Голодна весна - Кирій Іван Іванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Але дід Прокіп сказав суворо:
– Бери. Від хліба гріх відмовлятися. Хліб – святий. І матері від мене вітання передай. І батькові. Може, й не зустрінемося більше ніколи. Нехай вам усім щастить. Прощай!
Узяв костур від Сашка, й вони пішли від мене по сірій, в зелених житах дорозі – дід Прокіп з торбою та лірою через плечі і малий Сашко біля нього, теж з костуром і торбинкою за плечима.
– Прощайте, нехай і вам щастить, – мовив я їм услід. І опустив очі на житній хліб у моїй руці, який так запах, що переміг усі запахи поля, оп'янив мене, викликав такий апетит, що я не встигав ковтати слину. Від запаху хліба я на мить забув про все на світі, затремтів усім тілом. Мені так захотілося хоч раз укусити з окрайця, відчути в роті смак хліба, що я не знаходив собі місця. Мимо моєї волі рука з хлібом сама потягнулася до рота, і лише тоді, як скоринка торкнулася губів, я спохопився, переміг себе, сказав: «Не смій! Не смій без матері! Вона теж не менше від тебе голодна! Ще й буряки полола цілий день!»
Опустив руку. Сховав хліб за пазуху. До листа. Знову подивився услід дідові Прокопу з Сашком. Ген-ген уже як далеченько відійшли. Поспішають. Бо до Турівки далеченько. Перейти краєм наше село, а від нього ще кілометрів зо три.
Нарешті повертаюсь обличчям на захід. Дивлюся вздовж дороги. Чи не з'явились на ній жінки-полільниці. Вже пора, сонце червоною кулею зависло над Аркадіївкою, невзабар опуститься за неї.
Бачу – вийшли із-за жита, немов купка гусей. У білих хустках, сапи через плечі. Ідуть стомлено. Там, серед них, і мати.
Торкаю під сорочкою, в пазусі, листа, окрайці хліба, ніби підбадьорююся від них і зриваюся бігти.
Біжу назустріч гуртові жінок. Назустріч матері. Радо несу їй довгожданого листа від батька.
Біжу, а мені вслід підпадьомкає перепел: спать падьом, спать падьом…
І знову я відчуваю, як солодко пахне зеленее жито. І знову я вдихаю його запах на повні груди. Жито, житечко… З волошками синіми, чарівними.
…Додому прийшли з матір'ю уже зовсім смерком, як у вечірньому небі одна за одною стали засвічуватись срібні зорі.
Мати, звичайно, ще там, у полі, зраділа батьковому листові, сказала: «От і, слава Богу», погладила мене шорсткою долонею по голові, похвалилася, що вони, нарешті, закінчили полоти ті проклятущі буряки, але йшла всю дорогу повагом, важко. І говорила мало. «Чи не захворіла? – подумалося мені з тривогою. Та одразу ж відігнав цю думку, вирішив: – Перевтомилася».
Насправді ж було й так, і не так. Була і втома, було й інше…
Коли увійшли з нею до хати, коли я хутенько засвітив нашого сліпунця, мати важко сіла на полу біля припічка, зітхнула, як завжди, втомлено й сказала із сумом у голосі:
– У мене горе, синку… Ноги почали пухнути… – І звела трішки одну, праву, щоб я побачив.
Я нахилився й при скупому світлі каганця побачив: нога у матері була розпухла, мов колода, і блищала, як скло.
– Ось поглянь. – Мати нахилилася й подавила ногу пальцями, від яких на ній залишилися білі ямки. Розійшлися вони не одразу. Спершу були білими, потім почали синіти, як і вся нога, і аж потім стали вирівнюватись. Це й було першою ознакою, що опухлість від голоду.
Вражений побаченим, я не знав, що сказати матері. Співчувати? Заспокоювати? І тому мовчав. У мене немов відібрало річ.
А мати… в сльози:
– Як же ми поїдемо до батька, сину? Я з пухлими ногами, а ти он худющий, мов скелет. Ще повмираємо в дорозі…
Як ніж у серце. За себе я чомусь був упевнений, що доїду будь-куди, а от з матір'ю – небезпечно вирушати в дорогу.
Однак став заспокоювати її, все, мовляв, обійдеться, у нас ще досить сил, щоб доїхати до того Маріуполя, який мені уже не раз снився.
Потім ми вечеряли. їли шовковиці з хлібом. Шовковиці ті, що я нарвав на своїй шовковиці перед вечором повнісіньку череп'яну миску, а хліб той, що дав мені сліпий лірник, дід Прокіп.
О, що то була за смачна вечеря! Шовковиці з хлібом! Їли й згадували діда добрими словами.
І, звичайно, згадували батька. Як йому там без нас живеться. Скучає, мабуть, за нами, як і ми за ним.
Повечеряли одним окрайцем, а другий залишили на снідання.
– Якби нам з тобою хоч із тиждень хліба житнього поїсти, одразу б сили набралися, і ноги мої одтухли б, – журно мовила мати після вечері.
Я знову заспокоїв її:
– Повідтухають, то від ходіння вони набрякли.
– Спасибі тобі, синку, за добрі слова, – подякувала мати.
Поснули ми з надією на краще.
І воно таки прийшло до нас.
Два дні мати пролежала в постелі, вмостивши ноги на перегнутій удвоє великій подушці. З надією, може, пухлина зійде. ї вона зійшла. Прокинулися ми третього дня вранці, мати подивилась на свої ноги і зраділо до мене:
– Дивися… Відтухли… Зовсім немає нічого… Пройшло, спасибі Богу. – Повернулася до ікон і перехрестилася.
Я, радий, обняв її міцно за шию, притиснувся до щоки й став казати:
– Тепер поїдемо до батька! Поїдемо!
– Поїдемо, – обняла й мене мати.
Ой, як мені хотілося швидше поїхати до батька. Я так скучив за ним. І так мене вимучив голод, що, здавалось, я більше не витримаю. А матір він вимучив ще дужче. Недарма ж пухнути почала.
Скоріше б, скоріше втекти від нього. Хоч у душі було й жаль покидати своє село, яке я дуже любив. Адже я ще ніколи ніде не був, і мені здавалося, що кращого від нашого села нічого в світі немає.
Сталася у нас з матір'ю того дня й ще одна несподівана і важлива подія: мене перестала трясти малярія. Настала обідня пора, я нікуди не відлучався з дому, був у хаті, а мене не бере трясучка. Трішки, правда, поламала, у піт кинуло, і… все. Аж не повірив я. 1 мати зраділа. Знову до ікон повернулася:
– Спасибі тобі, Господи, і тобі Пресвятая Богородице…
Я зауважив:
– А може, то порошки помогли, мамо?
– І порошки від Бога, – сказала мати.
«Нехай буде по її, – згодився я. – Важливо, що мене покинула малярія».
Хай ще не зовсім, але… те, що мені вже не треба лягати в постіль і труситися, – було добре. Хотілося крикнути з цього приводу «Ура!» і підстрибнути до стелі – було незручно перед матір'ю, та й сили не вистачило б підстрибнути. Порадів просто так, у душі. Справді, як це приємно, що ми з матір'ю оклигали в дорогу…
…Отож – ми їдемо до батька. Вирішили твердо, рішуче. І Параска нас підтримала.
– їдьте, – сказала. І далі попросила: – А як самі влаштуєтесь, напишете листа, і я приїду. Десь і мені робота знайдеться, бо, чує моє серце, пропаду я тут.
– Напишемо, – пообіцяла мати. – Он він напише, – кивнула на мене.
І стали ми збиратися в дорогу. Вірніше – збиралася мати. Бо я що? Тільки шовковицями її забезпечував. Рвав і приносив у великому мідному кухлі. І примушував їсти шовковиці, мовляв, сили додають.
Мати усміхалася скупо і їла, дякуючи мені.
Найперше, з чого вона почала готуватись до поїздки – це з торб. Пошила їх дві з нового полотна. Одну більшу для себе, а другу меншу – мені. Пришила сировими нитками лямки до них, щоб чіпляти за спину.
– У них складемо свої пожитки, на плечах буде легше нести, – пояснила.
Потім, у четвер, сходила на базар у Згурівку. Ще в середу звечора відклала на продаж дві свої ще дівочі вишиті сорочки, нові-новісінькі, спідницю, кілька разків красивого намиста, сувій вибіленого полотна.
– Треба ж гроші на білети, та й їсти щось купити в дорозі, – сказала чи то мені, чи сама собі з сумом у голосі.
Я бачив, як мати шкодувала за своїм добром, дорогим для неї. Але іншого виходу не було. В хаті ми не мали ні копійки грошей.
Просився сходити з нею на базар і я, але мати не дозволила, побоялась за мою малярію, щоб не відновилася.
– Як почне тебе, не дай Бог, лихоманити в дорозі, що я робитиму. Ні-ні, – заперечила.
І пішла раненько сама, пообіцявши на післяобід вернутися.
Проте й того дня мене не лихоманило. «Значить, покинула остаточно», – вирішив я.
Мати вернулася з базару, як і обіцяла, в післяобідню пору. Була задоволена, все продала швидко і вдало, ще й купила невеличку макуху з соняшникового зерна в дорогу.
