Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги без сокращений TXT) 📗
— До чого ви хилите?
— До того, що ви не зустрічалися ось уже близько двох місяців, десь від Різдва. Але телефоном спілкувалися, правильно? І ось тепер кілька днів від Зими ні слуху ні духу… Чи, може, — коротка пауза, — не три дні, а тиждень? Після того, як Анжела потрапила в аварію…
— Чого ви хочете? — тепер Лисиця говорила більш жорстко.
— По телефону всього не поясниш. Може, зустрінемося? Бо насправді все просто: для матеріалу, який я тепер готую, мені потрібна думка компетентної людини. Порадили звернутися до Наталі Зими, але вона останніми днями наче крізь землю провалилася. Вас порадили не лише як її добру знайому, а ще й як людину, не менш компетентну в справах, котрі мене цікавлять. Так ми можемо зустрітися?
— Мені лестить, коли хтось визнає мою компетентність. Тільки я не маю поняття, над чим ви працюєте.
— Тим більше треба зустрітися.
— Тоді — тільки на моїй території. У студії — я трошки художниця, — Лисиця хихикнула, смішок здався мені нервовим. — Це на Куренівці, за стадіоном «Спартак». Я винаймаю під майстерню квартиру на першому поверсі. Влаштовує вас такий варіант?
— Цілком. Коли?
— Давайте… давайте… Десь під вечір. Дев’ята година влаштує вас? Раніше я просто не звільнюся.
— Абсолютно. Кажіть адресу…
Хмарі я вирішив не дзвонити.
Вірніше, я чесно набрав його, запитав, чи бачив той сьогодні маленький бенефіс Каракая. Тільки Грузин чомусь перебував не в тому настрої, аби відгадувати мої натяки. Про що і сказав прямо, попросивши набрати його під кінець дня. А ще краще — сісти і сидіти, де б я там не ховався, крячкою, він сам мене набере.
Ну і нехай.
Потім я передзвонив на роботу, де підтвердив — температура не спадає, дихати важко, грип крокує планетою. Мені побажали видужувати і не плутати ліки з коньяком. Оцінивши жарт, я роз’єднався. Тут теж усе нормально.
Далі я засів в Інтернет-кафе, де дві години порпався в мережі. Знайшов не тільки зразки писанини Раї Лисиці, а й кілька її фотографій. Вона справді художниця, і досить відома в своїх колах. Глянцева журналістика для неї — хобі та найлегший спосіб знайомитися з цікавими людьми, це вона сама сказала в одному інтерв’ю. Що ж, тепер я її впізнаю. Про Наталку Зиму ніде ні слова. Інтернет видавав або «Наталка Могилевська», або «зима» як пора року, що змінюється в часи глобального потепління.
Після того я навів через різні пошукові системи ще кілька довідок. Якщо те, що мені видали певні сайти, відповідає дійсності, таємнича Наталка Зима починає викликати додатковий інтерес.
Він ще більше підсилився після того, коли я, накупивши в музичному магазині дисків, які мене зацікавили, кілька годин ганяв їх у своєму сховку на Кудряшова. Мій плеєр, здавалося, аж димівся після такого інтенсивного використання. Я не великий фахівець з музики, та деякі свої нинішні висновки вже готовий був підкоригувати. На дилетантському рівні, але все ж таки…
За цим усім день збіг швидко, і я почав збиратися на ділове побачення з жінкою. Іншого в мене, чоловіка, бути й не могло — кілька прозорих пасажів про сексуальну орієнтацію художниці Лисиці в Інтернеті я знайшов, і з боку самої Раї жодних спростувань не прозвучало. Перевірив спорядження: гаманець, мобільник, рахунок якого я поповнив ще вдень, і пістолет, подарований Хмарою. Озброїтися я вирішив в останню хвилину — не хотілося виходити в ніч із голими руками. Особливо, коли мене, ймовірно, шукають погані хлопці. Подумавши, запхав його, мов ковбой, ззаду за пасок джинсів. Ну, з Богом!
Не хотілося пхатися по маршрутках та метро з пістолетом за паском. Тому зловив таксі, назвав адресу і вже за півгодини підходив до дверей, за якими на мене чекала Рая Лисиця. Вона була на місці — вікна вказаної квартири світилися.
Дзвінка не було. Вірніше, кнопка на місці, але він не працював — Рая попередила. Просто постукайте, сказала вона. Я просто постукав. Один раз. Другий. Третій.
За дверима — жодного руху.
Це мені не сподобалося. Згадавши чомусь свій візит до нещасного Боброва, я навіть позадкував, відчувши своєрідне дежавю. Але, озлившись сам на себе, знову ступив до дверей, постукав кулаком, а потім потягнув ручку на себе.
Не замкнено.
І хазяйку майстерні я відразу побачив.
Перед дверима, в невеличкому передпокої.
Вона лежала горілиць на підлозі, розкинувши руки. Це таки була Рая Лисиця — я ж сьогодні старанно вивчав її фотографії. Вона, поза сумнівом, була мертва, причому померла зовсім недавно.
За останній тиждень у цій історії з’явився вже другий труп, на обидва натикаюся я. Але смерть Раї Лисиці точно ніхто не збирався видати за нещасний випадок.
Її вдарили в живіт ножем.
Ніж валявся біля тіла. Лезо темно-багряне від крові.
15. Ковбой
Руками нічого не чіпати.
Щойно це попередження стрельнуло мені в мозок, як я витягнув із лівого рукава шкірянки рукав светра, стиснувши ліву руку в кулак і трохи зігнувши її в лікті. Потім, підтримуючи вивільнений рукав, заходився швидко витирати зовнішню дверну ручку, час від часу зиркаючи на жіночий труп у передпокої.
Міліцію я викличу, але хвилин за п’ять. Із автомата. Досить з мене міліції за сім останніх днів. Навіть Хмара не врятує — адже я не подзвонив йому і нічого не розказав. З іншого боку — що я міг йому розказати? Ділитися з майором міліції, який затято ганяється за наркоманами і хоче притиснути до нігтя Романа Каракая, своїми припущеннями та фантазіями, навіяними історіями із життя та творчості німфоманок і сексуальних меншин? Грузин пошле мене на хер, і буде правий.
Так що від прямих контактів з міліцією тепер краще ухилитися.
На старанне витирання дверної ручки пішло не більше тридцяти секунд, тільки я все одно не встиг. Двері під’їзду рвучко відчинилися, пройму заступила темна висока постать.
Я відсмикнув руку.
Постать посунула на мене, і тепер, при світлі лампочки, я розгледів високого незнайомця у плащі з піднятим коміром. За ним сунув ще один, приблизно на півголови нижчий і лисий.
— Карний розшук, — відрекомендувався Плащ. — Повернися, тримай руки перед собою.
— Я…
— Верхівка від буя, — обірвав Лисий, висуваючись на перший план. — Став, бля, повернувся, нах, мордою до стіни!
— Подзвоніть майору Хмарі! — все ж таки промовив я пароль, який уже виручив мене два дні тому. — Міський главк, відділ наркотиків! Він усе пояснить!
Лисий рвучко схопив мене за руку. Ривок. Хруснуло. Від болю скреготнули зуби, я не стримав зойк. Наступним рухом Лисий впечатав мене писком у стіну, роз’юшивши при цьому ніс. Хвацькими ударами ноги розсунув мої ноги на ширину плечей, вільною рукою обшукав і знайшов за паском пістолет.
— Оп-паньки! Гля! — Я не бачив, але розумів — Лисий показує знахідку своєму напарнику.
— Дозвіл є, правда? — байдуже запитав Плащ, наперед знаючи відповідь. — Чи запитати в майора Хмари з відділу наркотиків? Він усе пояснить, правда?
— Це не його волина, — гигикнув Лисий. — Він знайшов. Тут, перед дверима. І в міліцію ніс. Нє? — Він рвонув мою полонену руку вгору, плече знову пронизав різкий біль.
— Дай сюди, — звелів Плащ. — Отак, тепер пускай його.
Лисий послабив хватку. Я відліпився від стіни, витер носа тильним боком долоні. Кров. Шморгнув, намагаючись хоч так зупинити її.
— Та-ак, — Лисий тим часом зазирнув усередину квартири. — Жіночий труп. Кримінальний. Ти його так само знайшов, як і пістолет? Стояв тут, двері витирав.
— Він виходив із квартири, — зробив висновок Плащ. — Виходив і нищив сліди після себе. Наш клієнт. Ходи, з нами поїдеш. Воруши копитами.
— Звідки ви взялися? — вирвалося у мене. — Куди це — з вами? Мої документи в кишені куртки, а ваші де?
— Грамотний, — зробив висновок Плащ. — Покажи документи.
Я поліз у кишеню по посвідчення, але тут же виявилося — прохання стосувалося не мене. Лисий, зайшовши мені за спину, несподівано дав сильного штурхана. Від удару я втратив рівновагу і не впав під ноги Плащу лише тому, що встиг учепитися за бильця сходів. Ось які документи чи, швидше, вірчі грамоти мав на увазі Плащ. Цих документів з мене цілком вистачило.
