Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
Коли Бобу виповнилося п’ятнадцять років, він пішов до ворожки, щоб запитати, як діяти далі. Ворожка жила за триста метрів від старої водонапірної башти, де нишпорили й кублилися наркомани, бродяги, і це якоюсь мірою охороняло її від підозрілих та заздрісних очей. Імені її ніхто не знав, але він був упевнений, що колись знав її ім’я, дитиною думав про водонапірну башту, про широке зелене крило лісу і про свою маленьку самотність, що підігрівалася тільки розмовами з матір’ю і паралізованим батьком. Пізніше він дізнався її ім’я, саме тоді йому виповнилося дев’ять років. Три брати зайнялися крутими справами, але однієї ночі вони не прийшли. Не прийшли й наступної. Одного ранку він прокинувся і вийшов на світле подвір’я, де стояли три труни, а мати, одягнена в чорне, тримала безпорадно за руку батька, який усе повторював: «Хто це? Хто це? Хто там лежить?» Мати мовчала, але коли старий украй обрид, сказала: «Це твої сини спочивають». І Боб тоді покинув подвір’я, проминувши довгими незграбними ногами пустир, пройшов, заплющивши очі, водонапірну башту й опинився біля старого, чорного від ветхості, будинку, вікна якого прикрашали трухляві віконниці. Він підійшов до дверей і постукав. Ніхто не відповів, тільки пішла луна, як у діжці. Боб розгледівся. Він стояв перед звичайнісінькими розсохлими дверима, з вилущеною разом з деревом сірою фарбою, де ніяк не можна було розібрати прізвища, номера. Боб постукав ще раз, але й цього разу ніхто не відповів. Двері прочинилися. Він спробував заглянути у щілину, але вона була занадто вузькою. Боб стояв, не знаючи, що робити далі, але йти йому не хотілось. А потім він простягнув руку. Пальці й долоня склалися самі собою, і рука легко пройшла у щілину. Пальці вигнулися, намацали холодний метал ланцюжка – і він опинився в сірому коридорі, заваленому таким дрантям, яке тільки на світі бачило око. Він застав стару за телевізором. Баба дивилася вечірнє шоу, присьорбуючи якусь каламутну дивну рідину з різким запахом. Рідиною виявилася банальна брага. Стара так і не обернулася, її займав у телевізорі молодик з плечима атлета. Боб кашлянув, але тут же злякався: чого доброго, баба зчинить крик. Але вона не зважала. Її насправді цікавив тільки телевізор. Нарешті, коли запала рекламна пауза, вона обернулась і позіхнула на всю пащеку.
– Ти чого прийшов? – поцікавилася стара. – Тобі не слід ще приходити.
– Хто убив моїх братів? – запитав він.
– Час, – відповіла стара.
– Тоді що мені робити?
– Бог любить справедливих, – відповіла стара, обернулася спиною і напружено заклацала пультом.
Він зрозумів, що йому треба йти. Назад шлях він долав жахливо. За стільки років він уперше зайшов від дому так далеко. До цього сім’єю опікувалися брати. Батько його працював тридцять років годинникарем. Через тридцять років копіткої й непомітної роботи його розбив інсульт. На цьому благодать у сім’ї закінчилася. Брати подалися у мандри, і скоро дорога їх привела до смерті. Так говорила мати. Про цю кляту дорогу тільки й говорили. І рівно через сім років Боб пройшов повз водонапірну башту, де кублилися наркомани, бомжі, де іноді хтось чіплявся на бантині, й підійшов до дверей з невиразним номером і нерозбірливим прізвищем. І рівно через сім років стара, яка дивилася телевізор, не обертаючись, сказала:
– Дорога.
І цього разу він нічого не сказав, бо знав, що має йти. Бобу захотілося ще щось сказати, але він промовчав. Він зайшов у кухню, ввімкнув конфорки і вийшов, на вході креснувши запальничкою.
– За братів.
Далі його таки дійсно собачила дорога. У вагоні третього класу, що в народі називають сидячим, Боб примостився на третій поличці, зіпхнувши чемодани на підлогу. Шепелявий молдаванин, з круглим брунатним обличчям, почав жалітися, та Боб сказав спокійним погрозливим голосом, що уб’є його, але не відразу. І молдаванин замовк, сів, витягнув смажену качку, потім смикнув Боба за ногу і запросив до столу. Ще троє затурканих сезонних робітників, з обвітреними обличчями, синіми, як у клонів, очима, виставили два літри самогону, і так вони просувалися, кожен відповідно до своєї долі, до златоглавої столиці. Смерть приносить спокій, а не мудрість. Тоді, під перестук вагонних коліс, Боб думав навпаки. Причину вбивства бабусі-ворожбитки ми назвемо пізніше. Це, на нашу думку, не так важливо. Головне – стара склеїла ласти, що ще треба? П’яний молдаванин, ще брунатніший від випитого, несподівано розбалакався, почав тикати фотокартку своєї дружини з купою дітей, повернув голову, закліпав очиськами.
– Боб, від кого ти тікаєш?
Боб ні від кого не тікав, але питання зрозумів по-своєму, наче вгорі, у перламутровому нічному небі, загорілася його зоря, відповів, хижо примруживши очі, а насправді йому зробилося дуже боляче:
– Від таких ублюдків, як ти.
Молдаванин слухняно кивнув головою. А Боб відмочив ще одного коника. Він упав на підлогу, але не долетів, виставивши вказівного пальця. Так і лишився стояти на ньому, витягнувши тіло під дев’яносто градусів. Молдаванин зовсім нічого не зрозумів, лише прокавчав: «Ага», а робітники спали, поклавши під важкі голови лікті. Проте дивною така подія виявилась у першу чергу для самого Боба. Він постояв, потім різко перекинув руку і тепер опирався на ліву. Молдаванина і це не пройняло. Зараз він розповідав про те, як добре смажити кролів, щоб колір їх нагадував червоне золото. А Боб сів і розсміявся. Він сміявся беззвучно, оголивши рівні білі міцні зуби, майже рекламного вигляду; потім почулися звуки, сиплі, тихі і приглушені, видавалося, що доля ізгоя потроху підкрадалася до нього, вицокуючи, мотаючи колесами поїзда цей тихий, майже беззвучний сміх. Молдаванин заляскав по колінах, зареготав сильніше, побудивши робітників, котрі сказали, щоб він заткнувся. Той не захотів заткнутися. Боб відчув, що це може зірвати його плани, яких він, щоправда, не знав. Боб ткнув пальцем у середину лоба молдаванина, прямо у брунатну міцну масу, і той повільно сповз на підлогу і захропів, по-дитячому поклавши руки під голову. Дядьки почухали лоби і сказали: «Ого!» Цивілізація взяла верх над молдаванським шлунком. Вони ще раз добряче випили, а потім по-хазяйськи порадили пацану йти працювати в цирк.
Боб зійшов на сірі плити київського вокзалу з рюкзаком на плечі, в якому лежали сорочка, пара трусів, шорти, цибулина, дві бляшанки кільки і пошарпана книга «Походження людини», автор якої невідомий, тому що обкладинки не було, а назва надряпана хімічним олівцем прямо по тексту. Це єдина книга, яку Боб читав і перечитував. Тому авторитетно вважав, що людині таки не поталанило, коли вона з мавпи видряпалася в люди. Бути пасивним – якраз для нього. Любуючись на біле нагромадження квадратів бетону, сині султани димів з олівців труб, тамуючи тужливе серце, він ясно зрозумів, що таке щастя дороги: це затягнута солодка неприємність, яка ще не почалася, заморожена брехня, що все буде у житті о’кей. А неприємності почалися відразу. Купа забрьоханих циганок накинула на вихрастого хлопця оком. А в цей же час куля, пущена невідомим, прошила наскрізь голову Тетяни і кинула в мутний березневий шарварок обривки її думок. Але всього цього він не знав, і Тетяна для нього значила не більше безголового манекена у вітрині ЦУМу.
Цікавість людині більше зашкодила, ніж допомогла. Принаймні у цьому переконався Боб, приєднавшись до гурту провінційних роззяв. Цигани під відкритим небом влаштували справжнісінький цирк. Предтечі наперсточників, картярських саморобних трюків катал, мара вельмишановних обивателів, цигани досить ловко витягували на прохання глядача відповідну карту. Ставилася відповідна сума. Спочатку роззява вигравав, а потім несподівано щастя успіху, разом з гаманцем, покидало прихильника легкого заробляння грошей. Майже як у житті, подумалося Бобу, який за півгодини перебування на київському залізничному вокзалі відчув себе повноправним столичним джиґою. Підкорюючись невідомому до цього часу поклику, він поставив гроші, тикнув пальцем у карту і виграв. Так кілька разів поспіль. Він бачив метким оком, як крізь віковічну засмагу на обличчях циган проступає білий, ну, трохи зеленавий колір. Ще після кількох виходів, як би факір не викручувався, виграш переходив до Боба. Циган хотів зібрати манаття, але публіка побачила у Бобі свого месника, загорлала, затупцювала. Нарешті циган сказав, що у нього більше немає грошей, і розкланявся. У супроводі гурту, думаючи про те, що у столиці життя зовсім просте, не таке, як йому колись розповідали, Боб посунув до першого-ліпшого супермаркету і згодом вивалив звідти з купою своїх новоявлених прихильників, завалений фруктами і шампанським. Вони влаштувалися відразу за залізничним мостом, неподалік оптового ринку, на траві, розклавши здобич. Саме здобич, так смачно відбивалося у голові Боба. Як годиться, вони пили і закусували, мінялися неіснуючими адресами і телефонами. У пік п’янства Боб став напружено чекати, коли до нього підійдуть і запросять до цирку. Пізніше земля під ногами прогнулась, а чисте слюдяне небо налилося чорним чорнилом. Боб закрутив головою так, як струшують воду з голови, але земля прогиналася в центрі, й він входив і входив у неї. Боб розплющив очі й побачив, що двоє здоровенних циган тримають його попід руки. Визнання коштувало Бобу дорого.
