Культ - Дереш Любко (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.
"Виманює тебе".
Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей. Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь-ледь прочинила їх.
У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.
Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.
Чоловік голосно, але якось по-іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягнути її. Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З-під прозорого скла вже набігала чорна кров.
Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.
А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану на боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими). Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло і Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров'яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.
Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запанував абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.
5.
Корій
Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту, й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п'єса, ну нє хіба?
Звичайно, часами доводилось і втручатися — то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в правильне русло... Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.
А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось глобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавлила. Вона була випадковою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі — не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.
Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого — безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки — тим паче, такі недалекі — треба платити.
Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби — на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті — виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами. Уолтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Уолтером; але Уолтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йог-Сотота? Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Уолтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.
Корій по-павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою — адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх — через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і — гур-ра! — він не помилився!
Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія — у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжом), з-під його військових черевиків зерном розсипалися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він пробігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму — без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.
"Оленяча Шкура" провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.
6.
Семпльований і Малаялам / болота Гтха'ата
— Старий, де ми тепер? — слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув'яззю, а тепер опинилися тут — у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираючись крізь дивне марево-туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим — вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.
Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево — поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні — то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.
У повітрі панувала дивна напруга — можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією — вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.
