Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Я не можу тебе кохати, — сказав він з удаваною байдужістю.
З її очей покотилися сльози.
— Ви брешете! Ви негідник і брехун! Навіщо тоді був Рокленд? Навіщо тоді все?
Він змусив себе бути злим.
— То була помилка.
— Ні! Ні! Я гадала, що ви і я — це щось особливе! Це через Дженні? Ви кохаєте її, так? Що в неї таке, чого немає в мене?
Гаррі не міг і слова промовити, лише дивився, як Нола, вся в сльозах, чимдуж біжить і зникає в темряві.
*
— То була жахлива ніч, — розповідав мені Гаррі в залі для побачень. — Ми з Нолою — то було щось дуже сильне. Надзвичайно сильне, розумієте? Навіженство, та й годі! Кохання, що буває раз у житті! Я й досі бачу, як тієї ночі вона біжить берегом. І себе, який не знає, що вдіяти: бігти за нею? Залишатися вдома, але піти в підпілля? Чи набратися мужності і втекти з міста? Всі наступні дні я збував на озері в Монберрі, просто щоб не залишатися в Гусячій бухті, якби вона раптом знову прийшла до мене. А моя книжка, та, задля якої я приїхав до Аврори, заради якої пожертвував усіма заощадженнями, та книжка не рухалася. Чи просто заглохла. Я написав перші сторінки, але тепер мені знову заціпило. То була книжка про Нолу, але як писати її без Ноли? Як писати історію кохання, що заздалегідь приречене? Я годинами сидів перед своїми паперами, годинами, а писав по декілька слів, по кілька рядків. Поганих рядків, вбогих і заяложених. Жалюгідний стан, коли починаєш ненавидіти будь-які друковані тексти, бо всі вони в тисячу разів кращі, ніж можеш написати сам, і навіть ресторанне меню здається геніальним: «Т-bone steak: 8 dollars»[10] — подумати лишень, яке мистецтво! То був чистісінький жах, Маркусе; я був нещасний, і Нола теж була нещасна, через мене. Майже тиждень я уникав її, як міг. І все-таки вона приходила кілька разів до Гусячої бухти увечері. Приносила польові квіти, які збирала для мене. Стукала в двері, благала: «Гаррі, любий Гаррі, я не можу без вас. Впустіть мене, будь ласка. Дайте мені бодай побалакати з вами». А я чаївся й не озивався жоднісіньким словом. Чув, як вона б’ється у двері, й знову стукає, і плаче. Я сидів потойбіч — і не рухався. Чекав. Часом вона була коло входу понад годину. Потім я чув, як вона кладе квіти коло дверей і йде собі. Я кидався до кухонного вікна і дивився, як вона простує доріжкою. Мені хотілося видерти собі серце, так я її кохав. Та їй було п’ятнадцять років. Тій, кого я так шалено кохав, було п’ятнадцять років! І я виходив, брав ті квіти і ставив у вазу в вітальні. Всі букети, що вона приносила. І цілими годинами дивився на ті квіти. Мені було так самотньо і так сумно. А потім, наступної неділі, 13 липня 1975 року, сталося щось страшне.
Неділя, 13 липня 1975 року
Перед будинком номер 245 на Террас-авеню зібралася чимала юрба. Новина вже облетіла місто. Джерелом її був начальник поліції Пратт чи радше його дружина Емі: чоловіка терміново викликали до Келлерґанів. Емі Пратт відразу ж сповістила про це сусідці, та зателефонувала подрузі, а подруга сестрі, а діти тієї подруги посідали на велосипеди і помчали дзвонити в двері своїм друзям: сталося щось серйозне. Біля дому Келлерґанів стояло два поліційних авто і швидка допомога; Тревіс Довн стримував роззяв на хіднику. З гаража долинала оглушлива музика.
Гаррі дізнався про все те від Ерні Пінкаса о десятій ранку. Той довго грюкав у двері й, угледівши Гаррі в халаті і з розпатланою чуприною, зрозумів, що розбудив його.
— Я подумав, що вам ніхто не скаже, ото і прийшов, — сказав він.
— Про що не скаже?
— Це Нола.
— Що Нола?
— Вона намагалася вкоротити собі віку. Намагалася накласти на себе руки.
20. Обід у саду
— Гаррі, в тому що ви мені розповідаєте, є якийсь лад?
— Авжеж.
— То який?
— Ось ви зараз мене запитали… Насправді, може, і ніякого.
— Гаррі, це так важливо! Якщо ви мені не допоможете, я нічого не зможу зробити!
— Та байдуже, який у мене лад. Важливо, зрештою, який лад у вас. То на якому ми зупинилися? На дев'ятнадцятому?
— На двадцятому.
— Тоді номер двадцять: перемога у вас самому, Маркусе. Вам залишається тільки впустити її.
Рой Барнаскі зателефонував мені вранці в суботу, 28 червня.
— Любий Ґольдмане, чи знаєте ви, яке число у понеділок?
— Тридцяте червня.
— Тридцяте червня. Невже? Здуріти можна, як швидко час біжить. Il tempo è passato[11], Ґольдмане. І що в нас буде в понеділок тридцятого червня?
— Національний день крем-соди, — відказав я. — Допіру читав про це статтю.
— Тридцятого червня спливає ваш термін, Ґольдмане! Ось що буде в понеділок. Я щойно розмовляв із вашим агентом Дуґласом Кларреном. Він у нестямі. Каже, перестав вам телефонувати, бо ви некерований. «Ґольдман — це скажений жеребець», — ось що він мені сказав. Вам намагаються простягнути руку допомоги, знайти якийсь вихід, а ви волієте гнати наосліп, щоб вгатитися в стіну.
— Руку допомоги? Вам треба, щоб я придумав якусь порнографію про Нолу Келлерґан.
— Не треба красивих слів, Маркусе. Я хочу розважати читача, щоб йому кортіло купувати книжки. Люди дедалі менше купують книжок, хіба що всілякі жахіття, де знаходять свої підсвідомі ниці бажання.
— Я не збираюся писати дурню лише задля порятунку власної кар’єри.
— Як хочете. Так ось що буде тридцятого червня: моя секретарка Мариза, ви її добре знаєте, о десятій тридцять прийде до мене в кабінет на нараду. О цій порі в понеділок ми завжди обговорюємо виконання основних угод, що їхні терміни спливли протягом тижня. Вона скаже: «Маркус Ґольдман повинен був до сьогоднішнього дня надати нам рукопис. Ми нічого не отримали». Я солідно кивну, потім зачекаю до кінця дня, до останньої хвилини відкладаючи жахливий обов’язок, а десь о пів на восьму з глибоким жалем зателефоную Річардсонові, завідувачу юридичним відділом, і доведу до його відома цю прикру ситуацію. Скажу, що ми негайно позиваємося на вас за невиконання умов угоди і вимагаємо відшкодувати десять мільйонів доларів збитку.
— Десять мільйонів? Не смішіть мене, Барнаскі.
— Ваша правда — п’ятнадцять мільйонів.
— Ви йолоп, Барнаскі.
— Отут ви і помиляєтеся, Ґольдмане: це ви йолоп несосвітенний! Хочете гратися в дорослі ігри, та не хочете дотримуватися правил. Хочете грати в НХЛ, та не бажаєте брати участі у матчах плей-офф, а це недобре. І знаєте що? З грошей із вашого процесу я відчикрижу чималий кусень молодому письменникові з надмірними амбіціями, щоб він усім розповів історію Маркуса Ґольдмана або про те, як один талановитий, але занадто чутливий автор занапастив собі кар’єру і майбутнє. І він прийде до вас брати інтерв’ю в убогу хатину у Флориді, де ви житимете на самоті, починаючи вже з десятої ранку заливати очі горілякою, щоб забути минуле. Бувайте, Ґольдмане. Зустрінемося на суді.
І він кинув слухавку.
Незабаром після цього повчального дзвінка я подався обідати в «Кларкс» і раптом застав там усю родину Квіннів «у виданні» 2008 року. Тамара за шинквасом картала доньку — і те в неї не так, і се не так. Роберт сидів у куточку на лавці й наминав яєшню, читаючи спортивний додаток до «Конкорд Джеральд». Я сів коло Тамари, розгорнув першу-ліпшу газету і, вдавши, ніби читаю, почав слухати, як вона пирхає і скаржиться: в кухні бруд, кельнерки мов сонні мухи, кава холодна, пляшки з кленовим сиропом липкі, цукорниці порожні, столи масні, в приміщенні душно, грінки препогані, вона й цента не заплатила б за них, два долари за каву — це грабунок, і вона ніколи не передала б їй ресторан, якби знала, що донька зробить із нього вбогий шинок, адже в неї самої були такі плани з приводу цього закладу, й, до речі, люди з усього штату з’їжджалися сюди скуштувати її гамбургерів і казали, що вони найкращі в усіх усюдах.
