Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

«Народився антихрист під Чорною горою, що стоїть за стіною залізною в китайських землях, — гундосив Онисько і престрашно випучував водняві буркала. — Вийшов він із утроби косоокої чортородиці вже з обличчям старця, з рудою бородою до п'ят і волохатим тілом. І сморід чумний при народженні його рознісся по китайських землях так, що безліч невинних дітей від того повмирало. Ще не відрізали йому пуповинки, як той супостат отверз зубатого рота і тричі прокляв Христа трьома пекельними мовами».

«У Львові в латинських церквах чули голос, — підхопив тему золотушний Богданко, біглий з челядників князів Чарторийських, — що провіщав цієї зими кінець світу і навалу Магога з півночі. Кажуть, що Магог веде сюди орду мільйонну і московські влади вже збирають проти тої орди превелике військо. Женуть на війну і малого і старого. Але нічого в них з того не вийде, й за гріхи свої велії згорить Москва ще до різдва, і попел від неї розвіється лісами-долами. А за нею Магог спалить гордий Київ, зруйнує Софію, виріже серце в митрополита і віддасть чортородиці на поживу. А вої його палитимуть грубки іконами, сакосами і мощами печерськими».

«От-от, — вів свою арію Онисько. — Істинні, істинні ці знамення. Бачив яснобаченник Іона Волох, що Магог триклятий з'єднається з чортородицею та антихристом і підуть вони спільно на Рим вєтхий, і не лишиться в Римі вєтхому ані людини, ані худобини, ані малої тварі дихаючої. Всіх погублять вони, тільки Свята гора встоїть перед антихристом, відмолять її схимники. Як підійде до Афона антихрист, Богородиця накриє покровом своїм Святу гору і не побачать її антихристові генерали й архідемони».

Усі послушники після тих повідомлень погодилися, що за всіма ознаками прийшли останні часи. А Григорій і півслова не вставив до тої велемудрої бесіди, а лише затискав почергово праву і ліву ніздрі та шепотів щось, присутніми не розчуте. Але тепер, в час тривожних передсвітанкових енергій, усі настрашення ониськів і богданків повстали в його душі грізними привидами. Ніби бачив він заграву над банями київських храмів і волохату почвару зі смолоскипом у кігтястій лапі. Йому було шкода сього світу, такого прекрасного і гармонійного у природних його основах. Тому він тихо плакав, і сльози заважали йому злитися з братією у злютовану молитовну громаду.

Після молитви Авксентій підізвав Григорія до себе.

— Кажи мені без лукавства й недомовок, — звелів ієромонах, — що гнітить тебе, сину мій, що тривожить?

— Не виходить, не складається в мене, отче, накреслена вами молитовна вправа, не годен я знайти в собі моці подвижництва.

— І тільки це?

— Я не можу усвідомити дихання.

— Тому, сину мій, що ти й досі не здатний припинити зневолюючої роботи свого розуму. Коли розум не спить, лоза пізнаючої темряви ховається і не дає плодів.

— Не спить, не спить розум мій, отче… Як приспати розум? Як зупинити роботу його, роботу скорбну?

— Смиренням, сину мій. Тільки смиренням. Блаженні є вбогі духом.

— Я смиряюся, отче.

— Смиряєшся, сину мій, смиряєшся, але ж не тим смиренням, яке заповідали нам старці. Не тим… — в голосі ієромонаха з'явилася якась тріщина, суворість надламалась і виринула втома. — Твоє смирення має бути глибшим за знищення того всього, що складає сутність твоєї персони. Ти, сину мій, маєш змиритися у такий спосіб, щоби відчути себе за межею найпершої ускладненості, маєш ісполерувати [96] в собі первісну ясну простоту світу сього. Маєш бути простішим за хробака, меншим за порошинку. І в сій останній малості, знищивши самість свою і припинивши розум свій, маєш безупинно і щиро славити Творця.

На очі Григорія несподівано для нього самого навернулися сльози.

— Це не сльози смирення, це ти себе жалієш, себе вередиш, — зауважив ієромонах, втому в його голосі заступило роздратування. — Ти все ще дмешся бути царком свого внутрішнього світу. Немає ніякого твого світу, рабе Божий! То мара диявольська, мара, мара! Зруйнуй той свій фальшивий світ, розтопчи безжально ту облуду ногами, спали погорду свою полум'ям віри і розчинися в творінні Божому! Розчинись без залишку, без надії і сподівання на щось, окрім Господа!

— Я намагатимусь, святий отче. Я щиро намагатимусь. Я знищу, розтопчу, розчинюсь, відрекуся… — шепотів Григорій, а сльози самовільно і рясно заливали його обличчя.

Та сама альтанка посеред чорно-білого «шахматного» поля. Істота у срібній масці дивиться на Вигилярного металевими очима.

«Ти вже зрозумів?»

«Мене хочуть для чогось використати. Ось що я зрозумів».

«Тобі дають право на твоє істинне призначення».

«Я вже маю призначення».

«Яке?»

«Я історик, я напишу книгу про Григорія Сковороду».

«Про Сковороду вже написані сотні книжок. Ти хочеш попрацювати на примноження звичного?»

«А яке ж тоді моє „істинне призначення“?»

«Самому стати продовженням Григорія Сковороди, стати Сковородою».

«Невже „Сковорода“ не прізвище, а чин?»

«І прізвище, і звання, і чин, і знак, і криївка посеред пустелі. Так сталося на цій землі, що лише Сковорода через Біблію створив свій окремий світ, замкнув на себе суверенні сенси й навік залишився найвидатнішим із Хранителів Навни, заповіданої цій землі предками».

«Прості люди про це не відають».

«Простим людям про це не личить відати. Як не личить босим очам дивитися на Сонце. Осліпнуть від Сонця босі очі. Прості люди перебувають у світоглядних блуднях і перебуватимуть там до виповнення часів. Але для того щоби їм вільно було блудити темними манівцями, народжувати дітей, сіяти хліб і будувати хати, хтось повинен взяти на себе передстояння за них перед вічністю. Хтось має бачити і знати, приховувати і являти, заглядати у безодні…»

«…і дивитися на Сонце?»

«Якщо тобі сподобався цей образ, мисли свій чин через нього. Хтось має дивитися на Сонце й не сліпнути».

«Ви маєте окуляри для таких добровольців?»

«Окулярів не треба. Зжени Єхидну з обличчя свого».

«Яким це робом?»

«Відчуй, як вічність перемагає смерть».

«?..»

«Зараз ти самотній, дуже самотній. І смерть приготувалася зустріти тебе. Але навколо тебе не порожнеча, а вода. Найперша субстанція й основа основ життя. Вона може вбити, а може стати опорою для воскресіння. Перемагаючи смерть, ти знайдеш знання, яке не вичитати з книжок і не почути на лекціях. Якщо ти воскреснеш для світу, то воскреснеш іншим».

Альтанка зникла.

«Відкрий очі!» — наказав голос Маски.

Він неквапно, дуже неквапно — немов у фільмі з уповільненою зйомкою — падав до холодної озерної безодні. З його рота виривалися бульбашки, а вода заливала вуха, вперто просотувалась між міцно стиснутими губами.

«Не можу поворухнути ногами, — сказав він собі, ніби дивлячись зі сторони на своє тіло. — Не відчуваю ніг… Це судоми… Звіздець!»

«Кажи! — звеліла невидима Маска. — Кажи слова!»

«Які, до біса, слова!?» — не зрозумів він.

А потім згадав.

І подумки їх вимовив:

ПРИЙШОВ ДО ВАС ВЗЯТИ НЕ СИЛОЮ, А ЗА ЗГОДОЮ

Наче електричний струм пройшов його тілом. Струм виник у чреслах, двома блискавичними потоками струсонув йому ноги і ще одним — груди. Вигилярний знов відчув свої нижні кінцівки. Одночасно відновлені відчуття відрапортували Павлу Петровичу, що насправді він нікуди не падає, а стоїть навкарачки на слизькому камінні. Він звівся на ноги і голова його виринула з води. Глибина тут була зо три чверті від його зросту. Щоправда, рівновага зрадила йому і він знову послизнувся і впав. Проте це падіння, на відміну від першого, було контрольованим. Вигилярний швидко дав собі раду, випірнув і кількома ривками дістався берега.