Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Міріам вийшла на вулицю хитаючись, наче п’яна… Забула, для чого йшла сюди, забула, де її рідний дім… Перед очима, мов примара у білосніжному просторому халаті, стояв образ льодяної королеви…
«Так ось який ти, Готвальде!!! Підступна потвора, здатна продати кохання за нікчемні чайові, які кине тобі, наче кістку псові, заможна господарка!!! Жалюгідне створіння, яке заради власної наживи здатне знехтувати найсвятішим, що є у житті!!! Багатоликий перевертень, який вміло змінює маску залежно від поставленої мети!!!» – Міріам не знала, що їй робити, як жити далі… Невимовний тягар ліг на серце важкою кам’яною глибою, яку годі, як їй здавалось, зруйнувати до кінця життя… Єдине, чого хотілося – вмерти… Але чітко усвідомлювала – не має права… Принаймні, зараз…
Ноги несвідомо понесли її до вчорашньої забігайлівки… Цього разу тут не було гамірно, а господар поводився поміркованіше… Оперезаний довгим, до землі, фартухом, неквапно перетирав келих за келихом, рівненько розставляючи їх у вітрині… Помітивши вчорашню відвідувачку, стримано кивнув головою – привітався… Знайшла собі місце у темному закапелку, притулилася до стіни, обліпленої дешевими цвітастими шпалерами, з яких від давності вже де-не-де висіли шмірки, заплющила очі і завмерла.
– Вина? – голос господаря сполошив її, вивівши із забуття.
– Так… Червоного…
Нічого більше не перепитуючи, вернувся за шинквас, розкоркував пляшку і разом зі щойно вимитим келихом мовчки поставив перед нею на стіл… Її починали сприймати тут за свою…
Міріам прокинулась серед ночі на цвинтарі… Як вона сюди потрапила?!!! Невимовний жах і холод проймали до кісток, та пригадати, чому саме вона тут, не могла. Лежала просто на землі поруч Йосипової могилки, поклавши голову на кам’яний надгробок… Поволі прийшла до тями, важко підвелася, обтрусила з брудної сукні землю… Врешті пригадала вчорашній день і кнайпу, і розпач, який привів її сюди, аби вибачитись за все й попросити поради у чоловіка… І те, як довго стояла навколішки перед розп’яттям на могилі – цілу вічність… Плакала й просила – ревносно, як ніколи в житті нічого не просила: «Забери мене до себе… Благаю, Йосипе, забери мене й Луку… І ми знову, як колись, будемо разом…» Розп’яття безпомічно глипало на неї у глухій нічній німоті і тільки молоденький клен – єдиний свідок її розпачу, тихо шелестів, даючи знати, що життя попри все триває…
Лука не спав… Сидів на терасі у її улюбленому фотелі і, підібгавши під себе ноги, невідривно дивився на вулицю… Очі його були заплаканими. І тільки тоді, коли рипнули вхідні двері, не промовивши жодного слова, встав і попрямував до ліжка… До неї не тулився – натомість, відвернувшись до стіни, нерухомо пролежав до ранку… Вона, так само не зімкнувши ока, не відводила погляду від стелі, наче там, за її твердю, знаходився Хтось, здатний допомогти… Треба лишень молитися… Багато молитися, і Він обов’язково почує… І молилася, склавши на грудях руки, наче нікого на світі більш не існувало, тільки вона і Бог… Бог і Вона… Світало…
Лука… Щойно сонечко лизьнуло солодким язичком підвіконня, де у злагоді з навколишнім світом звично вовтузились папужки, Міріам потягнулась до хлопчика й притиснула до себе. Лука не пручався, але вперто мовчав.
– Лука… Не гнівайся… Більше такого не трапиться… Я обіцяю… Ми маємо разом вирішити, що робити далі…
– Ну от… Ти це збагнула, – нарешті озвався, виважено, зовсім по-дорослому, що Міріам із несподіванки аж стріпонулася.
Як же ж вона досі не помічала? Ось Він – її опора, її надія, її маленький, але вже такий дорослий чоловік, який ніколи не зрадить і завжди, що б не трапилось, буде поруч. І вона притискала його до себе дедалі міцніше, плакала і водночас не могла натішитись:
– Лука, серденько моє… Яка ж бо я глупа, що впустила до себе слабкість і зневіру… Звісно, ми знайдемо вихід… Якою б не була скрута, та ми разом, і це – головне…
Лука вже добровільно тулився до маминого халату, всотував у себе найулюбленіший на світі запах, і, обіймаючи її пухкими теплими рученятами, запевняв:
– Ти побачиш, у нас все буде добре, тому що я тебе дуже-дуже люблю…
В полудень Міріам із Лукою, позагортавши малюнки у папір і зв’язавши їх для зручності докупи мотузкою, крокували на міське торжище… Повертались увечері, коли вже сутеніло… Ноша була значно легшою і, помітно звеселівши, вмостившись на улюбленій терасі, підраховували вторговане. Наступний день видався не таким плідним, але не здавалися…
В кінці тижня галаслива господарка квартири з войовничим настроєм стояла на порозі. Міріам намагалась знайти компроміс:
– Ось – частина оплати за помешкання… Другу частину боргу я віддаватиму вам поступово…
Тітонька невдоволено кривилась:
– Міріам. Ви доросла жінка, тож навчіться робити логічні вчинки. Якщо ви не в змозі оплатити гарне й просторе житло, знайдіть собі щось ощадливіше…
– Але ж ми прожили тут багато років… Всі найвизначніші події, що відбувалися у нашому житті, пов’язані з цими стінами… Тут я доглядала за мамою, коли довелось продати наше власне помешкання, аби лікувати чоловіка… Тут народився Лука, врешті-решт…
– Що мені до ваших подій… Мені потрібні гроші, власне, як і кожному… – господарка була неприступною.
– А хочете?.. – у очах Міріам заплигав вогник надії… – Хочете, я подарую вам свою картину? Повірте, вона дорога, і ви отримуватимете щоразу насолоду, дивлячись на неї!
– Е-е-е, дівонько!!! Картинами я своїх лоботрясів не нагодую… Вигадала дурне… Мені твоя картина й задаремно не потрібна… Даю вам три дні, аби знайти собі нове житло…
Квартира, яку підшукали Міріам з Лукою, була значно меншою за попередню і не такою світлою… Найбільше засмучувала відсутність тераси чи будь-якого, нехай невеличкого, балкону, що ототожнювався з умовним виходом у відкритий простір.
– Пусте, – заспокоював маму Лука. – Дивися, якщо пересунути стіл і вмостити біля вікна мольберт, тобі цілком вистачатиме світла, аби працювати… А клітку з папужками ми підвісимо під стелю, і вони не заважатимуть тобі споглядати довкілля так, як ти звикла…
Власне, споглядати не було що, адже вікно впиралося у глуху стіну старого міського м’ясокомбінату. Нічого пристойнішого за малі гроші вони не знайшли, а комбінат вилучав щоранку неабиякий сморід. Та Луку це не засмучувало, принаймні, не подавав вигляду. Натомість завзято знаходив перевезеним речам місця, приговорюючи:
– Розкладемо все так, як було у попередній квартирі… Тоді ми не будемо плутатись, де що лежить… А все інше – справа звички, правда, мам? А ще… Я хотів тобі сказати… – Лука зосередився, бо ж хотів сповістити щось серйозне і давно ним обмірковане.
Міріам присіла втомлено на стілець і уважно подивилася на сина – останні події зробили його дорослим так стрімко й несподівано, що часом губилася – невже це й справді Лука, її маленький ще донедавна Лука так змужнів і посерйознішав! Клопоти, пов’язані з переїздом, допомагали їй забути все, нещодавно пережите. Вона навіть раділа змінам, які заважали думати про Готвальда. Лишень часом серед ночі прокидалася, мокра від поту, споглядаючи безліч разів один і той самий жахливий сон – довга, мов жердина, жінка-привид, бліда, наче смерть, у білому вбранні стоїть навпроти і випиває з неї обличчя…
– Так от, – Лука сіпав Міріам за рукав, вимагаючи уваги… – Я дійшов висновку, що тобі не варто ходити на торжище продавати малюнки… Я вже дорослий і торгуватиму сам… Ти – талант, і зобов’язана малювати…
– Ну що ти, Лука… Ти навіть не донесеш мої роботи самотужки до ринку, – пестила його чуб, зворушена ледь не до сліз.
– Я вже про це думав… Придбаємо візочок, і картини возитиму на візочку. Не годиться, мамо, аби ти продавала їх сама… А як раптом трапиться хтось знайомий і впізнає тебе? Ти ж у нас – знаменитість, от і будуть насміхатися, що відома малярка Міріам Коне збуває свої шедеври на базарі за безцінь… Ні… Цього допустити не можна…
