Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

— Наші думки збігаються, проте тобі бракує мудрості осягнути таїну моєї майстерності. Ти обманюєш, бо боїшся мене. Втім, говори ще про мій стиль.

— Твої лінії настільки прямі, неначе лягають самі по собі, без каляма. Малюнки твого каляма — ані реальність, ані вимисел. Коли ти зображуєш юрмисько, то напруження, яким пронизані людські погляди, ідея оригіналу перетворюється в твоїх ілюстраціях на ледь чутний шепіт. Я знову й знову повертаюся до твоїх робіт, аби послухати їхній шепіт. Повертаюся з усмішкою на вустах, бо щоразу знаходжу в них новий смисл. Як би це передати… Я перечитую твої малюнки, ніби тексти. Пласти тих різних розумінь, нашаровуючись, вражають своєю глибиною. Їхній ланцюг тягнеться вдалеч, ніби зображення європейських майстрів у перспективі.

— Гмм… Добре. Облиш європейських малярів. Продовжуй.

— Твій калям настільки чарівничий, настільки могутній, що той, хто розглядатиме ілюстрації, буде ладен повірити в їхню реальність, а не світові, в якому живе. Своєю майстерністю ти можеш збити з праведного шляху непохитного вірника, й так само своїм малюнком можеш навернути на путь Аллаха закоренілого безбожника.

— Це правда, але я не певен, що це похвала. Говори.

— Жоден маляр не знає таємниць фарби так, як ти. Твої кольори завжди найяскравіші, найбільш живі, найприродніші.

— Гаразд. Що ще?

— Тобі відомо, що ти стоїш в одному ряду з такими величинами, як Бехзат, Мір Сеїд Алі.

— Теж правда. Відомо. Але якщо й тобі це відомо, то чому ти працюєш над книгою з тим сірячком Карою-ефенді, а не зі мною?

— Його робота не потребує малярського вміння, — відповів я. — Це — по-перше. А по-друге, Кара — не вбивця, як ти.

Він мило всміхнувсь у відповідь на мою широку щиру усмішку. Тільки так, розмовами про стиль, можна вирватися з тенет цього жаху, — відчував я.

Після мого зізнання ми більше не розмовляли як батько з сином, а вели поштиву бесіду, ніби двоє цікавих дідів, котрі знавали кращі часи: ми говорили про монгольський каламар, який він тримав у руці. Про вагу каламара, шийку, глибину й розміри, про довгі писала древніх каліграфів, про секрет червоного чорнила, чию густину він оцінював, легенько збовтуючи в каламарі… Говорили про те, що Стамбул ніколи б не мав оцих наших малюнків, якби в Хорасані, Бухарі, Ґераті не вспадкували секрети червоного чорнила від монгольських і китайських майстрів. Ми розмовляли, а час летів, загусав, немов фарба. Я все подумував: чому досі ніхто не повернувся додому й ліпше б отой поставив важенний каламар на місце.

— Коли книга вийде в люди, чи оцінять належно мою майстерність ті, хто розглядатиме її? — спокійно, як колись, запитав він.

— Якщо, дасть Аллах, ми щасливо закінчимо книгу й вручимо її Його Величності, то, безперечно, падишах найперше краєм ока перевірить, чи доречно вона позолочена, зверне увагу на зовнішній вигляд. Як і всі падишахи, шукатиме власне зображення й на ньому зупинить свій погляд. От воно й уразить його, а не прекрасні ілюстрації. Та яка буде ласка нам, якщо потім він виділить хвилину, щоб роздивитися й наші неперевершені творіння! Він збагне, з яким запалом ми малювали, скільки доклали зусиль, а надихали нас Схід і Захід. Але ти знаєш: якщо це буде не шедевр, то султан не питатиме, хто займався палітуркою, чиїх рук та чи та заставка, хто зобразив отого чоловіка й коня, книга лежатиме в його скарбниці під замком. Однак усі ми, володарі пензля, працюватимемо далі, аби якогось дня з-під нашого каляма зродилося диво, яке визнає кожен.

Ми помовчали хвильку. Неначе запасалися терпінням.

— Коли ж настане час того дива? Ми створимо десятки малюнків, доки осліпнемо. Коли почуємо їхню належну оцінку? Коли завоюємо любов, якої заслуговуємо?

— Ніколи.

— Чому?

— Ніхто ніколи не подарує тобі того, чого ти хочеш. У майбутньому наші роботи розумітимуть ще менше.

— Книги мандрують крізь століття, — якось по-чудернацькому, але невпевнено промовив він.

— Повір мені, італійські майстри не рівня тобі в поетичності, вираженні чистоти й світла релігії, почуттів, кольорів. Проте їхні картини реалістичніші, взяті з життя. Італійці зображують світ у перспективі, таким, яким він бачиться з шерефе [141] мінарета, вони можуть показувати, який світ на вулиці та який у кімнаті султанича, чию постать відтворюють поруч із ліжком, укривалом на ньому, столом, дзеркалом, його дочкою й грішми; тобі вже відомо — вони малюють що завгодно. Не з усім я згоден у їхніх роботах; копіювати світ — це, як на мене, ницість, приниження самого себе. Але картини в новому стилі не можуть не приваблювати! Європейські майстри зображують усе, що бачить око, й так, як бачить око. Вони малюють те, що бачать, а ми перемальовуємо те, на що дивимося. Лиш кинувши оком на їхні творіння, відразу збагнеш, що шлях до увічнення своєї зовнішності пролягає через європейський стиль. Спокуса цього стилю нездоланна, свої портрети замовляють не лише венеційці, а й чи не всі європейські кравці, різники, вояки, попи, бакалійники… кожен. Раз зустрівши таке людське зображення, тобі теж захочеться бачити себе живим на полотні, вірити в неповторність і незбагненність власної особистості. Новий стиль дає людині можливість глянути на себе своїми ж очима, це — не фантазії розуму. Настане день — і кожен малюватиме, як європейці. Й слово «малюнок» для цілого світу стане назвою їхніх творінь. А в нас навіть дурний убогий кравець, котрий ні бельмеса не тямить у мистецтві, захоче мати свій портрет, та такий, аби, глянувши на нього, ти повірив, що перед тобою не звичайнісінький йолоп, а видатна й ні з ким не зрівняна особистість.

— Що ж, тоді ми теж так малюватимемо, — сказав цей жартівливий убивця-дотепник.

— Ні, ми не малюватимемо! — відповів я. — Ти що — не зрозумів, як боявся вбитий тобою Заріф-ефенді наслідувати європейців? Але й ті, кого це не лякатиме, опиняться біля тих самих воріт, що й він. Зрештою мусульманські стилі відімруть, барви вицвітуть і наші книги та ілюстрації перестануть будь-кого цікавити. А якщо хтось і зверне на них увагу, то, нічого для себе не відкривши, лиш незадоволено буркне: «Чому немає перспективи?» або ж: «Від цих книжок аніякого толку». Наші роботи очікує лихоліття. Вони поступово гинутимуть, як пропадатиме й інтерес до них. Гуміарабік для палітурок виготовляють з риби, кісток і меду, сторінки глянцюють шліхтою, замішаною на яйцях та крохмалі, тож наші книги із задоволенням злопають ненаситні нахабні миші, сточать хробаки, згризуть білі мурахи й тисячі різноманітних комашин. Харцизи, байдужа челядь, діти, жінки бездумно шматуватимуть сторінки, розпалюючи ними вогонь; діти, граючись, виколюватимуть очі зображеним на них султаничам, витиратимуть сторінками соплі й мазюкатимуть чорними калямами береги. Ті, хто вбачатиме гріх у наших роботах, — або позамальовують їх, або знищать, або скористаються ними для створення інших ілюстрацій чи залишать собі для розваги. Матері рватимуть сороміцькі рисунки, а їхні чоловіки й старші сини тихцем бризкатимуть на них своїм сім'ям; через це та ще через бруд, сирість, людське харкання, нечистоти й недоїдки сторінки позлипаються. На злиплих, запліснявілих і загиджених місцях виступлять плями, що нагадуватимуть гнояки. А потім дощі, селі, багнисті потоки остаточно зітруть з лиця землі наші книжки. Перетворять їх на нікому не потрібну багнюку, де кишітиме комашня. А якось з-під груди пошматованих, вицвілих, дірявих, мов решето, сторінок витягнуть останню суху-сухісіньку й чисту книжку, чиясь рука безжально кине її у всепоглинаюче полум'я вогню. Чи збереглася за цих двадцять літ хоча б одна книжка в якомусь зі згорілих махаллє? В цьому місті через кожних три роки гине значно більше книжок і бібліотек, аніж тоді в Багдаді, коли їх палили й топили монголи. Який маляр може собі уявити, що його дива житимуть понад сотню літ, що колись хтось, глянувши на малюнок, згадає його, як Бехзата? Та така доля чекає не лише наші роботи, завдяки вогню, хробакам і людській байдужості на світі немає нічого вічного. Зникне все, все: Ширін, яка з гордістю дивиться з вікна на Хосрова, Хосров, котрий спостерігає, як Ширін купається в сяйві місяця, всі закохані з їх млосними ніжними поглядами; Рустем і задушений ним на дні колодязя білий шайтан; Маджнун, збожеволілий від кохання, який у пустелі ділиться горем зі своїми друзями — білим тигром і гірською козою; повішений на гілляці зрадливий чабанський пес, який щоночі злигувався з вовчицею і дарував їй вівцю з отари, оті всі квітки, янголи, листочки дерев, птиці, виведені на берегах зі слізьми на очах; музиканти, котрі виграють на уду, намальовані, як доповнення до загадкової поезії Гафіза; [142] настінні візерунки, через які осліпли тисячі, десятки тисяч майстрів, а підмайстри зіпсували зір; усі ті бейти, [143] скриті в рамках, які переходять одна в одну; непоказні підписи, заховані серед стін, у закутках, у налобних прикрасах, на дорогах, у колючих чагарниках, поміж скель; квіти на ковдрах, якими вкриваються закохані; стяті ґяурські голови під час переможної облоги покійного діда нашого падишаха ворожої фортеці; ґяурський посол, який цілує стопу великого батька нашого султана й домальовані тобою замолоду гармати, рушниці, намети на тлі цієї сцени; усі шайтани — з рогами й безрогі, хвостаті й безхвості, з гострими зубами й з нагостреними кігтями; тисячі різноманітних птахів, серед яких — мудрий одуд, стрибучий горобець, перський коршак, соловей з віршів; тихі коти, скажені пси, метушливі хмари; невисока люба серцю травичка з тисяч ілюстрацій; скелі з їхніми незграбними тінями; десятки тисяч кипарисів, чинарів, гранатів, на яких із терпінням, гідним пророка, виведено кожен листочок; сотні тисяч тугр і палаци, які існували в далекі роки правління Тимура й шаха Тахмаспа, але прикрашають оповіді ще давніших епох; десятки тисяч печальних принців, вони слухають музику у виконанні вродливих юнаків і жінок, що сидять на казкових килимах під весняними деревами або ж серед степових квітів; оті килими й викладені кахлем підлоги, які завдячують своєю досконалістю впродовж останніх півтори сотні літ тисячам учнів від Самарканда до Стамбула, котрі, вмиваючись слізьми, зносили побої художників-майстрів; зникне все те, що ти малюєш із такою наснагою: оті казкові сади й шуліки; неймовірні зображення смерті й воєнних баталій; хитрощами заманені в пастку падишахи й граційні сполохані газелі, які кидаються навтьоки; деви й помирущі шахи, полонені вороги, ґяурські ґаліони й міста, оповиті сяйвом зоряні ночі, які переливаються світлом, ніби чорний дах, кипариси, немов примари, сцени кохання й смерті, забарвлені в червоне. Зникне все.