі — Жора Подільський і цілий гурт значно молодших, незнайомих людей.
— Я кажу Миколі: тут Джміль! А він — не може бути! Я тебе почав упізнавати, як тільки проминув. Оце кинувся шукати — і нате вам, Михайло! Нічого не питаю, все потім, я дуже радий!
— А що вже я, Євгене Петровичу, то й не сказати!
— Який я тобі Петрович? Що казав класик радянської поезії, здається, Багрицький? «Десять лет разницы — это пустяки». Євген я для тебе, Мишко, Євген.
— Треба звикнути.
— Ну як же ти примудрився ловко — дідові на ювілей. Чорні гумористи кажуть, що святкування ювілею — генеральна репетиція похорону.
— Дурниці. Вічна людська заздрість. Щоб радість зіпсувати.
Ви як нова копійка! Я — про виставку.
— Справді? Сподобалось?
— Нехай Жора Подільський панегірик напише — я теж підпишуся.
— Мені приємно. Боже, скільки ж це ми не бачилися?
До них, вирішивши, що витримав достатню паузу, підплив Микола Бадиляк.
— Двадцять з гаком, чи не так, Михайле?
Він спробував обійняти давнього товариша, придавивши Михайла животом.
— Ну й наробив ти тоді шелесту! Покрутила мене тут на каруселі наша доблесна безпека, нехай їй чорт. Як ти їх обдурив?
— Імпровізація. Тобі перепало? Вибач. Я вже потім подумав — але ж які до тебе претензії?
— Знайшлися.
Дідула втрутився до розмови.
— Що, Миколо, й досі не можеш забути, що з секретаря тоді скинули? Зате тепер маєш пишатися: відомий у світі живописець Михайло Джміль здобув свободу, і ти до цього причетний. І ти знову — секретар.
Михайло відчув, що Дідула ставиться до Бадиляка не дуже серйозно, навіть трохи поблажливо, як до людини, з якою мусиш спілкуватися з певних причин, але не надаєш тому значення.
Микола зробив колишній знак рукою:
— Побачимося!
— Шампанського? — спитав Євген Петрович. — Чогось міцнішого?
— Ні, Петровичу, я за кермом.
— Ти що, з-за океану на автомобілі?
— На старій своїй «Волзі». Оно стоїть за вікном.
Дідула покликав когось із гурту молоді, що пересувався за метром на віддалі:
— Візьми ключі від воріт, заженіть оно ту машину у двір, бо точно зачеплять.
— Все одно, Петровичу, не можу, мені ж на Куренівку потім.
— Знайдемо водія. Не може такого бути, аби Михайло не випив за моє здоров'я.
Нарешті підійшов Жора Подільський, котрий весь цей час стовбичив віддалік.
— Ну, як тобі теперішній Дідула? — спитав аж ніби з гордістю, наче то була його, а не Євгена Петровича, персональна виставка. — Виступиш на обговоренні?
— Не мастак я говорити — то твій хліб, Жоро.
— Цить, Георгію, не чіпай Михайла, — прогудів Дідула. — Що треба, він мені на вухо скаже.
Дідула взяв Михайла під лікоть і повів у закапелок, подалі від публіки, котрої побільшало. Тут стояло два кріселка, давно списаних, але підремонтованих і ще функціональних. За десяток хвилин Дідула знав усе чи майже все про свого колишнього протеже і, вважай, учня.
— Не знав, не знав, що Єфрема Івановича немає. Хай йому пухом буде земля…
Помовчали, як годиться за таких обставин.
— Мені казав Жора, що ти задніх не пасеш — виставки, преса. Не бідуєш, га? Як би я хотів на твої роботи поглянути!
— Друкують проспект виставки в Берліні — я надішлю.
— Чекай, проспект — це бліда тінь. А що як виставку тут організувати?
Михайло зробив невизначений жест:
— Були такі пропозиції. На рівні світських теревенів. Приїздили колеги, обіцяли.
— А ми — на вищому рівні! Сьогодні має бути пан міністр — я скажу.
— Чи ж варто?
— Слухай, Михайле, ти повертатися не думаєш?
— Складне питання.
— Ну, так, так… Дім, сім'я, статус, звичка… І все ж?
— Час покаже…
Прибув міністр з невеличким почтом, і офіційна частина набрала розгону. Говорили багато і розлого — про традиції і новаторство, про народність і коспомолітизм, про патріотизм і космізм, про майбутнє малярства, нові обрії мистецтва в незалежній державі.
Щоразу, коли промовець згадував його ім'я, Дідула морщився, смикав Михайла за рукав і стиха казав: «Зараз на сраку сяде». Михайло відповідав на повному серйозі: «Терпіть. Туалет на ремонті».
Тим часом дійшла черга до міністра. Певне, у нього був час, аби вислухати інших, чи за протоколом належало не говорити першим — то вже деталі. Фахівцем міністр не був, підчитував з папірця підготовлений референтом текст, та швидко йому це набридло або ж совісно стало перед гуртом солідних людей користуватися шпаргалкою, і він махнув рукою на протокол і умовності.
— Міністр я недавній, не хотілося б лукавити і вдавати з себе знавця живопису. Через те скажу як звичайний глядач: мені сподобалося те, що робить Євген Петрович Дідула. Сказати, що в його роботах пульсує життя, — то забирати хліб у журналістів-початківців. Колеги Євгена Петровича краще знають, у чому секрет його пензля. Або — здогадуються, бо знати по-справжньому — це дано лише самому творцеві. Хочу привітати майстра, побажати йому творчого довголіття. І ще. Не для преси, якщо тут вона присутня. Готується указ про присвоєння Євгену Петровичу звання народного художника. Гадаю, буде підписаний незабаром.
Зупинивши оплески, міністр додав:
— Та навіть якби не було указів, канцелярій і офіційних звань, Євген Петрович по суті своєї творчості, за рівнем майстерності давно вже є справді народним художником.
У залі знову зааплодували, до Дідули посунули з квітами, обіймами і поцілунками.
Коли міністр заглядав у папірець, Михайлові, хоч як він намагався відігнати від себе видіння, здавалося, що бачить на чолі державного службовця той ненависний знак, оту стигму, що її незрима субстанція прозирала, часто непомітна, через те й не усвідомлена носієм; і лише коли міністр відірвався від тексту, здалося, що стигма та почала блякнути й зникати.
До Михайла підійшов Микола Бадиляк:
— Ну, як тобі Дідула? І взагалі — як тобі вдома? Навіть не знаю, з ким розмовляю, — з Мишком чи Михайлом Єфремовичем.
— Кинь, Миколо, не час і не місце. Ти ж розумієш, що в мене не було можливості ні подякувати тобі за поїздку, ні вибачитись за неприємності, що мав через мене. То тепер — вибач. І спасибі.
— Спасибі у стакан не наллєш, як жартує один добрий знайомий. Пішли краще до столу. Бачиш, уся громада біля фуршетів.
— Чуєш, Миколо, там у мене в гостях були кияни, художники, хвалилися, що клопотатимуться про мою виставку в Україні. До спілки вашої ніхто не звертався?
— Чому — вашої? Тебе поновлено. А щодо виставки… Щось такого не пригадую.
— Забудь, то я так, до слова.
— Ти надовго?
— Відбудемо сороковини по батькові, а тоді вже… Слухай, я ще хотів спитати… Чесно кажучи, і сам не знаю, навіщо.
— Питай, чого там.
— Лариса… Як вона, що вона?
Микола подивився на нього, як на прибульця з космосу:
— Отакої… Навіщо тобі? Утім… Вибач. Знаю я небагато. Грала в театрі. Що і як тепер, — повір, не знаю. Я давно відійшов від театральних справ, подався в декоративне царство. Хочеш — дізнаюся, що і як. Тільки… Ти певен, що варто?
