Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (онлайн книга без txt) 📗
«Чого тобі?» — запитує втомленим голосом.
«Ліда, прости».
Раніше думав, що скажу їй при цій зустрічі значно більше, а вичавив тільки два слова. Ліда каже, щоб я ішов додому, тут не треба залишатися. Стою, ніби вкопаний, вона не проганяє. Насторожують її останні слова, таке враження, що на мене чекає небезпека. І раптом я вибухаю запитаннями: що ти хотіла цим сказати? мені загрожує небезпека? від кого? у тебе є інший? це Валєра, скажи, Валєра? ти зламалася перед цим гівнюком? що він тобі наобіцяв, бидлувате бандіцкоє щастя? чого ти мовчиш, як мумія? тобі до вподоби ті, хто живе за принципом «кто дєвушку абєдаєт — тот дєвушку танцуєт»? да? скажи, чого мовчиш? Пауза. Обличчя Ліди незмінне, вона лише свердлить мене холодним, колючим поглядом, у якому немає ні краплини жалю.
«Ти божевільний, — каже вона, — йди з Богом». У мені спершу все завмирає, обм'якає, почуваюся виснаженим і спустошеним. Вагаюся, бо не знаю, що робити далі. Тягнуся до неї рукою, торкаюся лівого ліктя: Ліда... «Відчепися! — несподівано вибухає вона, — краще розберися зі своїми дівчатками, яких ти міняєш, як шкарпетки! Дай мені спокій!» Ліда... «Ти маленький, зіпсутий негідник! У тебе ще молоко на губах не обсохло, щоб планувати щось серйозне й змушувати інших це робити! Ти просто живеш одним днем! Я не хочу тебе більше бачити! Іди в гуртожиток до своїх підстилок! Мені огидно, що ти мене торкався!»
Перед носом грюкає дверима, відразу спрацьовує двома обертами замок. Кілька секунд стою на місці, такого... не чекав. Коли доходжу до старого універмагу, на думку спадає, що їй на мене накапали, завжди існують такі підступні язички, які бажають іншим зла. Не можу зрозуміти, хто б це міг бути. Хоча що тут розуміти? Це мала би бути дуже зацікавлена особа. Подруга або суперниця Ліди. Щодо подруг, то я тут безсилий. Пауза; невже Настя? Вона, наскільки пригадую, одного разу навіть запитувала про Ліду.
Наприкінці Гоголівської, де вулиця вливається в центральну площу, стоїть п'ятеро гавриків мого віку, коли наближаюся, вони замовкають, лише потягують цигарки і уважно за мною стежать. Вони так ретельно не зводять із мене поглядів, що я починаю тривожитися, ніби мені загрожує небезпека. Не уявляю, чого їм треба, чого вони вилупилися. Може, хочуть до мене доєднатися, пробити на бабки чи цигарки? Я не проти, хоча й знаю — не справлюся. Страшенно кортить побитися, помахати руками; прикро, що від постійних недоїдань мої кулаки не такі вправні, як до університету. Я вперто шурую, ніби внагляк, і не відводжу очей. Один гаврик, якого я буквально свердлю непорушним поглядом, здається і відводить очі. Проходжу повз них, спокійно завертаю за ріг будинку з ювелірним магазином і йду до общаги. Не знаю, як правильно повестися з Настею. І що мені дасть таке з'ясовування стосунків? нічого. В кімнату заходжу настільки пригнічений, що не хочу нікого бачити. Зачиняюся на замок. Ставлю касету з Вівальді, бо тільки його музика розуміє мене в подібних станах; особливо під «Зиму» концерту в F мінорі я би хотів навіки від'їхати, якщо в цьому буде необхідність. Падаю на ліжко, заплющую очі й уявляю, що було б, якби все сталося не так. Намагаюся створити в уяві прекрасну конструкцію альтернативного життя, якби в мене з Лідою все налагодилося, натомість натикаюся на власне безсилля, уява просто відмовляється мене слухати й дихає німою, безбарвною порожнечею, на поверхні якої час від часу зринають образи, обличчя тієї, за якою сумую і страждаю, але за куцу мить усе це знову поринає в невідомому. Стукають у двері. Голос Даші. Вона просить відчинити, але я на неї не зважаю. Голосніше підкручую музику. «Віталік, пусти мене! чому ти так поводишся! відчини, чуєш, я знаю, що ти вдома! я знаю, що ти сам! відчини мені! чуєш, відчини!» Пауза. Слухаю Вівальді, мені здається, що більше нема нічого суттєвого. Даша знову волає: чому ти зі мною так поводишся? що я тобі поганого зробила? чуєш, відчини! Шкода, що нема навушників, можливо, лише вони врятували б мене від галасу цього світу. Чому він такий брутальний і нав'язливий?
Мотузка, яку я вчора витягнув із розчину бензину, пороху і розтертої сірки, ще вогка; через неї в кімнаті стоїть запах бензину, і всі, хто до мене приходить, про це запитують, а я змушений брехати, що бензином відчищав фарбу з одягу. Певно й справді треба буде трохи вимазати котони у фарбу — на всяк випадок. Ще нічого не сталося — дратуюся про себе, — а смороду на цілий Ніжин. Юля привезла селітру, я перемішав її з залишками пороху та розтертої сірки, засипав усе це в презерватив. Дека додав до суміші трохи марганцівки. Залишилося чекати, коли припиняться дощі та висохне мотузка. На третю пару — дві попередні я паснув — іти, як завжди, ломи. Все через те, що надворі понура, дощова погода; важке сіре небо, пориви вітру, які зривають перші втомлені листочки з дерев, удари краплин по блясі підвіконня ще більше змушують мене ховатися в кімнаті, ніби креветка в затишній мушлі. Гіркота від останньої розмови з Лідою поволі минає, я вже не пускаю шмарклі й не даю почуттям розгулятися, як це було вчора. Тоді я зумисне здимів із общаги, щоб нікого не бачити, особливо Дашу, яка ще зранку припхалася і запрошувала на сніданок. Я блукав Графським парком, потім пішов на Магерки, де зустрівся зі знайомою і трохи розвіявся балачками з нею, потім подався на Березанку і вулицею Льва Толстого вийшов до Остра, потім мене понесло в центр до Миколаївського собору та кінотеатру, а звідти — на бульвар Шевченка і вулицею Богуна аж до стін жіночого монастиря. Я страшенно люблю руїни та давні будівлі, бо згадки про минуле змушують замовкнути — бодай на мить — сучасне, яке волає в тобі, намагається підпорядкувати розум і від проблем якого розколюється голова. Дехто (особливо люди, зациклені на матеріальних речах) ніяк не можуть вкурити, що захоплення історією, літературою, музикою, космосом, навіть математикою чи хімією (Господи, та на крайняк і розведенням рідкісних кактусів заканає) для свідомості й душі потрібне, перш за все, як унікальна нагода сховатися від маразмів теперішнього, від усіх отих ідіотських турбувань нашого спокою, який під впливом лавини дрібних і непримітних обставин здатний розсипатися, мов легка сірникова конструкція. Мене ще більше пробило на умняки. Цей безмежний і прекрасний світ уяви якраз і постає тією можливістю нашої свободи, що не здатна відбутися і розкритися в реальному. Я довго стояв і уявляв, як червоноармійці Крапив'янського грабували монастир, ґвалтували монахинь і розкрадали майно. Накрапав легкий, сліпий дощ, але я не зважав на те, що голова поволі мокла. Я довго намагався уявити погром у деталях, ніби збирався написати про це книгу. Біля монастиря про себе нагадав голод, я змушений був повернутися в общагу. Вдома, коли до мене прийшли Дека, Юля, Хо-хо, а згодом Таня, бо їм здалося, що я після розриву з Лідою почуваюся відчайдушно і здатний наробити дурниць, усі так усміхалися, були настільки уважними, дотепними, як ніколи цікавими й радісними... я відчув себе несамотнім і щасливим. Давно ми так гарно не збиралися. Сьогодні мені здається, що вчорашній день був одним із найкращих за останні довгі місяці: тоді я повністю належав тільки собі, і якби писав поезію, то такий мій стан лише сприяв би цьому; я дивився на незнайомих дівчат і усміхався їх, а на старших симпатичних жінок кидав чіпкі захоплені погляди, деякі це помічали і також ледь помітно усміхалися; якби мене одна з них покликала, — не вагаючись, пішов би, і, думаю, нам було би добре; так хотілося любити невідоме, повністю йому віддавшися... мені здається, що любов саме так і має зароджуватися — несподівано і нізвідки, без жодних причин, без жодних планувань.
Приємні спогади обриває стук у двері. Заходять А. і Настя. Я спантеличений, бо ніколи не міг би подумати, що вони прийдуть до мене вдвох. Першим говорить А. — як завжди тихо, несміливо й повільно, ніби йому ліньки вимовляти слова. Він каже, що ось, випадково зустрілися з Настею в коридорі університету і розговорилися, потім занепокоїлися, бо давно тебе, Віталік, не бачили, вирішили провідати, чи ти, бува, не захворів. Я настільки зворушений, що шкодую, чому не хворий, ну хоча би незначна застуда, легкий нежить чи чхання. Цілую Настю в холодну щоку, вона сідає на крісло біля столу, відразу під політичною картою світу, що прикриває вікно, А. вмощується на ліжку навпроти мене. Аби стало світліше, я відсуваю карту-штору вбік, і в кімнату вливається день із легкими сонячними променями. Певно, випогоджується, це добре. Настя виглядає спантеличеною, кидає на мене розгублені погляди, її очі метушаться, а руки сумирно лежать на колінах і постійно поправляють тканину спідниці. Розглядаю її пильніше. Чому вона прийшла в темних кольорах, ніби вибралася на похорон? Чорна спідниця, темно-синій светр, чорні колготки і туфлі. Це страшенно підкреслює блідість її обличчя, яке до того ж надто напудрене. Вона подібна на молоду жалібницю, єдине, що не плаче. Розпитую в А., як його справи, творчість, кохання та інше. Він дістає з торби кілька яблук і роздає нам, одне сильно кусає, повільно жує і хвалиться, що написав аж тридцять сторінок «прустівської прози», уявляєш, аж тридцять сторінок, зі мною такого ще не було, в мені наче відкрився невідомий шлюз. Настя неуважно його слухає, замислена в своє, безнадійним поглядом обводить кімнату, на якусь мить спиняючись очима на тих чи тих предметах, дивиться на невимитий посуд на тумбочці біля себе, на брудні шкарпетки під моїм ліжком, потім на потемнілі й обдерті шпалери з підозрілими чорними та масними плямами... і від цього очі її ще більше киснуть і наповнюються безнадією. Я прекрасно усвідомлюю, що вона прийшла говорити не про «прустівську прозу» та літературу. А. розповідає, що прочитав дуже крутого сучасного британського романіста, але ми його не чуємо, бо дивимося одне на одного. Як він мене задовбав своєю «прустівською прозою», своїми яблуками, своєю спокійною поведінкою, так, ніби в нього ніколи нічого не трапляється: не болить голова, нема срачки, розчарування, кохання. Хочеться над ним познущатися і зумисне запитати про Тому, сказати, що вона волочиться з одним крутим гавриком, певно, дівчинку тягне трахатися, її ж треба трахати, як Сидорову козу, а не парити їй мізки літературою та іншою мурою. Але настільки ліньки це робити, що терпляче вислуховую те, що говорить А. Потім він каже, почуваючись, мабуть, незручно, що прийшов позичити книжку, просить її, я даю, і він прощається.
