Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (первая книга .txt) 📗
Тепер вона подумала, що ті запросини не були випадкові. Учора він обурювався вчинком Борозни, говорив про нього різко, нещадно, як, може, не говорив ніхто в лабораторії. Про що ж вони так мирно розмовляють тепер? У чому ото він упевняє Борозну? Звичайно, спрямовує ще на якусь криву стежку. Нічого доброго він йому підказати не може. А Віктор Васильович? Знає він, хто такий Вадим? Через що довіряється йому? Невже й справді уклали якусь тимчасову угоду?
Вона почувала, як щось у ній обстоювало Борозну, й лякалася того. Обстоювала одна половина серця, а друга… друга скніла від болю. Розум її підказував, що треба загасити той біль, треба бути холодною іі безкомпромісною.
Вона не змогла дотриматися тієї домовії з собою й півгодини. Коли Борозна вийшов з інституту і знову подивився вгору, вона зрозуміла, що з ним щось сталося. Вона бачила, як зсудомив біль його лице, як у нього опустилися плечі, і їй мимоволі скрикнуло серце. Якби він у ту хвилину піднявся до неї або покликав її в сад, вона б підійшла й заговорила, і, може б, серце відгадало правду, і, може б, береги, на яких вони стояли, почали сходитися знову. Але він пішов, пішов зігнувшись, немов ніс на плечах свою провину, про яку вона думала безнастанно, весь час, і якій, звичайно, не могла знайти виправдання.
Окрім того, вона думала про якусь розрідженість, ненаповненість того, що її оточувало. Ненаповненість квартири (звичайно, не речами), вулиці, інституту, безцільності й тягучості життя, яке ще недавно було таким цікавим і сповненим високого смислу. Мабуть, усе це йшло від того, Що після пережитого розчарування їй знову щось відкрилося в людях, у людях і в коханні, часом їй видавалося, що вона раптом вибігла на крутий гребінь, який панує над усіма гребенями, й подивилася звідти. Вона знову вельми довірилася тим дням, щасливим дням з Борозною, і не стільки щасливим, як обнадійливим, цією надією вона наповнила все життя, а тепер прийшло нове розчарування і вкинуло її в глибокий песимізм. І не стільки тому, що втрачала конкретну надію (не людину, а надію), скільки те посіяло в її душі недовіру взагалі. Вона не боялася, що не вийде заміж, але нащо виходити за того, чия душа блукає десь на інших паралелях і чиї інтереси ніколи не перетнуться з твоїми. Донедавна їй здавалося, що вона зустріла на рідних обшнрах близьку душу. Тобто, мабуть, зовсім не таку, як її, та душа несла в собі щось не до кінця осягнене нею, різке, круте, і все ж вони линули в одному потоці. Вона до кінця не розуміла Борозни, та в житті здебільшого саме й люблять за те, чого не розуміють, за таємничість, але таємничість, у якій не вгадують лихого. Нелі ще й зараз здавалося, що там сталася якась біда, яка, мабуть, не виправдовує Борозни, а щось пояснює, і, якби він заговорив нині, оця спільність обширіп, надзвичайно сильне бажання зрозуміти, проникнути допомогли б їм.
Але він таки пішов і прийшов тільки через три дні. Коли в її серці вже прохололо те гаряче бажання чи просто його ніщо не покликало, а на той час вона знову тяжко переживала невдачу Дмитра Івановича й свою власну, й та невдача в ту мить була їй надзвичайно гіркою. Та й підійшов він не так, як би мусив підійти. Важкий, нахмарений, стояв навпроти неї, зчепивши у замок руки, казав слова щирі, але якось так, немов вимагав від неї розв'язання
логічної задачі.
— Нелю, ти можеш знайти сили повірити мені! Тобто зрозуміти, що я б тим листом втрачав більше, ніж здобував.
Він мовби переводив розмову на терен мислі, логічних висновків, а вони всі були не на його користь.
Неля похитала головою, і він пішов. А їй знову стало шкода його, але почуття це було таке, що вона в одну мить розсердилася на себе й дала собі слово більше не розмовляти з Борозною.
Навпроти інституту, через дорогу, стояв голубий літній павільйон з прозаїчною назвою «Холодок», у якому продавали теплий напій «Саяни», лимонне печиво, цигарки «БТ» і фруктове морозиво. Його подавали на пластмасових тарілочках, а їли під полотняним тентом, нап'ятим на металевих стояках.
Під тим тентом у середу обідньої пори й зібралися Дмитро Іванович, Ірина Михайлівна, Світлана Кузьмівна та Степан Степанович. Вони демонстрували перед усім інститутом дружні взаємини, приязнь і довіру родин Марченків і Хоролів, гармонію і взаєморозуміння, які мали розвіяти будь — які підозри та наклепи. Ідея ця належала Світлані Кузьмівні, і впроваджувала вона її неухильно й ревно. Вона сподівалася в такий спосіб порятувати бодай скалки того, що з такою старанністю виліплювалося і вкладалося впродовж років, чому, здавалося, ніщо не загрожувало, що й справді, коли воно є, ніким не помічається, але розбивається од найлегшого доторку. Для одних всі оті Одинцеві розповіді та натяки були великою сміховиною, інші втішалися, що ось і у таких благополучних родинах не все гаразд, а ті, що не вірили й обурювалися, вважали все це наклепом, одначе довести нічого не могли. Такого довести не можна. Розголосу ж ця історія справді набрала великого. Так уже воно ведеться, що коли б це сталося з кимось іншим, усі тільки посміялися б, але тут вказали пальцем на «чистенького», «морального», й це викликало надмірне зацікавлення.
Для Дмитра Івановича лишилось загадкою, яким чином Світлана Кузьмівна умудрилася привести сюди Ірину Михайлівну, але вона прийшла, сиділа статечно, зосереджено, напружено одколупувала маленькою пластмасовою ложечкою крихти морозива й клала в рот. Дмитрові Івановичу стало жаль дружини, він почував перед нею провину за цю фальш, хоч і не міг їй розказати всього, що сталося насправді. Тому?то він був особливо вдячний дружині, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей «захід» Світлани Хорол, а що Ірина це зробила для нього, й він знав, чого це їй коштувало.
Сам він почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли й отак, голого, виставили на розглядини. І це його відчуття не було вигаданим, безпідставно навіяним. На них справді дивилося чотири ряди широких вікон, за кожним з яких працювало щонайменше три чоловіки. Солодке фруктове морозиво здавалося Дмитру Івановичу кислим і несмачним. Він знехотя колупався ложечкою, пив теплу воду, уникаючи дивитись на інститутське подвір'я. Дивився під ноги, і навіть власна тінь видавалася йому маленькою, зіщуленою, жалюгідною. Він надзвичайно шкодував, що дався на підмову.
Непевно почувалася й Світлана Кузьмівна. Вона без угаву говорила, сміялася, але сміх її був нервовий, неприродний. Тільки Степан Степанович, здавалося, не помічав нічого. Наліг грудьми на столик і лигав морозиво, як товчену картоплю, — вже третю порцію. А може, його й справді все це мало обходило. Він давно здався в усьому на милість переможця — дружини. Молодість провів безпутно, спробував вести таке життя й після одруження, упіймався, злякався, Світлана Кузьмівна його притиснула, зуміла взяти в руки, трясла, як грушу, витрушувала лінощі, не допускала скільки могла до чарки та кінга, в який грав на гроші. Він повністю залежав од неї — квартира і машина були записані на неї, зарплатню вона одержувала більшу вдвічі, вона залишила йому тільки кілька душнич — ків — цигарки, футбол, риболовство. Він з тим змирився, а от вона змиритися з таким своїм заміжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою красу, молодість, сердилась на те, що не могла відплатити чоловікові тим же, — щось її до того не допускало — виховувана змалечку порядність, загальна атмосфера інститутського життя — й помщалася за те на ньому. Зараз вона відчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то насамперед ламався її благоустрій, її надія та, зрештою, і все те, чим по — справжньому жила.
— Хочете, я розкажу вам анекдот, — сказала Світлана Кузьмівна. — Дуже смішний. Жінка вибирає в магазині мітлу. Вибирає годину, дві, перебрала всі, врешті підходить до продавця, щоб заплатити, а той її й запитує: «Вам мітлу загорнути чи зараз полетите?»
Степан Степанович гмукнув, хоч, мабуть, і не зрозумів анекдота. Ірина Михайлівна посміхнулася очима, Дмитро Іванович розреготався. І не стільки з анекдота, хоч він справді був дотепний, як йому раптом пригадався начерк із записника Чехова: «Гімназист пригощає даму обідом у ресторані. Грошей у нього 1 крб. 20 коп. Рахунок 4 крб. ЗО коп… З дамою розмова про Абіссінію». Безсмертний Чехов! У лабораторії все валиться й летить у прірву. Позавчора їм наполовину зрізали кошторис на наступний рік. Це означає: вони до сьогодні орудували сокирою і пилкою, а тепер треба оддати ще й пилку. А вони їдять морозиво і розказують анекдоти. Розмовляють про Абіссінію!
