Перунові стріли - Логвин Юрий (мир бесплатных книг txt) 📗
- Молодець! Це є твої сили - дивитись і бачити! Але не треба слова про чари говорити… Зі словами чари пропасти. І не будуть тоді тобі удачі і всякі щастя…
Півник це затямив. І більше вони ніколи про чародійство не говорили. І чари не порушились!… Бо тільки чари могли врятувати їх у цій неймовірній подорожі в Золоті Обези!
Дива й чародійства почались з ними зразу ж після розмови про чаклунство. Не допливаючи до Порогів, вони завернули в одну з лівих Дніпрових приток. Вода протікала проти їхнього руху. І швидкість дуже зменшилась. Та не через супротивну течію, як з обережності. Щоб бува не пробити де дно об затоплені дерева. Та ще й доводилось спинятись час від часу і сходити на берег. Залазити на дерева та визирати - а чи немає де печенігів?
Знали, що печенігів побила пошесть і розпорошили сусіди. Та ніхто не міг сказати, чи всі вони щезли. Тому вої вдягли панцирі і кольчуги, насунули шоломи, підперезались мечами. А що найлегшим на човні був Півник, то він став головним дозорцем. Залазив на таке високе гілля, яке б і кота, здається, не витримало. Та і на лівому березі, і на правому крім табунів тарпанів, величезних зграй стрепетів та безлічі прудконогих сайгаків малий нічого не зауважував…
Зрештою річечка стала така вузька, що весла довелось покласти на мостини, а взятись за жердини і штовхати човна все вперед і вперед, до витоків річечки на північному сході.
І річечка скінчилась. А човен уперся обома бортами в піщані береги. Залога зразу ж розділилась на три. Одна вивантажувала все начиння на берег. Друга, на чолі з Варягом, споряджала п’ять осей міцними набірними колесами не нашої роботи. Дядько Півень спитав у Варяга:
- Щоглу складемо на човна?
- Ні, щогла стояти. Малий твій сидіти птахом на вершок і бути рух бан! Стежить небезпеку в степу!
Третя залога відійшла на переліт стріли і поклала стріли на тятиву. Ось з колесами, зрештою, було споряджено. І ось тоді почалось найголовніше дійство. На свист варяга всі кинулись до човна і потягли його на берег. Там, підставляючи бруси, підважуючи жердинами, тягнучи за линви, почали насаджувати човен на осі з колесами.
Порожній човен рипів, потріскував, на кожний дотик гудів, як велетенське барило. А що варяги були справді вправні моряки, хитруни та майстри блискавичного нападу, то, певно, що й казанок не закипів би, як човна поставили на колеса. Навіть дядько Півень з Варягом люшні приладнали. Вмить завантажили човен.
- Швидки на щоглу! Алле! - крикнув Варяг і махнув рукою.
І поки малий дряпався на верх щогли, всі воїни зачали пхати човна. Не жаліючи ні рук своїх, ні хребтів! І то в повнім обладунку, при мечах, луках і колчанах, а за спиною висіли круглі розписні щити.
Тягнуть, пхають човен, а самі все крутять головами на всі боки - небезпека тут може сховатись у кожнім кущі, у кожній бур’янині. Малому добре видно було все довкола. Та триматись на вершку щогли не весела забава. Човен рипів, гудів, потріскував. Хитався з боку на бік, перекочуючись по бабачиних норах. Малий часом зиркав униз. І з острахом спостерігав, як борти човна вигинаються, як рухаються і скриплять беседки і соваються туди й сюди мостини.
Варяг справді був чаклуном. Підвів голову і заспокоїв малого:
- Не мертвись! Човен шитий міцний дуб, кращий корінь ялини. Мащений жиром тюленя. Все тре б’ян!
Коли вони опинились на найвищому груді узвишшя, малий таки побачив щось. Воно було майже по ходу їхнього човна. В зеленій опадці зблиснули два плеса невеличкого степового озерця, чи може здоровенної калюжі. І між купинами кущів наче рухались людські постаті.
Півник хотів краще роздивитись, що там діється, а тоді вже сповістити Варягу. Та Варяг сам спитав знизу:
- Що ти бачити? Так?
- Ага! Там за деревами вода. Коло води ходять наче люди.
- Покажи напрям!
- Он там! - показав малий рукою майже в тому напрямку, куди котили човен.
Варяг крикнув придушеним голосом. Тепер і лучники кинули стріли в колчани, а луки в налуччя. Всі вчепились у човен і щосили попхали вперед.
Півника хитало і гойдало з боку на бік, але він міцно тримався і тепер геть не було страшно.
Тут наче виринув з ряду воїнів найменший із них - дядько Півень.
- Слухай всі! Ліва рука - всі до бою. Половина правої руки до лівого боку. Гальма напоготові!
Дядько Півень вихопив з-за пояса мідну булаву і почав нею показувати, кому з варягів де ставати. І зразу ж варяги лівої руки разом з дядьком Півнем побігли до зеленої опадки.
Малий бачив зі свого сідала, як у високих хвилях тирси поспішають воїни у сірих лискучих обладунках. Часом спалахувало, мов блискавка, лезо меча. І далі знов все поглинали хвилі високої поруділої тирси. Човен поволі наближався до зеленої опадки.
І ось, нарешті, човен порівнявся з тим захистком. Ніякого галасу, рейваху з-за кущів не чулося. Саме це й занепокоїло Варяга. Він підставив під колеса гальма і крикнув всіх до зброї.
Заблищали вирвані з піхов мечі, мальовані щити з-за спини опинились на лівих руках. З-за кущів розлився шалений свист! І Півнику відпустило - так свистів лише дядько Півень.
Варяг відповів йому пронизливим, але не таким сильним, свистом. Чекали. Чекали.
Та довго чекати не довелось. Почулось ревіння. Та таке відразливе, бридке. З-за зелених купин з’явились горбаті велетні. Роззявляли свої губаті пащеки і відчайдушно волали, мов би хто з них живцем шкуру лупив. Та що було справді дивного - верблюдів вели жінки. У довгих сірих сорочках. А з-під сорочок визирали ногавиці. Такого чудернацького вбрання малий ще не бачив.
Одна старша жінка і три дівчини вели верблюдів. А з обох боків, з мечами наголо, крокували варяги з дядьком Півнем.
Півник почав спускатись вниз, як дивна батова підступила впритул до човна. Та Варяг мовчки захитав головою, щоб він сидів і не рипався. І він теліпався на вершку щогли, хоч йому і руки терпли, і рея в сідниці муляла. Додивлявся по всьому обрію, поки верблюди тягли бойовий варязький човен-дракар.
Варяг глянув на нього десь під обід і наказав спуститись, бо побачив, що малий зараз гепнеться вниз.
Трохи поспав біля своїх курчат, покріпився в’яленою козлятиною та сухарями й знов подерся по вантах на щоглу.
Тягли горбаті потвори бойового човна аж до підвечір’я, поки дісталися до вузенької степової річечки. Коли ж зняли з верблюдів шлеї та линви, молоді варяги похапали дівчат за коси. А жінку штурхонули до верблюдів - забирайся з ними геть! А Варяг та Півень саме залізли під човна - оглядали, чи не повередилась де тонка дубова обшивка. Чи не розійшлись пази та чи не перетерлись де зв’язки з ялинового коріння.
А та стара жінка заголосила і кинулась до наймолодшої дівчини, певно її доньки. Та молодий варяг потнув її мечем у рамено. Бризнула кров. Всі дівчата завищали, заголосили. Вискочили з-під човна дядько Півень і Варяг. Дядько Півень крикнув, щоб молоді вояки відпустили дівчат. Та вояки дядька Півня не послухали. Мовляв, це їх здобич. Тоді вступився Варяг. Він по черзі підходив до кожного молодого вояка і щось гнівно кричав. Взяв меч у піхвах і потрясав ним над головою. Молодики заперечно хитали головами. Варяг знов по черзі почав говорити їм щось суворо, але значно тихіше. Дівчата потихеньку скиглили. Жінка осіла на землю. Затискала рану пальцями, але кров стікала в неї по руці. Знов на слова Варяга молоді воїни заперечливо захитали буйними чубами. Малий бачив, що дядько Півень стоїть білий, як крейда, і тільки зиркає то на воїнів, то на Варяга. Аж жовна йому на скилицях грають. І втретє Варяг зовсім тихо щось пояснив молодим. І вони, зрештою, відпустили дівчат чорнокосих. Ті й кинулись із лементом обійматись.
Варяг підійшов до пораненої жінки. Звів її на ноги. Різонув ножем по рукаву, а тоді відірвав пальці жінки від рани. Подивився, помацав вгорі над раною. Потім нижче. Притис своїми пальцями нижче рани, і наплив крові припинився. Тоді Варяг здер запинало з голови жінки. Подер на смуги і подав дівчатам. Показав пальцем на руку нижче рани: «Перев’яжіть отут!» А тоді щось сказав незнайомою мовою. І вони, похапавши одна одну за руки побігли геть. А верблюди постояли і теж побігли за ними…
