Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
У той час, як «швидка» на середній швидкості тягла Боба до трупарні, двоє корешів Хачос і Рафа пропхнули у шлунки останній ковток кави й здивовано подивилися один на одного, з німим телячим запитанням на лиці. Вони наче запитували: а що далі, може, ти придумаєш щось? Хачос і Рафа зверталися один до одного виключно на «пан», типу того: «Який сьогодні день, пане Хачос?» – «Здається, середа, пане Рафа»; вони мали заможних батьків, навчалися у престижному коледжі, де й підсіли на героїн без будь-чийого впливу, навіть улюбленого гурту «Продіджі», бо найбільшим впливом була нудьга, мізерна дрібнота, котрою щедро їх постачали розважливі батьки, довідавшись про нетрадиційну пристрасть для очучмарення свідомості. Тому зараз Хачос і Рафа сиділи на голці, рівно як і на мілині, в простонародді – їх кремпував повний голяк. А ще кумарило. І вони сказали, хто саме, історія не говорить про це: «Кого більше кумарить, пане Хачос?» – «Напевне, мене, пане Рафа». – «Гадаю, нам треба подумати, пане Хачос». – «Ви у нас найрозумніший, пане Рафа». І вони надовго замовкли, здається, навічно. Потім замовили ще по каві й солодкому до нудотності тістечку. Кав’ярня була відповідною до їхніх фінансів. Тому звуки знадвору реактивними літаками розбивались у барабанних перетинках. Проїхала «швидка». За якусь хвилину проревів, як на зло без глушника, мотоцикл довбонутого в голову байкера. І пана Хачоса осяяло. Він сказав:
– «Швидка».
Пан Рафа засовався на стільці, намагаючись якоюсь-таки точкою відшукати суть. Але задниця і голова мовчали.
– Ну і шо? – спитав він.
– Там валом наркоти. Нємєряно, – сказав пан Хачос.
І вони вийшли в осінь, озброївшись хустками і пластмасовими шмалерами. Пан Хачос і пан Рафа шукали недовго. «Швидку допомогу» вони надибали на стоянці біля крихітної продуктової лавки. Водій курив, а лікар і санітар розминалися чверткою розбавленого спирту. Поруч лежав задубілий труп Боба. Пан Хачос і пан Рафа постукали у двері й відразу виставили свої пластмасові пукавки.
– Писками в підлогу, – сказали в один тремтячий голос, що віддавав дикими вібраціями, від чого став незрозумілим і загрозливим, як ніколи. Лікар із санітаром перезирнулися.
– Блядь, – сказав один і ковтнув з мензурки спирт. Це не здивувало і не розлютило пана Хачоса і пана Рафу. Вони, швидше, збентежилися. Потім переляк перейшов у стадію паніки.
– Блядь, сука, мордою в підлогу, замочу всіх!!! – заверещав істерично пан Рафа, потрясаючи пластмасовою приправою.
Санітар з віспуватим обличчям, одним більмовим оком, інше мало невизначений алкогольний колір, спокійно потягнувся за мензуркою, надумавши перед кінцем хлебнути спирту, але вийшла зовсім інша реакція. Лікар подумав про інше і хвицнув ногою у писок пана Рафу, а пана Хачоса миттєвою реакцією посадив на сраку санітар. Він нагнувся і хотів узяти пукавку, але пан Рафа вивернувся і вставив в око лікарю ствол. Так пан Хачос і пан Рафа здобули піррову перемогу.
– Наркоту, – виговорив насилу пан Хачос, тому що його рот був повний крові.
– Яка в хєра наркота? – загудів санітар, але отримав по писку.
Водій запитав:
– Що там у біса коїться?
– Це нальот!!! – заверещав пан Рафа.
– Ага, – сказав водій і натиснув на газ. Пан Рафа і пан Хачос вилетіли з фургона «швидкої», що переляканим білим слимаком запетляла осінніми вулицями, потім знесла кілька лавок, затим проскочила навиліт пивні розкидні, з зеленими парасольками реклами оболонського пива і, нарешті, впилялась у стіну будинку. Водій помер одразу, а лікар із санітаром відбулися кількома синцями. Так Боба переклали в іншу машину, разом з його колишнім хароном, а поруч поклали ще одне тіло, Тані Рудківської. І вони рушили з елітним водієм в елітну трупарню. Таню підібрали за кілька хвилин, і при дівчині не було ніяких документів, але одностайно було вирішено, що вона мешкає десь поруч, тому обов’язково треба везти її у рідну трупарню.
Про деякі речі ти лише здогадуєшся, але справжня відповідь лежить у тисячах квадратних кілометрів від вашого народження і проявів вашої убогої чи багатої фантазії. Не інакше як це зрозумів Боб, коли відчув, що не може чинити опору: утримувати дихання, утримувати серце, утримувати кров. Узагалі бути трупом, а не вдавати його. Ще півгодини – і він перетворився би як не на покійника, то на дебіла із заслиненими губами, це точно. Але відтоді, коли його завантажили і за п’ять хвилин доправили до трупарні, він очуняв у місцевій приймальні і зрозумів, що таке життя, пізнавши повну самоту смерті. Він відійшов за кілька хвилин, уже тоді, коли їх роздягали і лікарі-прозектори байдуже дивилися на три трупи. Тетяна лежала поруч, і він, опритомнівши, відчув від неї тепло. Боб зрозумів чи йому щось сказало, що та гола красива дівчина, з рівним отвором у голові, жива. Він сів, нічим не здивувавши двох працівників порожньої трупарні. Вони тільки перезирнулися.
– Ти хто такий? – запитав один, гугнявий, круглий, з пісним обличчям.
Але він сказав інше:
– Та дівчина жива.
– Ти ненормальний. У тебе шок, – сказав гугнявий.
– Ти сам на себе у дзеркало дивився? – запитав його Боб. – Тобі сказано, що вона жива, але ще з годину тут простовбичиш, то їй кінець.
Другий, напевне, розумніший чи практичніший, підійшов і помацав пульс, торкнув руку, полапав, можливо, не без задоволення, тіло Тетяни. Потім повернув голову і сказав:
– Блядь, Діксоне, дзвони у реанімацію. Швидше.
Той, кого називали Діксоном, незворушно дивився на Боба, котрий цікавив його більше.
– Якого фіга?
– Блядь, я ж тобі казав, що цю бабу бачив у крутому журналі. Ти хочеш неприємностей…
Але Діксон не зрушив з місця, і тільки коли всі трохи оговталися, то побачили калюжу в нього під ногами.
– А мать твою! – вилаявся його колега, витягнув мобілу і почав набирати номер. Там довго не відповідали.
Будучи диким від природи, не задавлений телебаченням і кіно, Боб мав простодушний характер, зовсім не романтичного складу, просто він не міг мріяти і пройматися чимось більшим, аніж його існування. Тому заходився відразу шукати свій одяг, забувши про живу дівчину з простреленою головою. Але чомусь зупинився на голос одного з лікарів, який вимовив нарешті її ім’я:
– Це донька Митрофана Рудківського.
Діксон повільно повернув голову, наче його примушували це робити силоміць, а тіло лишалося нерухомим, як стовп.
– Що ти сказав? – пролепетала голова, а тіло нарешті, починаючи з руки, затим з другої, з ніг і далі, почало рухатися.
– Очухайся, недоноску! – заверещав його колега, надуваючи бичачі вени на шиї.
– Я очухався, – повторили одні губи, і він заплакав. – А він же був мертвим.
– Ти скоро будеш покійником, – вимовив спокійно Боб. – Навіть я знаю, хто такий Рудківський.
Зважаючи на такі обставини, він набирався тієї впевненості, що ми називаємо великим досвідом. Досвід приносить цинічну обережність і холодну винахідливість. Але щось інше перед порогом, який йому довелося переступити, протяглося кошлатим променем, що зв’язував його з минулим і теперішнім. А тому з віслючою радістю він вирішив, що це була Танька. Танька – так засвітилося в голові. Але не розганяйтеся: це «Танька» аж ніяк не було любов’ю чи провіщенням такої. І Боб це напевно знав. Свіжий здоровий дебілізм рятував його від крутих поворотів, хоча, як ми помітили, життя у нього було суцільним віражем. Тож Боб прихопив одяг і вшився з трупарні так тихо, що заклопотані прозектори навіть незчулися. Вибігаючи у вологу осінь, зіпрілий від життя, він радісно відзначив, як гудуть сигнали реанімаційної «швидкої». Їх під’їхало дві. Боб сказав: «Угу» і хотів налягти на свої дві, як його підхопило щось під руки, вдарило під дих, і він вирубився без явної насолоди.
А перед цим циганський барон Мітро їхав і солодко усміхався в такий самий гірко-кисло-солодкий полудень, з жовтими крилами листя у синьому повітрі, з висячими будинками між багряними парками, мачтами і більмами антен, ситий і задоволений, проте гіркота чогось невиконаного чорним струпом засіла у нього в легенях, ніби його життю чогось не вистачає. Але темному циганському барону інтелектуальна порожнеча нічого не говорила. Проте хитрий барон, здоровенний, упевнений, усміхнений, із запаленими від креку і п’янок очима, улюбленець київського, вінницького, полтавського, житомирського, франківського казино, програв цієї ночі ні мало ні багато п’ятдесят тисяч. Це була остання крапка. Мітро програв п’ятдесят позавчора, двадцять позапозавчора і заборгував, урешті-решт, немалу суму, на яку можна купити дусту і вивести бліх і вошей усьому його племені. Синє «вольво» котило його сите і змучене тіло у соковитий, наче жінка, полудень, розвіюючи навколо чорні мухи баронових думок. І тут він побачив усміхнену фізіономію кривоносого Боба. Ми здогадалися, що через Боба у нього і були гіркі думки: наслухався про його походеньки. Йому донесла циганська пошта, що працювала на противагу нашій вдало і безперебійно. До нього дійшли чутки від київських бандюганів і задзвеніли дзвоники з міліцейських відділків, що добре тим бароном змащувалися. Але Боб перетворився на летючу тінь. За півроку вони нічого так і не дізналися. Проте, вкрай стомившись, вийшли на старого клоуна, який і виказав помешкання Боба, хоча перед цим, коли йому зламали носа, попередив Боба, заздалегідь знаючи чи відчуваючи, що на нього таки вийдуть. Так вони спіймали ту лінію метро, якою рухався Боб. Там вони його і згубили. І вже облишили, але чистий випадок потягнув до ресторану в елітний район барона Мітро. Ситий, повний випивки, як діжка, він сонно лупав очима на красивих дівчат, плямкав м’ясистими губами і гладив на грудях купу золотих цепуряг. А тут висунулася фізіономія Боба, потім сам Боб, одягнений у якийсь балахон. І барон Мітро задоволено і смачно засміявся. Боб навіть не встиг нічого подумати. Можемо припустити, що перед тим, як його почали рвати циганські бандити, перед тим, як втратити свідомість, подумав, що всі неприємності у світі через жінок. Але то буде неправдою. Боб був надто молодим. І він не був романтиком. Словом, його затягли до «вольво», де він прийшов до тями і люб’язно привітався з бароном. Той відповів також. Але на спуску, здається, з боку Кловської, їх закидали гранатами зі сльозоточивим газом і почали витягати за руки, патли й ноги убопівці. Вони гамселили їх кулаками і ногами, терли писками об землю. А потім начепили на всіх наручники. Боб вирішив, що з нього досить, і, пускаючи сльози і соплі, кинувся бігти навмання, по-блазенськи тримаючи руки над собою, пірнаючи щупаком між деревами, парканами, скачучи через автомобілі, візочки з дітьми. Він заскочив до під’їзду, маючи намір зняти наручники, як нелегка принесла якусь замшілу, як гербарій школярки, знайдений після суїциду у проститутки, і вона почала верещати, крити матом. І він знову побіг, вирячивши очі і тримаючи над головою руки. А за ним їхали і гналися убопівці упереміш з міліціонерами. Кулі почали взикати тоді, коли перед ним відкрилося паскудство Московського мосту. Тут він відчув пустоту, яка охопила його, пронесла шматком асфальту, і пустота та була ще гіршою від погоні, бо нічого йому не підказував утомлений мозок, а викидав адреналін, викидав цілими пучками, доки він не пролетів з перил, наче у воду, в густе осіннє повітря, і птахи летіли з ним поруч. Він навіть подумав: добре, хоч на голову не серуть. Потім наручники наче хтось розщепив, і все стало на свої місця, коли він поїхав над людьми, гаражами, смітниками, встигаючи тільки вирулювати, а вітер не замкнув його з іншим дротом. Так він летів супроти вітру, поблискуючи золотими циганськими ланцюгами. Хто його коронував, як і коли він поцупив ті цепури, нам невідомо.
