Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Мабуть, вони усміхалися, коли мене не було вдома. Мабуть, шкодували мене або сварили. Мабуть, вони цілували маленького Роберта. Мабуть, вони говорили, що повинні мати до мене терпіння, бо люблять мене, або просто мовчки думали про це і механічно пересувалися вслід за власними руками. Мабуть. Мабуть, я мав би усміхатися, коли повертався додому. Мабуть, мав би шкодувати їх або сварити. Мабуть, мав би цілувати маленького Роберта. Мабуть, мав би казати, що мушу мати до них терпіння, бо я їх люблю. Але як я мав сказати це, якщо не міг навіть мовчки думати такого.
Протягом першого місяця вдома я не вимикав уночі світла у себе в кімнаті, бо боявся спати у темряві. Мені здається, що вночі можна бачити сни, тільки якщо ти достатньо втомився удень. Лише після того як я почав працювати на фабриці, мені наснився перший сон.
Ми з бабусею сидимо разом на плюшевому кріслі, Роберт — на стільці поряд із нами. Я маленький, як Роберт, а він дорослий, як я. Роберт залазить на свій стілець і обдирає ліпнину зі стелі. А потім вішає її нам із бабусею на шию, ніби білий шалик. Тато стоїть на колінах перед нами на килимі, націлює на нас свій фотоапарат «Лейку», а мама каже:
— Посміхніться одне одному, це буде останнє фото перед її смертю.
Мої ноги звисають зі стільця. Зі свого місця мій батько може фотографувати мої мешти лише знизу, тоді підошви дивитимуться уперед, до дверей. Татові не залишається нічого іншого, навіть якби він хотів, бо ноги у мене ще занадто короткі. Я знімаю з плечей ліпнину. Бабуся обнімає мене і знову притискає мені ліпнину до шиї. І тримає її міцно своєю прозорою рукою. Мама диригує батьком, махаючи своєю спицею, аж поки він не починає рахувати у зворотному порядку — три, два, а на цифрі один натискає на кнопку. Після цього мама запихає в'язальну спицю собі у волосся і знімає ліпнину з наших плечей. А Роберт знову вилазить на стілець і повертає ліпнину на місце.
Я вже кілька місяців був удома, де ніхто не знав, що мені довелося пережити. І ніхто про це не питав. Розповідати можна тільки тоді, коли того, кому ти розповідаєш, це справді цікавить. Я радів, що ніхто ні про що мене не питав, але водночас мене це ображало. Дідусь обов'язково запитав би мене про щось. Але він помер два роки тому. Влітку, після мого третього дня Перемоги, він помер від нервового виснаження і, на відміну від мене, так і залишився серед мерців.
Одного вечора до нас прийшов сусід, пан Карп, він приніс позичені напередодні вассерваги. Коли побачив мене, остовпів. Я подякував йому за його жовті шкіряні гамаші і збрехав, що вони гріли мене у таборі. А потім розповів, що завдяки їм мені пощастило, бо я знайшов на базарі десять рублів. Від збудження зіниці пана Карпа бігали, ніби вишневі кісточки. Він склав руки, погладжував себе долонями, часто кліпав і сказав:
— Твій дідусь постійно чекав на тебе. У день його смерті гори втекли у хмари, і до міста та до всіх околиць вдерлося багато чужих хмар, ніби чужих валіз. Хмари знали, що твій дідусь далеко подорожував. Одна з хмар точно була від тебе, навіть якщо ти і не знаєш про це. О п'ятій завершився похорон, і відразу після цього півгодини падав тихий дощ. Я пригадую, що була середа, і мені ще треба було поїхати до міста за клеєм. Дорогою додому я побачив біля вашого порога безволосого щура. Його шкіра вся була у складках, він тремтів і намагався видряпатися на ваші дерев'яні двері. Я здивувався, що у нього немає хвоста і що він не сидить на своєму хвості. Коли я підійшов ближче, то побачив, що це кріт з бородавками. Він подивився на мене і надув на щоках дві білі бульбашки, якими потворно жонглював. Спершу я хотів відігнати його кінчиком парасолі, але потім не наважився. Краще не буду, — подумав я собі, — це земляний кріт, він підморгує мені білими бульбашками, це точно має щось спільне зі смертю Лео. Всі думали, що ти давно помер. Дідусь дуже чекав на тебе спочатку, а потім уже не так сильно. Усі думали, що ти помер. Ти не писав нікому, тому ти і живий.
— Це тут ні до чого, — сказав я.
Я важко дихав, бо пан Карп жував кінчик свого нерівно підстриженого вуса і дав мені зрозуміти, що він зі мною не згоден. Мама визирнула у двір, на якому не було на що дивитися, окрім шматочка неба і просмоленого даху сараю.
— Пане Карп, будьте обережні зі словами, — сказала бабця. — Раніше ви розповідали це мені по-іншому, тоді білі бульбашки стосувалися смерті мого чоловіка. Це вітання від мого померлого чоловіка, — так ви тоді сказали.
Пан Карп пробурмотів більше сам до себе, ніж до когось іще:
— Усе було саме так, як я тепер це розповідаю. Я ж не міг відразу після смерті вашого чоловіка сказати вам і про смерть Лео.
Маленький Роберт потягнув до себе вассервагу і почав шипіти: ш-ш-ш. Він посадив Мопі на дах уявного поїзда, потягнув матір за сукню і сказав:
— Сідай у поїзд, ми поїдемо на Венч.
На вассервагах коливалося повільне зелене очко. На даху потяга сидів Мопі, але усередині вагона була Беа Цакель, і вона дивилася крізь вассерваги на пальці пана Карпа. Пан Карп не сказав нічого нового, просто вимовив уголос найстрашніше. Я знав, що страх сильніший за несподіванку, у домі запанувало позбавлене радості полегшення, коли я повернувся. Я зрадив їхній траур, бо виявився живим.
Відтоді як я повернувся додому, все мало очі. Усе бачило, що моя нічийна туга за домом нікуди не зникла. Біля найбільшого вікна стояла швейна машинка з її проклятою шпулькою і нитками під дерев'яною накривкою. Грамофон знову помістили у мою обшарпану валізку, і він стояв, як і раніше, на дерев'яному столику у кутку. На вікнах висіли ті самі зелені і сині штори, ті самі квіткові візерунки зміїлися у килимах, а по краях їх оточували обшарпані китиці, шафи і двері скрипіли, коли їх відчиняли і зачиняли, як скрипіли завжди, підлога порипувала у тих самих місцях, що й раніше, перила сходів на веранду були тріснутими у тому ж місці, а кожна сходинка була вичовганою, на стелі веранди висів той самий вазонок у дротяному кошичку. Ніщо мене не обходило. Я був зачинений сам у собі і водночас викинутий із себе, я більше не належав їм, і мені бракувало себе самого.
Перед тим як я потрапив до табору, ми сімнадцять років провели разом, користувалися тими самими предметами, дверима, шафами, столами, килимами. І меншими речами, такими, як тарілки, горнята, сільничка, мило, ключі. А також світло з вікон і ламп. Тепер мене як підмінили. Ми знали одне про одного, якими ми більше насправді не є і якими більше не будемо. Бути чужими — це обтяжливо, але бути чужими і водночас жити дуже близько одне від одного — це неймовірно обтяжливо. Моя голова була всередині валізки, я дихав по-російськи. Я не хотів їхати геть, але пахнув далекими краями. Я не міг сидіти вдома цілими днями. Мені була потрібна якась робота, щоб вийти зі свого мовчання. Мені було 22 роки, але я нічого не вмів. Хіба забивання цвяхів у ящики можна назвати професією, я знову перетворився на чорнороба.
У серпні одного пізнього вечора я повернувся додому з фабрики, а на столі веранди лежав адресований мені лист. Це був лист від перукаря Освальда Енйетера. Мій батько спостерігав, як я читаю, так, буває, хтось дивиться на іншого під час їжі. Я читав:
Любий Лео! Сподіваюся, ти вже нарешті вдома. У мене вдома нікого більше не залишилося. І я поїхав далі, до Австрії. Тепер я живу у Відні, у районі Марґаретен, багато моїх земляків теж опинилося тут. Можливо, колись ти теж приїдеш до Відня, і тоді я знову зможу поголити тебе. Тут я знову працюю перукарем, один із земляків запропонував мені місце. Тур Прікуліч розповідає всім, що це він був перукарем у таборі, а я начальником. Беа Цакель пішла від нього, але попри це і вона так усім розповідає. Свою дитину вона назвала Леа. Це має щось спільного з Леопольдом? Два тижні тому будівельники знайшли Тура Прікуліча під мостом. У нього в роті був кляп із його ж власної краватки, а його чоло було розрубане посередині сокирою. Сокира лежала у нього на животі, жодних слідів убивці не знайшли. Шкода, що це був не я. Він заслужив таке.
