Стигма - Гужва Валерій Федорович (книга регистрации .txt) 📗
План, що виник у Михайла, як тільки поїздка набула реальних рис, не давав йому спокою. Спробувати діяти навмання, на удачу, було наївно. Це було зарані приречене на повний крах, наслідки якого краще не уявляти. Просити допомоги у Петера? Гра в рулетку: а раптом цей колишній однокашник, стриманий, не дуже говіркий, герметичний тоді, в інституті, виявиться ортодоксом? Якщо ж ні — чи захоче ризикувати сім'єю, затишним домом, суспільним становищем, допомагаючи давньому знайомому здійснити його небезпечний саморобний план втечі на Захід?
Михайло вирішив ризикнути. У крайньому разі переведе балачку на жарт, хоча після цього навряд чи зможе розраховувати на таку щиру гостинність, як нині.
Від Любляни до Трієста близько, дуже близько. Це шанс. Інший навряд чи випаде. Трієст. Відкрите місто. Відкритий світ. Він ризикне.
Петер довго мовчав, вислухавши Джмеля.
— Розумієш, на що зважився? Невже так погано?
— Гірше не буває.
— Про рідних подумав? Сам розумієш…
— У мене — один тато. З робітника його не скинуть. А мене, сподіваюсь, зрозуміє.
Настала пауза, тривалість якої могла означати що завгодно.
— Я допоможу, — сказав нарешті Стоянович. — Покладемося на Всевишнього.
Через два дні з групою словенських туристів, що мала колективну кічу, Михайло їхав електричкою до Трієста з посвідкою громадянина Республіки Словенії Мілоша Джаїча. Розрахунок на те, що американці не дуже пильнують на напівпрозорому кордоні відкритого міста — кордон якраз формувався, розрахунок прямолінійний, наївний і нахабний, справдився.
У Трієсті, пам'ятаючи настанови Петера, Михайло, щоразу мацаючи внутрішню кишеню піджака з валютою, позиченою Стояновичем, подався до порту.
VII
З самісінького ранку Михайло крутився біля авта, своєї забутої «Волги», — не вірив, що вона ще може ожити; та коли попоходив біля неї, побачив кругом сліди дбайливої батьківської руки, пройнявся молодечим ентузіазмом: ану як поставлю це диво на дорогу? «Волга», вся в густій консервації, стояла рамою на кобиличках, колеса зберігалися у багатошаровій крафтовій ковдрі, перемотаній линвою. Для машини батько зробив біля стіни стайні прибудову. Михайло побачив її, як уперше пішов оглянути садибу, — аж серце зайшлося: чекав на нього тато, стільки літ чекав, зберігав для нього це майже антикварне диво, сподівався…
Можна було самому все зробити. Михайло почав був знімати густий шар солідолу, перевірив гуму — цілком пристойна, а потім зрозумів, що без сторонньої допомоги навряд чи обійдеться, самотужки зняти півтори тонни заліза з опори навряд чи вдасться, потрібні домкрати і ще хоча б пара роботящих рук. Він згадав Івана Пимоновича — от хто був би на місці у цьому ділі.
Іван Пимонович упізнав голос свого недавнього пасажира, незважаючи на шкабарчання у телефоні, й був вільний.
Коли Михайло збирався в дорогу, Ванда, споряджаючи чоловіка, сказала фразу, яка спливла вранці у пам'яті разом з уривком кіношної мелодії. Частенько так бувало Михайлові: згадається якась музична тема, почута бозна-коли, і крутиться в голові чи не цілий день, створюючи позасвідомо чи мажорний, чи мінорний настрій, огортаючи серце або безпричинною радістю, або смутком, невизначеною тривогою, очікуванням невідомо чого, нездійсненного, нематеріального, як сплетіння звуків у мелодії, не схожій на міріади інших, і дивно, що семи нот достатньо було і Моцарту, і Рахманінову, і Леграну, аби створити свої суверенні мистецькі світи.
Михайлові наснилася мелодія, здається з «Шербурзьких парасольок» і була з ним, коли прокинувся, а потім десь поділася. Натомість згадалися і не відпускали Вандині слова: «Знаєш, Михайле, ти там будь обережний. Є така бацила, по собі знаю, бацила спогадів. Не смійся. Вона сумирна, поки в анабіозі, шкоди від неї ніякої. Та коли, не дай, Боже, прокинеться — отут і чекай чого завгодно, отруїть людину, заведе хтозна-куди, дихати не дасть. Не давай їй поживи, я за тебе боюсь». — «То химери, дорога моя, мене жодна холера не візьме». Михайло тоді поставився до слів Ванди з легковажною поблажливістю, а, бач, мала рацію дружина: прокинулася бацила, всю напівзабуту давню історію, котра змінила його життя, — ні, примусила по суті почати його з нової позначки, — відновила у пам'яті, натиснула на больові точки. Здавалося: час, що минув, давно поховав під своєю товщею і колишню зраджену любов, і смішні тепер, а тоді нестерпні гризоти відчуження, але, виходить, не все так просто. Йому думалося про Ларису, її долю, він навіть не відкидав можливості відшукати й побачитися з нею. Навіщо? Хіба що у бацили спитати…
Іван Пимонович прибув у повній бойовій готовності — з каністрою бензину, ємкістю з «ойлом», двома домкратами, акумулятором, а головне — з рівним, сангвінічним настроєм, котрого бракувало Михайлові. Удвох вони за три години «взули» «Волгу», завели і викотили з «кокона», як охрестив тимчасовий гаражик Михайло.
— Унікальний випадок, — не міг намилуватися автом Іван Пимонович. — Фарба збереглася — диво та й годі. Дно ціле, не прогнило. Що не кажіть, а зроблено було — дай, Боже. Це ж скільки їй? Більше тридцяти? І мотор справний. Ви на ній довго ганяли? На хром гляньте — жодної каверни!
— Років сім-вісім.
— Добре їздили.
— Я й тепер ніби водій не з останніх.
— У вас за океаном що?
— Нічого оригінального — «Форд».
— Гарна машина. Та я таку, як у мене, як у вас, нізащо не проміняю. Навіть на японського вседорожника з наворотами. До речі, я чув, такі, як оця, машини за бугром шалені гроші коштують. Не хочете заробити?
— Не смішіть. Вона тутешня — тут їй і жити, скільки відведено.
— Я, може, щось не те скажу, не до речі, та ви вже мені вибачте, я мужик простий, кажу, що думаю, без дипломатії. А ви не думаєте звідти сюди перебратись? Усе ж рідне…
— Та воно так, справді рідне. Але машина — одне, людина — інше. Якби сам був… У мене сім'я. Дружина там народжена, син також. Знаєте, свого часу батька познайомили з одним господарством: сортові породи дерев, полуниця, малина. Привіз він звідти саджанці — яблуні, груші, сливи, малину завіз. Скільки від Києва до того розсадника — ну, найбільше, двісті — двісті п'ятдесят кілометрів, південніше, правда. Покорчував старий сад — геть уже вигибав, посадив нове. Три роки трималися дерева, плоди дали — диво-яблука, груші як мед, малинник розрісся такий, що вовки могли ховатися. А потім — як епідемія пройшла: всі дерева, всі до одного загинули, страшно було дивитися. Не витримали. Інша земля. Не те небо. Не таке повітря. Тільки малинник вижив, але ж то кущі, що не кажи. Ну чого б їм не рости, тим саджанцям? Що вже про людину говорити — живуча порода загалом, але ризик великий. Як, не дай і не приведи, туга проросте в душі — пропало все. Не знаю…
— Може, ускладнюєте? Люди — не щепи… Не в своє поліз — ще раз даруйте.
— Чого там, Іване Пимоновичу, не дівиця.
— Ну, коли так, іще одне. Як раптом надумаєте продавати авто — я на черзі перший. Ціна без торгівлі.
Михайло засміявся.
— Наш чоловік… Добре. Домовились. Може, й ударимо по руках. Спершу я на ній поганяю трохи.
— А права? Техпаспорт?
— Все десь є, подивлюся.
Тепер засміявся Іван Пимонович.
— А ви не подумали, скільки тим папірцям? Затримає ДАІ — подумають бозна-що. Воскресіння Ісуса Христа. От що: я поїду, домовлюся, а вранці ми до знайомого — щось та порадить. Кум, як-не-як. І техогляд пройти треба. Не забули, як воно в нас робиться?
Іван Пимонович поїхав, а Михайло, поніжившись під душем, зібрався пообідати десь у ресторації на Подолі. Тільки подався до хвіртки — назустріч Євдокія Пилипівна. Дізнавшись про плани сусіда, розсердились: «У мене і наварено, і насмажено, і напечено, а він — як чужак-чужаниця».
Довелося піти на борщ, карасі, пиріжки з капустою і грибами. Від чарки Михайло відмовився: «Завтра за кермо, вже потім якось, коли призвичаюсь».
Добре Михайлові було за столом, затишно, спокійно.
