Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович (первая книга .txt) 📗
Склавши докупи всі свої невигоди теперішнього життя у Соколівці, а також те, що навряд чи умовить усіх своїх поїхати в Пішки. Він сьогодні, йдучи рибалити, твердо поклав через три дні податися в Київ, а звідти в рідне село.
На риболовлю він вибрався ще з досвітку. Вирішив сьогодні будь — що повернути в свій бік рибальське щастя. Оскільки всі ці дні риба майже не ловилася, він звечора особливо старанно готувався. Наварив перлової каші й гороху, присмажив на сковороді вівсяних висівок, накопав свіжих черв'яків. Раніше він ловив рибу на донні спінінгові вудочки з кормаками, ловив добре лящів, в'язів, підустів, одного разу у цій же Соколівці навіть упіймав сома на півпуда, але зараз цей спосіб ловіння перераховувався в списку заборонених, і хоч тут цієї заборони мало хто пильнував, він її не став порушувати. Він вірив, що зламає хребет невдачі й так. Був працьовитий в усьому, і на риболовлі також, недарма Михайло не раз чи то жартівливо, чи то всерйоз нарікав: «Нехай вона тобі сказиться, ця риба. Поїдеш з тобою, то вернешся неначе з молотьби. Перекопаєш землі, перемісиш глею — всі кісточки стогнуть».
Дмитро Іванович і сьогодні взявся за роботу з властивою йому послідовністю і невтомністю. Він надовбав глею, накопав чорнозему й піску, перемішав усе це з перегноєм, розім'ятим горохом, висівками і перловою кашею й почав ліпити глиняні буханці. Він наліпив їх кілька десятків, великих, завбільшки з середнього розміру кавун. Дмитро Іванович вибрав таке місце, де вода повільно закручувалась на місці й звідки починався потужний струмінь, якнії виходив на бистрець. Струмінь мав виносити корм на глибину, виманити звідти рибу. Він накидав балабухів, накидав перемішаного з кормом піску, скаламутив воду, і брудні смуги потягнулися далеко на середину ріки. Заграла верховодка, підійшов хижак, кілька дужих сплесків вибухнуло біля самих Марченкових ніг. Але він не поспішав, віїї і далі через певні проміжки часу кидав важкі буханці, тільки тепер уже тихенько, без плескоту. І лише по тому розібрав довгу, в три коліна вудку. Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на воді, як одразу ж знову ліг, а тоді зірвався, мов навіже — ний, і різко пішов ліворуч під воду. Дмитро Іванович підсік і витягнув чималенького окунця. Але то було єдине відшкодування за його старання. Бо далі поплавець сонно блукав по плесу, течія то притоплювала його, то знову одпускала, втягувала у кручію і несла на глибінь, але риба не брала. Дмитро Іванович кілька разів міняв наживку, вкорочував і збільшував глибину, все марно. Впіймав на хліб пару краснопірок, одну густірку, а далі й та риб яча дрібнота десь поділася. Він знову опускав балабухи, мочив і кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитрові Івановичу просто не йнялося віри, що отакого м'якого ранку, степленого сонцем, припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Він стьобав і стьобав вудкою, вже втомилася рука й затерпли ноги, він перепробував усі відомі йому способи ловіння, а в капроновій сіточці попліскували ті самі дві краснопірки, густірка та окунь.
Врешті Дмитро Іванович здався. Він вийшов на берег, скинув старого піджака — упарився, сів на горбочку. Була дванадцята година — він проколотився шість з половиною годин. Сонце підбилося високо, але трави ще були в росі й річка поблискувала прохолодою. Дмитро Іванович підставив вітерцеві чоло, дивився на річку, що бігла на південь, а далі знову повертала на захід, дивився на заплаву, яка стелилася ярою зеленню понад річкою й була вдалині по правому боці оточена піщаними горбами з щіткою соснового лісу (лівого не було видно зовсім), і з нього спадала втома, а з нею напруження, досада. Він мовби віддавав їх луці, мовби розпросторювався по ній душею. Тут не було жодної живої душі, тільки деркачі та перепел будили тишу. «Дикуни» ще не добулися сюди, сучасні «дикуни» їздять на машинах, а тут піски й болота, вони мовби захищали самі себе. Розглядаючись по долині, Дмитро Іванович подумав, що на Поліссі залишилося дуже мало таких куточків. Та хіба тільки на Поліссі. Люди обдивилися планету з усіх боків, вимели всі шпаринки і все заглядають зверху, знизу, чи не пропустили чого. Кожен звір обрахований до останньої волосинки, кожен птах окільцьований чи бодай сфотографований. Немає загадок, нема таїни — отого невідомого, що обіцяє щось у майбутньому, кличе до себе. Таїна лишилася в мікро- і макросвітах, але та ї1аїна вже не така, раціоналістична, холодна. Тільки на природі, розчинившись у ній, людина по — справжньому відпочиває душею, відживлює найтонші чуття, подаровані їй вічністю, відчуває красу й гармонію світу.
Дмитро Іванович знав це по собі. Він особливо любив літо. Воно снилося йому всю осінь і зиму, він щороку будував неймовірні плани — поїхати на Єнісей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влітку він ставав особливо нервовий. Його то обіймала радість, то смуток і туга, йому здавалося, він почуває, як мовби щось втрачає, приймає в себе й втрачає. Мабуть, то було відчуття старіння — згасало літо, й згасала якась часточка його самого; осінь, зима заковують усе в непорушність; все, здається, застигає, не рухається, і це мимоволі передається людині, а літо біжить і неухильно несе з собою тебе. Цей біг лячний, хоч він і солодкий, як майже кожен біг. Але неприємна думка про те, що біжить не тільки літо, а й сама лука, і ліс, і прозоре небо, біжать кудись, щоб змінитися. Звичайно, тільки отак, поспішаючи, заперечуючи себе, і рухається світ.
Дмитро Іванович незчувся сам, як заснув. Йому в сні бачилося широке плесо, а посеред нього стримів червоний поплавець, він то пірнав під воду, то знову виринав, погойдуючись на хвилях. Після рибалення вода і поплавець сняться завжди.
Прокинувся від спеки й від того, що упрів. Сонце підбилося вже ген і тепер стояло майже в зеніті. Дмитро Іванович вирішив не ховатися в тіні верб, як учора й позавчора, а вернутися до хати. Він узяв вудку, проте, за старою звичкою, вирішив закинути ще раз — «на удачу». Легенька кручія покружляла поплавець, поволокла його праворуч, за течією, й він почав тонути. Там він притоплювався щоразу — гачок зачіпав за дно. Проте, потягнувши на себе вудлище, Дмитро Іванович відчув щось схоже на живу вагу. Одначе в тому місці гачок уже кілька разів зачіпався за корінь, довгий вимитий корінь трудив на течії руку — нестеменне риба. Дмитро Іванович не встиг гаразд подумати, корінь це чи не корінь, як волосінь різко пішла проти течії, і він відчув дужий удар. Той удар пройшов по вудлищу, по руці, по ньому всьому, відбився крутими хвильками в серці. Дмитро Іванович потягнув вудлище на себе, але риба була велика, тонкий бамбук зігнувся в дугу, а волосінь аж співала од напруги. Долаючи спокусу потягти щосили (гачок, пам'ятав, невеликий і може не витримати), почав повільно колами вести рибину до берега. Врешті вона виплеснула, погнавши в боки дужі хвилі. Це був в'язь. Дмитро Іванович підтягнув його ще ближче, лівою рукою намацав підсаку, обережно завів її у воду й виловив рибину. Великий, сріблястий, красноперий в'язь щосили тріпався в підсаці.
Хвилин десять — п'ятнадцять по тому поплавець блукав по плесу пустоплав, а далі знову повільно, але неухильно пішов під воду. І знову Дмитро Іванович витягнув в`язя. Риба таки підійшла на його корм. Далі він упіймав ще одного в'язя, ляща і кілька підлящів. Несучи до сітки підляща, несподівано зауважив, що не почуває тієї скаженої радості, яка мала б охопити при такому улові й кльові. І не тільки зауважив, — це було ніби якесь підсумкове спостереження, — йому не вельми кортіло ловити рибу всі дні. Либонь, скорше він упевняв себе, що то йому дуже цікаво. А насправді хіть до рибальства пригасла. Колись він думав, що цій хіті не буде погамування, що він не наловиться зроду. Він міг провести на річці тиждень, вернутися в місто, і вночі йому знову спрагло снилася риболовля. Тепер же тієї спраги не було.
Але інші імпульси били в серце, і це він почував з хвилюванням і радістю. Світ плинув через нього зеленою лукою, прохолодною рікою, дитячим галасом під кручами. Як то, подумав, усе?таки добре жити! Він підвів голову на дитячий крик і в ту мить побачив велосипедиста. Той їхав з опівнічного боку, од села, понад самими кручами, — там вилася стежечка, — й здавався іграшковим, майже несправжнім. Швидко крутив педалями, і блискучі спиці перемелювали на сяйний порох сонячні промені.
