Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (книги серии онлайн .txt) 📗
Тут Захаріосу не вистачало врятованого мною одягу. Звиклий до палючого сонця, він мерз навіть коло розжареної пічки. А в забої враз обморожувався, шкіра вкривалася плямами, збиралася в гармошку зморщок. Я зшив йому з куфайки рукавиці і бурки, які він одягав поверх своїх хвацьких крагів. Від гріха подалі. Але й се не помагало. Грек чахнув, зсихався від дошкульної студені і недоїдання. Час од часу я просив знайомого лікаря-німця, аби клав його до шпиталю. Той згоджувався, бо й сам не раз мною послуговувався, коли треба було визначити діагноз офіцеру або якомусь чинному цивільному. У теплому спокої Захаріос оклигував, і в його очах знову засвічувався оливковий блиск.
Я терпляче навчав його простих, але дуже важливих тюремних премудростей. Не думати про завтрашній день, бо се вбиває. Нічого не боятися, чому бути – того не минути.
Нічого не просити, все добувати самому. Нікому не вірити. Ні за чим не жаліти. Не рахувати дні. Менше лежати, більше рухатися. Не набивати шлунок абичим. Не мити посуд, не витирати брудним рушником тіло. За все братися своїми руками. Не боятися складного, боятися простого. Вірити. Молитися.
Вкрадливо заповзала колимська весна, і в буття наше приходила полегша. Добувалися зелені вітаміни, а часом і якась птиця чи рибина. Раділи скупому, як вицір мачухи, сонцю. Режим м'якшав. Я в біги тої весни не дався, боявся за грека. А тягнути його з собою – заганяти невинного в новий строк.
Захаріос ожив, поволи призвичаювався до зони, бо цілковито звикнути до сього нормальний чоловік не може. За бляшанкою окропу він розповідав мені про свій острів, де майже немає тіні, де огорожі з пахучих олеандрів і троянд, де білий хліб умочують у зелену олію і запивають червоним вином, де під дерева стелять верети і палицями струшують лілові оливи, схожі на очі газелі.
Чотири моря омивають острів Зевса, і лише Егейське море мерехтить дев'ятьма полисками. Ним найохочіше плавав Одіссей, цар Ітаки. Скільки того моря – за тиждень-другий можна обійти – а той мандрував двадцять років. Видати, завзятим волоцюгою був Одіссей!
Я розповів Захаріосу, що чув від поважного Джеордже про Одіссеїв сир.
«То правда, – потвердив він. – Для грека домашній сир – як батьківський заповіт. А вино з рідної лози – як ковток любови».
Мореплавець, він багато розповідав мені про моря. А я чомусь запитав про ріку Геракліта: чи справді не можна ввійти в неї на його батьківщині двічі?
«Влітку не ввійдеш навіть раз, – сміявся Захаріос, – бо ріки на Кріті пересихають, і у забур'янених руслах дрімають собаки, і гендлярі залишають там свої гарби».
І про Сократа розповідав, який ніколи нічого не писав, а мудрощі розсипав, обходячи базари. І про Гіппократа, що повчав лікарів спочатку самим вилікуватись, і скрушався, що в лікуванні щось тямить лише кожен десятий лікар... (І се правдиво на віки).
Наступної весни закрайки озера довго ще хапав льодок, а іржаві сніги ніяк не сходили з яруг.
Провіщалося пізнє гниле літо. Але небеса стояли такі врочисто чисті й просяяні, що вчувалася в їх банях музика, як над чумом молодого діда Тику. Коли я пропікав у залізній бочці одежу від вошей, на тілогрійці Захаріоса вигорів арештантський номер.
«Се знак, – сказав я йому. – Готуйся».
За кілька день грека спішно викликали до начальства. Виявляється, його батько був відомим у православному світі священиком. Довідавшись про долю сина, підняв таку бурю, що недобрий відлунок її дійшов і до московських веж.
Захаріос прибіг з пакунком прощатися. Невміло гасив радість на лиці. Упав мені на груди й розплакався:
«Виживи, брате! Бережися. Я хочу, щоб ти скуштував батькового сиру і мого вина, щоб почув спів моєї сестри Платониди. Щоб притулився рукою до Сократового сліду на камені... Одне тебе благаю: виживи!»
Що я міг, табірний вічник, йому обіцяти? Я не знав, чи виживу, але те що душа моя буде жити – се я знав достеменно. Про се шептала вона сама. Душа, що була моєю, але мені не належала.
Я легко відштовхнув його від себе, як робив се з лісовими пташками, що колись потрапляли в мої сильця:
«Лети, пливи, брате. І поклонися від нас, рабів, вольній Елладі».
... Ось така моя колимська історія. А хто не повірить, хай прийме за казку. Така присловиця ширилася тоді там.
Дуже помагала мені молитва одного мудрого чоловіка: «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».
І от – сталося. Смерть одного стала подихом життя для багатьох. Люди, як скресла крига, зрушилися з вічної мерзлоти. Відтавали й серця, на бляклих, ще підморожених, овидах замайоріла воля. Дощечки набули більшої вартости, як хліб, – з них робили дерев'яні скрині в дорогу. Лагерні писарі здували пил років з тек «Дело», висліпували лілові чорнильні мережива і перекреслювали їх черленими грифелями. Хрестили волю нашу.
Мені з кучерявою арештантською метрикою надія слабо всміхалася. Таких, як я, звільняли неохоче. На когось ще мусив спиратися той сатанинський тюремний вавилон. І хтозна, скільки б я ще гнив по задвірках зон, якби не геолог Кадочніков. (Якось так повелося, що на життєвих вибоїнах, як стовпи верстові, стрічалися мені славні люди, і я ліпився до них, і вони до мене ліпилися. Так і долалася путь.)
З Кадочніковим уперше ми перетнулися в етапі на Вишеру. Студебекер здох серед безмірних снігів, і ми, шестеро невільників і конвой, тижнювали просто неба. Я навчив їх, як укласти з ялинника колибу, розпалити на снігу колодник, затим вигорілий розгребти в боки і лягати всередину, аби не задубіти до ранку. Навчав солдатиків полювати, та в них руки до того не стояли. Може, в чоловіка ще поцілили б, та звір хитріший. Тоді Кадочніков вирвав у котрогось із рук «пепешку» і подав мені. І я вполював лося. Потріскували перші зазимки, лосі забралися в гущавину, де сніг ще не накрив корм. Лось – обережний і суворий звір, його треба бити наповал, бо поранений він стає на задні ноги і передніми збиває нападника і жорстоко топче. Все се я знав від старовірів, до яких прибився, коли блукав у бігах.
Я запік м'ясо так, як робили вони. У ямі по коліно розпалив великий вогонь, вибрав жар, склав загорнуту в мох лосятину, згори прикрив пласким каменем. А на нього нагріб жару і підкинув дрівець.
«Ти чисто схожий на слідопита», – сказав Кадочніков, коли ми ситно наїлися і напилися чаю з жолудя.
Я не знав, хто такий слідопит, і він охоче переповідав мені книгу якогось американського писателя. А я натомість розповів йому про Чорний ліс. Часу було доста. Тиждень подарованої свободи. Я не знаю, за що сидів Кадочніков. Там незвично було звідати, якщо чоловік сам не розказує. Волосся на його голові золотаво переливалося – тавро амонітового заводу.
І от зараз він сидів за столом з особістом, бородатий, рум'яний, у рипучій шкірянці, і з суворою теплотою позирав на мене.
«Він?» – запитав особіст.
«Він», – потвердив Кадочніков і ляснув долонею по рудій теці мого колимського життєпису.
Мене спровадили в сіни, але я чув, як вони гиркалися.
«Як я його оформлю, – кипів начальник, – коли він ніяких документів не має, крім сторіночки показань і п'яти-шести вироків уже в ув'язненні? їх вистачило б на цілий барак».
«Мені чхати на документи, – протяжно гудів Кадочніков, – мені не папірець потрібен, а він. Такі люди – скарб для сього діла. Чи вам не достатньо моїх повноважень?»
«Не в сьому річ. До вашого мандата немає зауважень. Але ви й мене зрозумійте...»
Другого дня мене викликали в адміністрацію з речами. Які там речі: дротяна дримба, книжка, алюмінієве горня, кістяний ніж (не холодна зброя), іконка від Захаріоса – усе своє я носив за пазухою. Кадочніков кинув мені під ноги пак з амуніцією і поклав на плечі лапаті ручища:
