Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів - Павич Милорад (книги хорошего качества .txt) 📗
Хоча «Хозарське листування» відоме одразу після 1577 року, широкі маси отримали доступ до праці Халеві тільки після виходу Буксторфового видання у 1660 році, бо у своєму додатку він помістив ще й листа Хіздая Ібн Шапрута і відповідь на нього хозарського короля Йосифа.
ЛУКАРЕВИЧ (LUCCARI) ЄВФРОСИНІЯ
ЛУКАРЕВИЧ (LUCCARI) ЄВФРОСИНІЯ (XVII століття) — дубровницька аристократка з роду Геталдичів-Крухорадичів, видана заміж за дворянина з роду Luccari. У своєму покої вона тримала клітку з пташкою сойкою, чия присутність у домі оберігає від хвороб, а на стіні — грецького годинника, який на свята виконував тропарі й кондаки. Вона говорила, що відкривання кожних нових дверей у житті — щоразу така ж невідомість, як ворожіння на картах, а про свого заможного чоловіка — що вечеряє він тишею й водою. Була знана своєю легковажною поведінкою і небувалою вродою, а від нападів боронилася сміхом, говорячи, що плоть і дух не ходять одним шляхом, та ще мала на кожній руці по два великих пальці. Завжди, навіть під час обіду, вона носила рукавички, любила червоні, сині й жовті страви і вбирала сукні тих барв. Вона мала двох дітей: дочку та сина. Однієї ночі семирічна дочка побачила через вікно, яке з'єднувало її покій з материним, як мати народжує. В присутності своєї пташки в клітці добродійка Євфросинія народила маленького бородатого дідка зі шпорами на босих ногах. З'явившись на світ, він вигукнув: «Голодний грек і на небо вилізе!», а потім перегриз власну пуповину й відразу ж кудись побіг, ухопивши замість одягу чийогось капелюха і гукнувши на порозі сестру по імені. З того часу дівчинка оніміла, стала сама не своя, і її забрали геть з очей, відправивши в Конавлє. Говорили, що з добродійкою Євфросинією все це діялось через те, що вона сіла на хліб і підтримувала таємний зв'язок з одним євреєм із дубровницького ґето на ім'я Самуель Коен
— Істину рече, же сотня паничиків сладкия, кріпкия, вчения та достойния, коїмо вік вікувать, мні би-м усладою стала! Но, у Рагузі й за сто літ дзбана не наповниш, все часу мало. А сто літ ждать — хто має?
На всі інші звинувачення вона не відповідала нічого. Розказують, що за дівочих літ вона була Марою, після заміжжя зробилася відьмою, а по смерті на три роки стане упиркою, але в це останнє вірили не всі, бо вважалося, що найчастіше робляться упирями турки, рідше — греки і зовсім ніколи — євреї. А про добродійку Євфросинію пошепки говорили, що вона таємно сповідує Мойсееву віру.
Та що б там не казали люди, а коли Самуеля Коена вигнали з Дубровника, добродійка Євфросинія не залишилась байдужою; говорили, що вона помре з туги. І відтоді по ночах, мов камінь, вона клала собі на серце свій власний кулак, з обидвох сторін якого випинало по великому пальцю. Та, замість того щоб померти, одного ранку вона зникла з Дубровника; опісля її бачили в Конавлє, тоді — на Данчах, де пополудні вона сиділа на могилі й розчісувала коси, а ще пізніше — на півночі по дорозі до Белграду і далі вниз до Дунаю, де вона шукала свого коханця. Довідавшись, що Коен помер під Кладово, вона більше не вернулася додому. Обстриглася, закопала свої коси, і ніхто не знає, що з нею потім сталося. Вважають, що її смерть оспівана в одній народній пісні, довгій і тужливій, записаній у Которі в 1721 році і збереженій до сьогодні тільки в італійському перекладі під назвою «Дівчина-латинянка і волоський воєвода Дракула». Переклад той зберігся погано, але відомо, що поруч з героїнею пісні, в якій вгадується образ добродійки Євфросинії, у воєводі Дракулі слід бачити особу на ім'я Влад Малеску, який і справді жив у Трансільванії на межі XVII і XVIII століть. У найкоротших словах пісня повідомляє про наступне:
В ту пору, коли білий очерет пускає свої пагони, одна вродлива і печальна жінка зійшла до Дунаю, шукаючи свого милого, загубленого на війні. Коли ж дізналася, що милий загинув, вона пішла до воєводи Дракули, який має всевидющі очі і краще од всіх інших виліковує від туги. Під його волоссям виднівся зовсім чорний череп, на обличчі лежала мовчазна зморшка, а між ногами висів могутній прутень, до якого у свята він прив'язував зяблика на довгій шовковій нитці, і той ніс його, летючи перед воєводиними очима. За поясом він мав невелику морську мушлю, якою спритно міг обдерти живу людину, а потім знову вбрати її в ту саму шкіру, тримаючи за чуприну. Він варив напої для солодких смертей, і на його дворі завжди було повно упирів, котрі гасили свічки, благаючи в Дракули нової смерті. Бо смерть була для них єдиним доторком до життя. Клямки на дверях його покоїв рухалися самі собою, а в подвір'ї стирчав у небо вузький вертлявий смерч, який безупинно крутився навколо себе і перемелював усе, чого сягав. Він кружляв тут уже сім тисяч років, і в його осерді — чи то в оці — протягом усіх цих семи тисяч років було світло, як у сонячний полудень, і кисло місячне сяйво. Коли молода жінка увійшла, слуги воєводи Дракули сиділи в затінку того вихора й кружляли чарку таким чином: один дудлив напій з барила, а інший у цей час виводив голосом якісь протяжні звуки, схожі на пісню, і так перший пив, аж доки другий не спинявся, щоб набрати в груди повітря. А тоді мінялися ролями. У той спосіб вони проспівали на честь гості спершу гласи вечірні, потім пісню на польські гласи і нарешті пісню, яку співають «головою до голови», приблизно наступного змісту:
«Щороку навесні, щойно птахи беруться рахувати рибу в Дунаї, на усті ріки в море проростає білий очерет. (Він росте лише три дні, в час, коли перемішуються між собою солоні й прісні води, і насіння його прудкіше від будь-якого іншого насіння; воно проростає швидше, ніж повзе черепаха, і біжить угору, обганяючи мурахів, які метушаться на його стеблі. В сухому місці насіння білого очерету може лежати спокійно хоча б і двісті років, та щойно воно падає в вологий грунт, як за неповну годину паросток пробивається на поверхню, за три — чотири години сягає висоти одного метра, а потім ширшає, і під вечір його вже не охопиш пальцями. До ранку він стає товстий, як людське тіло, і високий, як хата; рибалки прив'язують до його стебел свої сіті, і, виростаючи, він витягує їх сам з води. Птахи знають, що білий очерет проростає навіть в утробі, і добре стережуться, щоб не ковтнути його зерна чи паростка. Та все ж рибалки і пастухи помічають часом пташку, яка розпадається в леті, і знають, що та пташка в хвилину безумства чи якоїсь пташиної туги, що так схожа на людську брехню, надзьобалась зернят білого очерету і вони розірвали її у повітрі). При корені білого очерету завжди видно сліди, як від зубів, і пастухи кажуть, що білий очерет проростає зовсім не з землі, а з рота якогось водяного демона, котрий свище і говорить крізь стебло, заманюючи до свого насіння птахів чи інших жертв. Через це з білого очерету не роблять флоярок, бо не добре грати в чужу флоярку. Інші рибалки розповідають, що птахи-самці часом замість свого сімені запліднюють самиць сіменем білого очерету; так і відновлюється на землі яйце смерті…»
Коли пісня закінчилась, дівчина пустила своїх хортів до лисиць, а сама увійшла до вежі воєводи Дракули і дала йому гаман золота, щоб він прогнав її тугу. Він обійняв її, повів до свого ложа і відпустив лише тоді, коли хорти вернулися від лисиць. Був ранок, коли вони розпрощалися, а ввечері біля Дунаю пастухи знайшли виючих хортів, і біля них — молоду вродливу жінку, роздерту, наче пташку, запліднену зерням білого очерету. Тільки її шовкові сукні все ще обвивалися навкруг величезної стеблини, яка вже пустила корені й шуміла крізь її коси. Дівчина привела на світ бистру дочку — свою смерть. Її врода у тій смерті розділилася на сироватку і кисле молоко, а на дні виднілися чиїсь уста, які тримали корінь очерету…
