Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Коли Григорій проходив повз нього, Авксентій економним порухом руки зупинив послушника, пробіг очима його обличчям і звелів йому поставити на землю цебра. Григорій виконав безмовну волю старшого, припав до наставничої руки.

— Маєш неспокій, — зауважив ієромонах.

— Так, отче.

— У чому ж?

— Недобре ввижається.

— Й що саме?

— Щойно мав видіння: бачив потвору, що жерла Нирка, яко кит праведного Йону. Тримаю, отче, зло на сього малого. От воно, теє зло, і виникає перед очима грішними мисленнєвими парсунами. Віднині кластиму поклони вдвічі понад послух, отче, благословіть.

— Великою вона була?

— ?..

— Про потвору питаю.

— Більша за старе сомище.

— А як забарвлена?

— У чорне, отче. А паща червона.

— Гермового «Чередника» читав?

— Ні, отче, не читав.

— Той Герм жив на Заході за часів апостолів і, кажуть, отримав пресвітерське свячення. Одного дня побачив він страшне чудо, що сунуло на нього, немов сухопутний кит, і мало пащу, здатну поглинати цілі народи. Герм був добрим християнином, мав надію на Господа і не злякався. Рушив на страшидло і воно ослабло. Потім виявилося, що та Гермова пригода була знаком Господнім. Невдовзі почалися гоніння на християн [90]. Цілком можливо, сину мій, що твоє видіння суть не про безбожне дурне дитинча, що кидається диколитами у мнихів, а ціле пророцтво про майбутні гоніння на істинних християн від єретичних владників.

— Приймемо, отче, смерть достойно, за прикладом давніх мучеників.

— Що відомо тобі про смерть? — голос Авксентія залишався рівним, але щось невловиме пробігло його обличчям і щезло у тих бганках, що оточували темні зорові кратери.

— Відомо, що нею шлях не закінчується.

— Який саме шлях?

— Той, що наближає нас до Бога Єдиного.

— Начитаний ти, сину мій, вправний у словах і мовах. Проте, чи відаєш щось про розумне роблення молитви?

— Читав предивні твори святих преподобних Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та Григорія Палами, — жваво перерахував авторитети Сковорода, душа і розум якого співали радісні гімни: давно він чекав цієї розмови.

— Що знаєш про преподобного Максима [91]?

— Преподобний боровся з монофелітами за часи неправедного імператора Костянтина, сина Іраклієвого, обстоював наявність у Христі двох нез'єднаних і нероздільних волінь. За це він, разом із папою Мартіном та учнями, був підданий гонінням. Йому відтяли правицю і заслали на далекий край Римської держави. Там він і помер, продовжуючи твердо сповідувати правдиве православне вчення.

— А відомо тобі, що сказав преподобний про соборність Церкви?

— Відомо, отче. Він сказав царським суддям, що навіть тоді, коли в цілому світі залишиться один-єдиний сповідник істинного православія, цей один укупі із Господом являтиме правдиву і повну соборність Церкви, проти якої навіть вселенські соборища єретичних єпископів не матимуть жодної чинності.

— А скажи мені, сину мій, що було б, якби смерть, про яку ти так мудро глаголиш, спостигла й цього, умоглядного останнього християнина?

— Соборність би припинилася, — сказав Сковорода, почервонів і спробував додати:

— Але ж…

— Я знаю, що ти мені зараз скажеш, — ледь кивнув головою колишній душогуб. — Ти скажеш, що я вправляюся у софістиці. Можливо. Але коли ти кажеш про шлях, який не припиняється смертю, то нагадуєш мені хлопчика, що, махаючи дерев'яною шаблюкою, уявляє себе козаком, і якому здається, що він вже готовий битися із сотнею турчинів.

— Святий отче, — Григорій вклякнув перед наставником, коліна боляче вперлись у дрібні камінці, — навчіть мене розумної молитви, як її творять афонські мовчальники, прошу вас. Христом-богом молю вас про це. Не відриньте від себе грішного раба, не погордуйте ним. Заради цього прийшов я до сього спасенного скиту, переборовши спокуси і відкинувши грізну волю державних мужів.

— Коли пробачиш Нирка, приходь. Розповіси мені про свої спокуси та про державних мужів, — тим самим рівним голосом відповів Авксентій, доторкнувся правицею до чола послушника й легкими кроками рушив до монастирської храмини.

«Сестри» з двох боків підійшли до Павла Петровича, їхні обличчя були зосереджені, зіниці розширені. Одна з них тримала в руці ніж з довгим і тонким лезом.

«Зараз ці наркоманки мене заріжуть», — зрозумів Вигилярний-молодший й несподівано впав у ступор. Йому все стало байдуже. Від того клятого дня, коли він втік із професорового будинку, Павло Петрович підсвідомо відчував, що рано чи пізно, але вбивці Гречика його знайдуть. Щоправда, він не сподівався, що це відбудеться так швидко. Вже кілька тижнів у ньому ширилась невидима тріщина, яка відокремлювала його світовідчуття від того звичного, прогнозованого й відносно безпечного простору, в котрому молодший син капітана прожив усе своє свідоме життя. Тепер стався землетрус, координати світу зрушились і тріщина перетворилася на безодню, в якій щезла його воля до спротиву.

«Сестри» допомогли йому підвестися, а та, що тримала кинджал, одним блискавичним рухом розрізала капронові пута на руках. Біль у зап'ястках частково повернув його до реальності.

— Кінчайте швидше, годі знущатися, — порадив він своїм мучителькам крізь біль і байдужість.

— Дайте йому омей, — почув він за спиною чоловічий голос. — І звільніть ноги.

«Тут не лише ці суки!» — Вигилярний озирнувся, шукаючи власника голосу. Але нікого не побачив. Від різкого руху він відчув запаморочення. Руки жінок, які тримали його, стали жорстокішими, тверді пальці глибше уп'ялися в тіло Павла Петровича. Він не став випручуватися, підсвідомо погодившись з безнадійністю свого становища. У цю мить він зустрівся поглядом з очима однієї з тих «сестер», що його тримали. В них не було ані жорстокості, ані співчуття. Ці очі нагадали йому риб'ячі зиркала й додали відчуттю безвиході карбованої визначеності. Але одночасно, десь поряд із розпачем, у єстві Вигилярного промкнувся вулканчик протесту. Маленький, але жвавий.

«Краще померти, не втративши гідності, — забулькав вулканчик, — аніж стати іграшковою жертвою на цьому клоунському ритуалі!»

— Пий! — почув він голос Лілі й одночасно відчув, що мотузки більше не заважають його ногам.

Загіпнотизований холодним поглядом «сестри», Вигилярний не помітив, як спортсменка опинилася поряд з ним і піднесла до його губ карафку з пахучою рідиною.

— Пий, це омей, напій сили. Тобі знадобиться сила.

— А не легше просто вбити?

— Ти доторкнувся до забороненого і тепер маєш пройти випробування. Пройдеш — житимеш, не пройдеш — помреш.

— До якого ще «забороненого»? — почувши слово «житимеш», Вигилярний немов прокинувся.

— Пий!

— Ні. Воно смердить.

— Ти не хочеш жити?

— Мене знудить, — сказав він, хоча ще за мить до того планував гордо заявити відьмам, що готовий прийняти смерть. Протестний вулканчик у голові капітанового сина ображено булькнув і заткнувся.

— Пий! — Ліля провела його губами гострим краєм карафки.

Вигилярний привідкрив рот і дозволив спортсменці залити до нього зо півковтка омей. На смак «напій сили» нагадував гарячу грибну юшку, змішану з олією і ще чимось пекучим. Павло Петрович вже рішучіше ковтнув рідину, що відразу огорнула горло приємним теплом. Як тільки він кількома майже жадібними ковтками спорожнив карафку, «сестри» перестали його тримати, відійшли і зупинилися за крок від нього.

— Зніми одяг, — наказала Ліля.

— Що?

— Зніми із себе весь одяг.

— Я…

— Інакше його розріжуть просто на тобі, — спортсменка кивнула в бік «сестри» з кинджалом.

Вигилярний матюкнувся і заповзявся стягувати з себе куртку. За кілька хвилин він залишився зовсім голий. Чи то серпнева ніч видалась напрочуд теплою, як для гірського краю, чи то таємничий напій почав діяти, але холоду він не відчув.