Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗
Сльози висушив вітер. Він тулився до Марусі, обнімаючи за ноги довгою легкою сукнею. Захотілося зайти в море. Просто походити по хвилі край берега. Бо до купання не готова — не взяла рушника. Вона скинула сандалії, підхопила поділ сукні й пішла у хвилю. Прохолодний морський поцілунок миттю збадьорив тіло і спричинив вигук.
— Як здорово! Море! — гукнула жінка вдалину, наче кому зі знайомих, і згук прокотився берегом вище музики та шуму хвиль.
— Як здорово… — прошепотіла, прикривши долонею рота й озирнулася.
Постать у білій сорочці заворушилася, наче ожила від її живого голосу, — встала й попрямувала до Марусі. Жінка відчула себе незручно за спричинений неспокій. Чоловік медитував під повним місяцем, а вона, дикунка, не змогла приборкати свою емоцію. Уже знайома біла сорочка наближалася до Марусі. Вона впізнала його — це він удень підібрав на березі її сукню.
— Морського диявола викликали? — підійшов чоловік.
— Це ви? — ледь спромоглася на запитання жінка.
— Не знаю, кого саме ви маєте на увазі, та — це я.
— Але звідки? — не могла отямитися Маруся.
— Я думаю, якщо ви трохи напружите пам’ять, то пригадаєте. Давайте разом… Україна, Київ…
— Це зрозуміло… А ось — Туреччина, Анталія, ніч, море…
— Безсоння, думки, спогади… — продовжив.
— У вас також?
— У кожного вони є, Марусю.
— Ви пам’ятаєте, як мене звати? — здивувалася жінка.
— Я сподіваюся, що і ви пам’ятаєте…
— Як звати вас? — посміхнулася. — Але ж ви не назвалися.
— Я залишив візитку…
— Не мені…
— Вам Лара передала.
— А звідки вам відомо?
— Сама ж і говорила.
— Ви з нею зустрічалися?
— Так, Марусю…
— А чому ж вона мовчала? — розгубилася жінка.
— Вам було не до цього…
— А вам звідки відомо?
— Звідти ж…
— Навіть так? У вас склалися стосунки?
— Дуже гарні.
— Що маєте на увазі? — насторожилася Маруся.
— На вербальному рівні, — посміхнувся Віктор.
— Це ж треба… На вербальному рівні, — повторила. — А на якому рівні ця дивна сьогоднішня зустріч — на астральному?
— Думаю — значно простіше.
— Як пояснити цю несподівану простоту?
— Я тут уже чотирнадцяте літо відпочиваю.
— Чотирнадцяте?.. — не знала, що говорити далі. — Тобто я знову зайшла на вашу територію.
— Ні. Я вас сюди запросив.
— Як ви могли мене сюди запросити? — зовсім розгубилася Маруся.
— Марусю, вийдіть із води. У вас цокотять зуби, — Простягнув їй руку.
— Це, мабуть, не від води… — подала Вікторові руку й вийшла на берег.
— Давайте присядемо…
— Як ви могли мене запросити, коли я цю поїздку запланувала ще в березні? — не могла збагнути Маруся, сідаючи на шезлонг.
— Ви саме в цей готель планували?
— Ну, не в цей… Яка різниця?
— Тисячі людей, якщо не мільйони, планують у березні поїздки в Анталію. А потім виникає питання вибору готелю.
— Я зрозуміла… Лара? Це ж вона мені купувала путівку… От партизан Кицькин!
— Ви розгнівалися на подругу?
— Ні… Чому ж? Це в її стилі! Але ж нічого не сказати?! Ні натяку! — розвела руками.
— Вона не знала, як ви відреагуєте. Та не переймайтесь, я не буду вас переслідувати…
— Ну, так. Ви ж — не я… Пробачте… У нас з вами справді: що зустріч, то несподіванка.
— Для мене — це не зовсім несподіванка. Хоча сьогодні… Я не думав, що вас після дороги ніч покличе до моря. В цю пору люди сплять.
— А ви давно прилетіли?
— Уже тиждень.
— І тепер ночами медитуєте під місяцем?
— Я, Марусю, роками під цим місяцем медитую.
— Знімаєте стреси?
— Шукаю відповіді…
— Знайшли?
— Її нема…
— Як це? Раз є запитання, значить є і відповідь. Просто ще не час її знати.
— Так багато минуло часу, що я мав би знати…
— Я зрозуміла — у вас якесь конкретне запитання життя, на яке мусить відповісти вічність.
— Вічність безсила…
— У вас щось трапилося? Пробачте, Вікторе, я знову втручаюсь у ваше життя…
— Нічого. Цього разу я запросив вас до співучасті. Усі ці тринадцять років приїжджаю сюди сам…
— Ви казали чотирнадцять…
— Першого року я був із дружиною…
— А де вона тепер?
— Не знаю…
— Як то? Вона вас покинула?
— Її вкрали тут, на цьому березі…
— Милий Боже! — Маруся схопилася на ноги. — Вона що — гаманець? Так просто взяли й украли! Вона ж людина!
— Я пожартував із долею, а вона мені не пробачила.
— Дружина?
— Доля…
— Розкажете?
— Ми вирішили роковини сімейного життя відсвяткувати біля моря. Тільки-но створили власну туристичну компанію і самі ж скористались її послугами. Цей готель тоді ще не мав такого лоску. Пляж був значно скромнішим. Хоча, порівняно з нашими кримськими пляжами, і це було надзвичайною розкішшю. Тиждень минув, як у казці. Ми днями плавали, засмагали, ходили на екскурсії, а вечорами засиджувалися в ресторані з новими знайомими, танцювали на дискотеках, або тут на березі влаштовували пікнічки. На одному із них приєдналися до нас місцеві турки — веселі, запальні. Вони пригощали гарним вином і якимись східними солодощами, співали своїх пісень. Ми танцювали весело і розкуто, як безтурботні абориґени. Аліса за тиждень уже гарно засмагла… Їй так личила та засмага… Смарагдові очі блискотіли, як світлячки, а розкидане по плечах біле волосся було наче продовження місячної дороги, аж спалахувало від руху. Мені було так приємно, що турки, наче заворожені, не спускали з неї погляду й на мить. Вона, підігріта такою увагою, була неперевершена — легка, іскриста, весела. Під ранок, коли вже добре підпилі й притомлені, ми зібралися в готель спати, підійшов до мене турок і запропонував продати йому Алісу. Я розреготавсь і сказав: «Чому б не продати гарній людині. Головне, що й дорого не візьму. Тисяч двадцять — і по руках». А потім запитав Алісу: «Чи не продешевив?» На що вона відповіла: «Я тебе, коханий, так дешево не продала б». Ми поручкалися з турками і пішли спати. Прокинувсь я ближче до обіду. Голова була важкою, і в ній щось гупало. Ледь піднявшись, глянув у вікно. Народ відпочивав. Аліси в номері не було. Пляжна сукня лежала на кріслі, капці стояли біля ліжка. Я подумав, що приймає душ, але вода не шуміла. Заглянув — нема. Можливо, пішла в магазин? Хоча не мала звички без мене ходити. Я прийняв душ, зодягнувсь і вийшов на пляж. Пройшовся берегом, придивляючись до кожної білявки. Аліси не було… — Віктор замовк.
— Ви ж продовжили пошук? — чи то запитала, чи ствердила Маруся.
— Я продовжую його досі…
— І що — так ніхто й не бачив її?
— Спершу я подумав, що то такий Алісин жарт. Хоча це й не було на неї схоже. Я обійшов увесь берег, усі кав’ярні, магазини… Обпитав персонал готелю. Ніхто не бачив… Коли втретє повернувся в номер, помітив синій пакет на вікні між вазонами. У нас такого не було. Я відкрив його. Побачене мене просто приголомшило… Там були долари, складені по тисячі в пачки. І таких пачок було двадцять.
— Та сума, яку ви жартома назвали туркам?
— Саме так. Але я тоді навіть не уявляв, що невинний жарт закінчиться так трагічно…
— А що поліція?
— Коли я в деталях розповів про останній наш із Алісою вечір, у поліції сказали, що сам винуватий у такій ситуації. Я, начебто, продав дружину добровільно. Бо в них, коли називаєш суму і тиснеш туркові руку, значить, обидві сторони дійшли згоди. А того вечора — сума була названа, руки потиснуті…
— Це дикунство якесь! — не витримала Маруся. — Можна так домовлятися про дім, машину, овечку… Але ж це людина! Людей не продають!
— Ми, Марусю, не враховуємо одного — ментальності. У кожного народу свої традиції. Ось ми, українці. Заробили гроші. Хто як. Одні кілька років економили на найнеобхіднішому, щоби приїхати сюди і спустити їх за тиждень. А потім цей подвиг повторити через кілька років. Інші не знають навіть, де вони беруться, а приїздять сюди і так само, тільки ще з більшим розмахом, розтринькують. Нікого не цікавить, хто обслуговує, хто вигадує увесь цей антураж багатого життя. Для нас ці аборигени — дикуни, особи другого ґатунку, бо вони обслуговують. Жоден із нас не спромігся поцікавитись історією, традиціями цього народу. Щоб знати куди їдемо, до кого, що нас може очікувати там, де життя ой як відрізняється від нашого… Ми вважаємо, що гроші роблять усе. Я тоді теж так думав. Будучи молодим, перспективним, уже маючи свій (хоч і невеликий) бізнес, дружину-красуню і багато порожніх амбіцій — думав, що схопив Бога за бороду. Аж поки мене життя схопило за всі місця…
