Bitches Get Everything - Карпа Ирена (книги без сокращений .TXT) 📗

Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.

Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди [63], пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.

Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…

Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.

Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.

– Я б ще на захід тут махнула…

– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.

– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.

– Цікаво, якого року цей літак… – я постукую пальцем по ілюмінатору, де між двома шибками лежить купка засушених тарганів. Схоже на сємічки. Якщо не фокусувати на них погляд, можна спокійно милуватися природою. А від запаху старих шкарпеток у салоні трохи рятує подібна на касету пластикова баночка з парфумами ґуччі-хуючі і голова сусіда – вдихання запаху від коріння волосся, схоже на нюхання щойноспеченого хліба.

– Air France 1959. – Читає Руфус. – От тобі й відповідь.

– Єбать! Можна розібрати на шматки й продати антикварам!

– Ага. Ну, а на чому тоді літатиме місцевий аппер-міддл клас?

І справді, літають тут доволі обрані. Як, знову ж таки, і в Україні. Хоча переміщення між островами Індонезії не так щоб задуже дороге. Акції-знижки там усілякі і те де… Просто по-іншому ніяк. З огляду на кількість островів – вісімнадцять тисяч, відповідна й кількість авіакомпаній. Не полізуть же тьоті з клунками через гори. Тож просто – хто може, той летить, а хто не може, сидить вдома і їздить на велорикші на базар.

Естер ніколи не бачила океану, уявляєш? – кажу я пізніше Руфусу.

– Ну, а що тут дивного? Більшість його тут не бачила. А хіба всі люди в Україні бачили море?

– Нє. Льотчик не бачив. Але я йому покажу. Тільки море треба особливе…

Крім тарганів і свиней на арену виходять ще й інші прекрасні тварі Божі – миші і щури. Відповідно, індонезійською «тікус кучіл» – маленька мишка і «тікус бесар» – велика мишка. З масштабами тут ніхто особливо не париться.

– Ну і ти не парся! – каже мені Руфус, коли я на підлозі в халупці, що тулиться у горах на висоті трьох тисяч метрів, не можу заснути від мишиного писку. – Бачиш, вони тут навіть їх не розрізняють. А ти – «щури, щури…»

– Тікус! – повторюю я, і тікус заходиться пищати.

– Тут ціле сімейство тікусів! – каже один із п'яти місцевих дяпчиків, що сидять довкола вогню в нашій – тобто їхній гостьовій – хатці з солом'яним дахом, без димаря, і курять щось таке смердюче, що рак легень опісля цього видавався б так само закономірним, як нежить після промочених ніг.

– А-а-а… – тихо стогну я. Тихо, бо це ще тоді мене високогірні клопи не покусали. Чи то не клопи, не знаю, проте алергія була нехіла. Я виглядала плямистим гепардом. Правда, що бігати зі швидкістю 80 км/год так чомусь і не змогла…

– Спи давай… – Руфус розвішав наш мокрий одяг коптитися довкола вогню… – Ти, fuckin' Ukrainian climbing machine… [64]

Ну так, дряпатися догори для мене значно легше, ніж спускатися вниз. Спускатися тупо – нема мети і дістають shitty меніски. Тож коли ми підіймаємося на гору – висота близько чотирьох тисяч – я фіґачу попереду всіх і мене дико дратує мудак-гід, коли він щосили пихтить за мною і дихає мені в сраку. Так само я ненавиджу дихати в сраку гідові. Я тут горами збиралася подихати, а не його сракою.

– Ви можете йти! – кажу я і для переконливості остервеніло махаю руками. Ну, хочеться мені тут повтикати, пофотографувати, поговорити з сонцем і горами…

– Та нє, нічо', я почекаю! – падлюку не відженеш ніякою палкою. Скільки не намагалися пояснити, що все OK, що ми так любимо, на самоті – ні в зуб ногою… Ну, а ще мені хотілося позагорати. Навіть не топлес – просто так, у джинсах і верху від купальника.

– Ти що?! – витріщив на мене очі приятель. – А раптом це образить їх культуру?!

– Це ж бо чого? Я, канєшна, не модель, але все у мене там не так і погано.

Руфус завжди занадто ввічливий і обережний, враховуючи чиїсь навіть гіпотетичні інтереси інших на збиток своїм власним. Він пер сам один наш рюкзак, тоді як цей гід та носій, що входив в обов'язковий комплект походу автентичними селами долини Балієм (ми чесно намагалися відмовитись і нести все самі), мав з собою якусь ультралегку хуйню в целофановому кульочку, а гі-дова донька Бунді тягнула в руках і на голові десь зо п'ять торб з усіляким начинням – каструлями, тарілками (нахуя?!) і ямсом. Коли вони врешті дістали мене, я таки роздяглася. І так спокійно собі йшла. Нікого не ображаючи.

Жінки, що траплялися назустріч, приязно віталися, відповідаючи на моє «Ла-у!» Чоловіки віталися «Ла-ук» як зі мною, так і з Руфусом, весь час приймаючи його, довговолосого й худенького, за дівчинку. Для чоловіків у них інше вітання. Руфус уже й забув яке, теж перейшовши на «Ла-ук». Він не переймався такими штуками. Може, тому за ним і сохли всі підараси кварталу.

– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.

– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.

У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.

Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї. Але вона тримає інтригу до останнього і робить це, вочевидь, для мене, бо я на неї вилупилася з найбільшим зацікавленням. Відтак дівчинка бере за руку зовсім крихітного малюка, певно, її братика. Вони обходять зграйку дітей і підходять до мене з іншого флангу, зберігаючи безпечну відстань. Дивлячись мені в очі, дівчинка без слів дістає з-під поли мертву тваринку, завбільшки з кошеня. І хоч мене стріляй, я не можу сказати – була то пташка чи звіря.