Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗

2

Пізні зірки й золоті трави — такими ранками повітря просушується й твердне, як свіжі простирадла на морозі.

Зранку всі займались своєю роботою, на нас мало хто звертав увагу, чоловіки пакували джипи, мов рибалки човни, готуючись до чергового запливу в повні здобичі східні води. Жінки підходили до священика, ніжно щось йому шепотіли, той, підсміюючись, дарував їм листівки з псалмами, олівці, записував на клаптиках паперу свій домашній телефон. Сєва виглядав утомлено, вчора він не надто постився, попри всі заклики пресвітера, сьогодні, схоже, шкодував за цим, усім своїм виглядом виявляючи послух та скорботу. Тамара зустріла мене нервово, довго випитувала, де я пропадав, кого це я собі тут знайшов і чому примушував усіх хвилюватись. Я відповідав їй, що хоча й провів цю ніч не знати де і незрозуміло з ким, проте думав увесь час про неї. Тамара не злилась, проте й задоволеною не була, мовчки сіла до машини, захряснувши за собою дверцята, від чого іржа посипалась, як сніг із зимових ялин. Проводжати нас узявся голова дружнього колективу перевізників. Ми стояли коло нашої волги, Сева уже сидів за кермом, прогріваючи двигун, як раптом із ближнього будинку вийшли молодята і попрямували до нас, тішачись із нагоди подякувати за вчорашнє. Молодий дістав із кишень своїх весільних штанів два фугаси з-під шампанського, наповнені паленим коньяком, виставив усе це на капот і запросив до столу. Я відмовився, відчинив дверцята й сів поруч із Тамарою. Сєва натомість приєднався до гурту, двигуна, втім, не вимикаючи, аби лишалась ілюзія прощання й подорожі. Священик цю затримку сприйняв радісно, перевізники йому подобались, можливо, тому, що слухали уважно і весь час підливали.

Молодий дістав із тих-таки кишень саморобного фінського ножа й кілька важких цибулин, розклав усе це поміж пляшками й почав люто шматувати стиглу городину. За якимось разом не розрахував свої сили й пробив фінкою капот волги. Водій дивився на все це зачаровано, нічого не говорячи й лише з сумом прикладаючись до фугаса з самопалом.

— Коли ми вже поїдемо? — втомлено мовила Тамара.

— Куди ти поспішаєш?

— Додому, Гєра, — відповіла вона й зітхнула, — додому.

— Скоро поїдемо, — заспокоїв я її.

— Як ти взагалі живеш? — запитала вона несподівано.

— Нормально, — відповів я. — А ти?

— І я нічого.

— А чому питаєш?

— Цікаво, — пояснила вона, — цікаво мені, як ти живеш.

— Ну, нормально живу. Нормально.

— Ну і добре, — сказала Тамара й відвернулась до вікна.

Десь за годину рушили.

Сєва піймав якусь свою хвилю. Сказав, що дорогу знає і довезе нас без проблем. Спочатку довго вибирались нагору. Волга глухла і скочувалася вниз, місцеві оточували наше корито і пхали його вперед. Зрештою, виповзли з долини й покотились ґрунтівкою, підстрибуючи на червоних і твердих, наче соснове коріння, цеглинах. Незабаром водій пригальмував. Тут, — спитав у нас, — тут ми виїжджали? Ніби тут, — відповів я йому, Тамара нервово зітхнула, а священик легко махнув рукою: мовляв, на все воля господня, їдь куди хочеш, у разі чого — збиратимуть урожаї, тоді і нас знайдуть. Сєва так і зробив. З'їхав на якусь непевну доріжку, що губилась між кукурудзи, й, ударивши по газах, рушив уперед. Сухе листя билось об бампер, намотувалось на двірники й залізало до відчинених вікон. Кукурудзяні стебла ламались із безнадійним тріскотом. Запах теплої смерті стояв за вікнами, проникаючи до салону. На одній із ям нас підкинуло вгору, рука Тамари опустилась на мою, проте Тамара швидко її прибрала.

Можливо, занадто швидко. Я спробував сам узяти її за руку, але вона рішуче вирвалась і відсунулась від мене подалі. Їхали довго, повільно й безнадійно, як зазвичай і їздять кукурудзяними полями.

Але не заблукали. Сєва, можливо, випадково, можливо, щось знаючи, виїхав із золотих хащ, і ми опинились на потрібному шляху. Лише незрозуміло було, в який бік нам їхати. Подумали й рушили праворуч, орієнтуючись за сонцем. Усі мовчали, Тамара зітхала все печальніше, а пресвітер крутив приймач, що задихався в цих ямах без радіохвиль, як водолаз без кисню. Сєва, побачивши, що в пресвітера мало що виходить, нахилився до нього, аби й собі щось там покрутити, й зовсім забув про дорогу, лише час від часу кидаючи поперед себе розслаблений погляд.

Несподівано, зреагувавши на якийсь рух, відчайдушно витис гальма. Я завалився на переднє сидіння. Пресвітер сповз під крісло. Тамара пронизливо скрикнула десь наді мною. Посеред дороги стояв Толік в учорашній міланівській куртці, з перебинтованою рукою. Стояв і посміхався нам, мов старим друзям.

— Що, Германе, спите в дорозі? — весело спитав, уже коли я вийшов і підійшов до нього.

Попутники мої лишились у машині, — Тамара тихо плакала від щойно пережитої небезпеки, Сєва флегматично мовчав, пресвітер шепотів якісь давні псалми про підводників та повітроплавців.

— Толік, — сказав я і побачив, як сонце, відбившись, пропливає його скляним оком. — Що ж ти стоїш хуєм серед дороги? Ми ж тебе задавити могли.

Толік на це лише зневажливо засміявся. В довгому волоссі його застрягли волокна кукурудзи, перебинтована рука кровоточила.

— Що з рукою?

— Та так, — він відмахнувся. — Вчора обріз розірвало, коли стріляв. Вранці повернувся, а ви вже поїхали. Я руку перебинтував — і за вами.

— Для чого?

— Коротше, Германе, тут така справа — добре, що я вас перехопив. Розмова є.

— Ти що — подзвонити не міг?

— Так не ловить же тут ні хуя! — нарешті рознервувався й Толік. — Ти ж сам бачиш!

— Що за справа?

— Друг твій телефонував, футболіст.

— Шура?

— Да, Шура. Тебе шукав. Спочатку їй дзвонив, — показав Толік кивком голови в бік машини, говорячи, мабуть, про Тамару, — в тебе ж, блядь, телефону немає. Ну, а ви вже поїхали. Так що він мені подзвонив. Тебе питав.

— Він що — почекати не міг? Ти сказав йому, що ми ввечері будемо?

— Сказав, Германе. Але справа така, що тобі краще не повертатись. Він так сказав.

— Як це — не повертатись?

— Не повертатись, не подзвонивши йому перед тим.

— А що там трапилось?

— Ну, він не сказав. Вірніше, сказав, щоб ти сам йому подзвонив, і він розповість, що там до чого. Тільки щоб подзвонив, ясно?

— Ну, ясно, — сказав я. — В тебе телефон є?

— Ну є, — відповів Толік. — Тільки тут не ловить.

Поїхали до нас.

— До вас? — скривився я. — Вони ж знову пити будуть, — я теж кивнув у бік автівки. — Ладно, доїдемо — подзвоню йому.

— Дивись, — не сперечався він. — Тільки він просив поскоріше йому подзвонити. Сказав, що проблеми в тебе Якісь.

— Чорт. А де тут у вас ще телефон ловить?

— Можете до фермерів заїхати, — сказав Толік, подумавши, — тільки не говоріть їм, що ви від нас.

— До фермерів — це куди?

— Туди, — показав він рукою кудись в нікуди, — нагору. Там побачите.

— Може, проведеш? — запропонував я.

— Що я — йобнувся? — засміявся він. — Ну все, давай.

— Давай. — Я потис йому руку й пішов до машини.

— Ей, — крикнув він. Я зупинився. — Це тобі, — Толік, підійшовши, сунув мені в долоню якийсь дивний предмет.

— Що це?

— Електроножиці. Бош. Фірмові. Тільки без гарантії.

— Спасибі, — сказав я. — Гарантії не треба, я їх краще освячу.

— Правильно, — погодився він, махнув усім на прощання рукою і зник у кукурудзяному мареві.

— Що там? — запитала Тамара.

— Коротше, — відповів я не так їй, як пресвітерові, — не знаю, як вам сказати. Одним словом, у мене проблеми.

Треба передзвонити.

— Дзвони, — Тамара дістала свою рожеву нокіа.

— Та не ловить тут. Ось така проблема.

— А що це — горить? — уточнив пресвітер.

— Горить, отче, — запевнив я.

— І що робити?

— Поїхали до фермерів.

Якусь мить священик мовчав, напружено думаючи.

— Ну добре, — сказав зрештою. — Поїхали.

Ми розвернулись і поїхали на гору. Сонце покотилось у протилежному напрямку.