Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
Потім ми ще за щось пили, а може, й просто так, бо Валера сказав, мовляв, остання справа до чогось прив’язуватися. Треба було підхоплюватися та їхати до аеропорту. Марат викликав таксі, глянув на мене. «Мда. Хрестоматійне повернення німкені з України додому. П’яна, накурена та зламана». Ми розреготалися. «Тобі варто зустріти Кличка, щоб зазнимкуватися з ним і розповідати, що це він тебе скалічив, бо можу собі уявити, як твої реагуватимуть на історію з ножицями. Або скажи, що тебе намагалися зґвалтувати менти». – «Не верзи дурниць». Біля реєстраційної стійки я зустріла східняка Адама, поряд з ним стояла дівчина з такими неймовірними ногами, що я схотіла щиро за нього порадіти, але він зробив вигляд, що ми не знайомі, і, тільки коли вона нахилилася, щоб заповнити якісь папірці, підморгнув мені.
У літаку я дійсно зустріла Кличка і попросила з ним сфотографуватися. Він ввічливо посміхнувся та погодився. Я запитала його, а от як він відчуває, він їде з дому чи їде додому. Він ще раз ввічливо посміхнувся і сказав, що прямує з дому на роботу. Слушно. Я ще щось хотіла запитати, але якась постать у сірому костюмі вдала з себе сірого вовка і наполегливо, торкаючись моєї загіпсованої руки, запропонувала мені всістися на своє місце. Що я і зробила.
Глава п’ятнадцята
Зламана рука перетворювала мене на людину, котра щось несе і боїться впустити. Я думала, що я звикну до цього швидше, ніж мені звикалося. Дім мій стишився і зовсім мені не радів, коли я повернулася. Коли я поверталася з різних відряджень та поїздок, достатньо було відчути знайомий запах, і оживали емоції. Я зачаїлася у передпокої, аж раптом почула шурхіт. Вбігла до кімнати, сильніше притримуючи зламану руку, наче вона могла скористатися моментом та втекти чи відвалитися. Двері шафи були розчинені, звідти визирав писок Біблії діда. Як кошеня, котре заснуло у шафі і потім висунулося подивитися, чи не прийшов хтось, хто може нагодувати.
Я присіла та погладила її, потім мені схотілося взяти її на руки та притулити до себе, але зламана рука завадила мені. Тому я ширше розчинила двері шафи і вклала її на нижню полицю, пройшлася рукою по обкладинці – наче погладила та заспокоїла. Цікаво, хто ще спілкується з Біблією як з кицькою? В той самий момент, коли наче повернувся додому?
На столі я помітила бляшанку оливок. І невеличку записку: «Сучасна гілка миру. З поверненням, Ейрено, коли б ти не повернулася». Оливки були нафаршировані перцем чилі. Це було вітання від Манфреда. На записці пурхав його фірмовий голубок: три завмерлі в повітрі дужки. Манфред за мною скучив, або йому щось нагально знадобилося. Судячи з перцю чилі – це примирення було кусючим. Коли Манфред прийде за цим примиренням – треба обов’язково показати йому світлину з Кличком. Марат – ясновидець, це ж треба таке напророкувати.
Я вирішила, що поки не буду вмикати свій німецький телефон, більша частина мене ще була в Україні, з Маратом. Не варто починати розмову та вибачення з родичами, коли навіть ти сама не відчуваєш своєї фізичної присутності. До речі про фізику, треба випити кави і відправлятися до Інституту експериментальної біофізики, саме це я обіцяла Маратові. Особисто принести і зареєструвати його проект. «Голос тіла». Він не змінив назви, вона досі сприймалася як еротичний тренінг для самотніх панянок.
Я заварила каву. Гіркуватий запах заколисував мене, хотілося скрутитися у кріслі і трохи поспати. Манфред завжди казав, що запах та сутність кави – ближче до самотності та індивідуалізму. Чай – родинний, теплий, благодійний, закличний до спілкування. Кава – самодостатня, різка та пікантна. Вона для минулого та майбутнього, для спогадів та мрій, чай – для теперішнього. Я згадала слова Марата: «Нам все одно, що пити. Кава, чай, горілка, шипшина. Будь-яке питво спонукає нас до розмов та посиденьок. Це щось ментальне». Захотілося запустити Інтернет, щоб знайти щось про Аркадія або взяти і написати йому листа. Одержимість. Навіщо сестри захоплюються сумнівними друзями своїх братів? З очима, наче у скелі.
Я завагалася, чи приймати душ, боялася, що можу послизнутися та впасти. І зламати, наприклад, ногу. Але тіло потребувало миття та чистоти, і я вирішила зрештою почути його голос, шикнула на мозок, знайшла гумові капці, куплені для Єгипту, щоб не роздерти ноги коралами, і влізла в душову кабіну. Ніяк не можу збагнути, як так влаштоване життя, що ти навіть не встигаєш заснути в одній країні, як переміщаєшся до іншої, а ранок все триває і триває.
Джинси мені вдягнути не вдавалося, тому я втиснулася в довгу сукню та чоботи. Тільки фізичні зміни спроможні вплинути на мій звичний стиль. Цю сукню та ці чоботи я вдягнула вперше. Всі ці мої маніпуляції змусили мене згадати картину Манфреда, яку він створив до Міжнародного дня шульг. На ній людина, чию ліву руку наче утримують незримі силі, малює іншу людину правою рукою. В цієї намальованої людини – з’являлися дзеркальні органи, праворуч билося серце, ліворуч вмостилася печінка. Я почувалася так само недоладно. Важко, коли тебе змушують бути не тим, ким ти є.
На реєстрації дівчина довго не могла зрозуміти, чого я потребую і хто я така. Зрештою, вона натиснула на кнопку, щоб викликати джина. І він прийшов. Сірі штани, сірий светр у докипливі ромби, котрі наче розглядають тебе. Абсолютно лисий, десь мого зросту. Він усміхнувся і запитав: «Що ви принесли таке страшне, що Ен не може розібратися?»
Я побачила його очі, сіро-блакитні, такі самі докипливі, як і ромби на його светрі. І несподівано для себе я зрозуміла, що бачу в них своє віддзеркалення. Я давно не бачила свого обличчя в очах інших людей.
Тека його відразу зацікавила. «Оце так. Значить, «Голос тіла» – цікаво, – сказав він. І знову подивився на мене. – Мене звати Райнер Граф, я завідувач лабораторії і вхожу до комісії з розглядів проектів, що подані на грант. Ви – українка, маєте відношення до цього проекту?» – «Ні. Я німкеня. Марта фон Вайхен. Не маю жодного стосунку до цього проекту. Хіба що в мене є голос, ну і тіло». – «Це я бачу. Ви – правник?» Оце так несподівано, не лише Марат був ясновидцем, певне, це притаманно всім фізикам, який відбиток залишив на моєму чолі правничий факультет? «Так, я – правник». – «Зрозуміло. Ми перевіримо документи на правильність оформлення, зараз Ен випише вам картку про те, що всі документи прийнято. Ви зможете перевірити опис, вказати на недоліки, вказати, які ще документи від нас вам потрібні. Ен вкаже вам реєстраційний номер, котрий має зазначатися на всьому подальшому листуванні та документації. Далі з вами зв’яжуться».
«Краще зв’язуватися не зі мною, а з розробниками проекту, там є їхні дані». – «Хіба ви не представляєте їхні інтереси?» – «Я і свої не дуже чітко представляю, якщо чесно». – «Дуже дивна позиція для правника». І тут я збагнула, що цей Райнер, в очах якого я й досі бачила власне віддзеркалення, думає, що я щось на кшталт юридичного агента Марата. «Я – правник. Ну, тобто я викладаю право в університеті, але я не представляю інтереси заявників. Розумієте, це вийшло випадково, ми просто друзі. Навіть не друзі, а випадкові знайомі, хоча – ні, це не зовсім справедливо, скоріше все-таки друзі…» – «Випадкові друзі? Цікаво. Ви мене інтригуєте. Я думав, що випадковими трапляються тільки партнери для сексу. Навіть шлюб буває випадковим, але дружба більш логічне явище. Це більше фізика, ніж хімія».
«А у вас тут є кав’ярня? Я вам усе поясню. В мене щось не те з мисленням. Мабуть, впливає перелом руки». Я запросила незнайомого чоловіка на каву. Агата б це схвалила. «У нас є кав’ярня. Це на цьому ж поверсі, постійно тримайтеся праворуч, а потім – за запахом. Я до вас приєднаюся трохи згодом, мушу владнати кілька питань, зокрема, й стосовно цього». Він кілька разів легенько вдарив вказівним пальцем по теці Марата.
Я саме вгризалася у ванільного сухарика, коли Райнер Граф підійшов до мого столика. «Що у вас з рукою?» – «Перелом». – «Марто фон Вайхен, скажіть, я схожий на ідіота, котрий потребує таких відповідей?» – «Ви навіть не схожі на ідіота, що ставить такі запитання». Він засміявся. Я також. «Знаєте, я тільки сьогодні повернулася з України і майже відразу до вас, щоб встигнути зареєструвати проект. Сама вмовила мого українського знайомого передати це мені для надійності, а не надсилати поштою. Правда, тоді ми ще не напилися».
