Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗
Перша біда моя в цьому світі та, що народився я гарний. Кажуть, що бути гарним — це щастя, але я вважаю навпаки, бо гарний у світі ніби голий ходить — на ньому всі пасуть очі, а коли й так, то й заздрити починають, а заздрячи, шкодять як можуть, відчуваючи при тому лиху втіху, і це, знову-таки, як у катів: коли жертві більша болить, тим більше задоволення від того відчувають. Про батьків своїх я не знаю нічого, отож не відаю, звідки, од кого і як прийшов у цей світ. Виростав я спершу в родині, котра взяла мене до себе із співчуття, і мені було в тих людей добре, мене пестили й милували, але обоє милостивці повмирали в моровому повітрі — це сталося, коли я вчився ще хлопчиком у Київській академії у нижчих класах. Отож я став рано подвійним сиротою, а що статків опікуни мої мали небагато, та й не був я їхній кревний, то їхню землю захопив собі сотник; отож я опинився у світі цілком позбавлений уз, якими людина із ним в’яжеться: родина, майно, хата, могили предків, сімейні хроніки і таке подібне — все те для мене не існувало, отже, я був у цьому світі істотою бездахою та безрідною, що, може, й спричинилося до того, що я став людиною, як то кажуть, не від світу.
Мої пристрасті почалися від того дня, коли я в академії, бувши в класі поетики, зіграв Пантефрієву дружину в п’єсі нашого професора Лаврентія Горки «Йосиф Патріарха», і всі після того казали, звісно, насміхаючись із мене, що я випадково народився хлопцем, наскільки добре це в мене виходило. Граючи, я був одягнений у жіночу одежу, і, кажучи по правді, це мене дивно хвилювало, аж я відчував запаморочення, особливо коли декламував:
Я побачив у першому ряді учителя Іоанна Москівського, який дивився на мене гарячими очима, ніби і справді я був дівчина, а він запалився до мене коханням. Професор Лаврентій Горка усміхався, він був задоволений і схвально покивував головою, а мені було якось дивно на серці, бо сам я до дівчат був завжди байдужий, та й голос мій іще хлоп’ячий, хоч у моїх ровесників уже й ламатися починав.
Був на тій виставі й преосвященний, його милість отець митрополит київський Іоасаф, який дивився на мене милостиво, хоч трохи й суворо. Коли ж скінчилася вистава, я чимхуткіше зірвав із себе жіночу одежу вельможної Пантефрієвої дружини, бо вона мене вже й пекти починала, і, тільки коли це сталося, відчув звичайний собі спокій і байдужість до світу, яку завжди в собі носив, твердо давши обітницю жіночої одежі більше на себе не вдягати.
В академії я вчився добре, ніхто краще за мене не писав, ніхто ліпше за мене не складав віршів, що завжди відзначав професор Горка, ніхто так гарно не говорив божественною латиною — вже за те мої товариші-спудеї мене не любили; зрештою, і я також нікого з них по-товариському не любив, був-бо, як уже казав, холодного духу, хоч, як усі, брав участь у студентських витівках, нападках на київські базари, але грішити явно й недозволено пильно остерігався; часто ходив я і в товаристві миркачів, співаючи «Мир Божий», — мене залюбки брали, бо мав я добрий голос.
І ось після тієї вистави мене перестрів у монастирському дворі учитель фари [8] Іоанн Москівський, обійняв мене за плечі й сказав:
— Чудово грав, чудово! Незрівнянно! Зайди до мене в келію, чимось тебе пригощу!
Спудей завжди голодний, і наші вчителі та професори часом запрошували до себе в келії улюблених учнів, де їх трохи підгодовували. Через це я, нічого поганого не кладучи собі в голову, пішов за отцем Іоанном, бо від тієї їжі, яку нам, сиротам та бідним, давали в бурсі, ситий не будеш, а на базарах багато не урвеш і милостині великої не впросиш.
Ми зайшли до келії, тут учитель врізав мені хліба із салом.
Я їв пожадно, бо таки й справді був голодний, а він якось дивно мене розглядав.
— Ти дівчина чи хлопець? — спитав раптом.
Я поперхнувся.
— Що ви таке питаєте? — мовив здивовано.
— Нічого, нічого, — сказав він, погладивши мене по голові. — Так гарно грав Вельможну, що я й подумав: не хлопець ти, а дівчина. Тільки переодягнена на хлопця, хе-хе!
Я засміявся, учитель жартував.
— Таке скажете, — мовив, засоромившись.
— Знаєш що, — сказав вкрадливо вчитель, і його очі знову дивно заблищали. — Хочу, щоб ти ще раз зіграв Вельможну. Тут, переді мною. Навіть сукню її дістав.
Він відчинив скриню і справді витяг сукню, в якій я грав Пантефрієву дружину.
— Одягни і зіграй, — сказав лагідно. — А зіграєш — матимеш за те цілу паляницю і шмат сала.
Це було заманливо. Заробити спудеєві цілу паляницю і шмат сала ніколи не буде зайвим і не часто трапляється. Зрештою, ми не раз ходили по хатах, грали сценки, співали, дудніли на пищалах, бринькали на лютнях, за те нам і віддячували. Але тут щось мене насторожувало. Надто дивно світилися очі в Іоанна Москівського, навіть пальці тремтіли — чого він від мене хоче?
— Вдягай, вдягай! — казав нетерпляче і совав мені сукню.
Мені пригадалося, як дивно відчував себе в жіночій одежі, і відчув гострий спротив. Тоді вчитель ніби відчув мій настрій, вийняв зі скрині паляницю й поклав на неї кусень сала.
— Твій заробіток!
Спудей не може байдуже дивитися на хліб і сало, спудей у таких випадках стає безвольний і ниций, і то не гріх йому, навіть коли цей хліб та сало мусить украсти. Я зітхнув і натяг на себе сукню. Але це не була сукня Пантефрієвої дружини, в якій я грав у «Йосифі Патріарсі», — була то одежа якась інша.
Іоанн сів у кутку келії й дивився на мене розпаленими, ніби бляшаними очима, як кіт уночі. Я знову відчув невідоме хвилювання, опинившись у жіночій одежі, і почав декламувати тремтячим голосом:
Чернець раптом підхопився. Став страшний, лахматий, з мідними, розжареними очима, з розчепіреними пальцями на руках — посунув на мене, кажучи свистячим шепотом:
— Ні, ти не хлопець, ти дівчина! Брешеш, ти дівчина, і я тебе зараз викрию!
Ось-ось мав схопити мене, але я недаремно здобував управність на базарах, тікаючи від перекупок чи від міських стражників. Вмить крутнувся, схопив хлібину й сало, сало, щоправда, в мене з руки вивалилося, метнувся туди й сюди, як миша, по келії і, зробивши облудний рух, ударив руками об двері. Але жіноча одежа заважала бути вільним у рухах, і чернець устиг схопити мене ззаду, затис однією рукою мені рота, а другою почав нишпорити по моєму тілі, сипко видихаючи слова:
— Ти не хлопець, а дівка! І я тебе зараз викрию!
Його палець проліз мені до рота, і я щосили причавив його зубами. Чернець скрикнув і випустив мене, я згубив хлібину й кинувся геть, на ходу зриваючи з себе жіночу сукню. Із сусідніх келій повискакували вчителі та професори, бо було здійнято досить гармидеру; мене зловили й повели разом з Москівським до отця ректора, даючи нам обом дорогою потиличники, хоч я не міг зрозуміти чому.
Отець ректор суворо нас допитав у присутності отця префекта, професорів та вчителів. Іоанн Москівський пояснив усе так:
8
Фара — найнижчий клас в академії.