Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗

— А що йому тих пів днинки? Має іншу роботу, чи що?

— Мамо, то чужа дитина!

— А рідні де? Може, твої підуть продавати? Якби ти жила коло нас, то оте молочко сама би й продавала. І сирок, і сметанку!..

На такі слова я мушу мовчати, бо інакше сварки не минути. Треба переводити розмову на щось інше. Та й привід є:

— Мамо, ви навіщо дали Старій Карзі мою адресу?

— Бо прийшла до нас, голосила, казала, що ти файною ученицею була.

— Напевно, гроші за смородину принесла, — несподівано навіть для себе самої відпускаю уїдливу «підштрикачку».

— Ні, приходила без грошей. Та й коли то було — пора вже забути! А вона постаріла, сопе, задихається.

— Бо товста! Ширша, ніж довша, — знову не стримуюся я.

— Не всі ж можуть бути такими, як ти, — чисто як голе веретено! А вчителька твоя каже, що цілими днями нічого не їсть — і все одно тиє і тиє!

Мені згадалося, як у Великодню п’ятницю нам, малим дітлахам, батьки зранку не дали ні ріски до рота: до виносу Плащаниці — строгий піст! — а Карга на перерві навмисно розклала перед собою на столі пахучі скоромні наїдки: курячу ніжку, котлети, налила собі в горня гарячого бульйону з термосу і жерла, аж за вухами лящало, та ще й сміялася, що нам животи судомами зводить, бо ми, дурні, постимо! Ага, тепер цілими днями не їсть, але тиє: ото сарака — не поправляється, а пухне з голоду! Та ще й мама стала тепер за нею горою, захищає.

…Стара Карга безпардонно заявилася до моєї квартири зранку, ні світ ні зоря, у неділю. Я, напівсонна і неабияк стривожена довжелезним дзвінком (мій Чоловік про такі дзвінки з похмурим сарказмом каже, що хтось уперся в кнопку рогом!), відчинила двері, бо не впізнала свою колишню вчительку через вічко, — й відразу ж про це гірко пожаліла. Карга усілася в крісло й загрузла там надовго — випровадити її з хати виявилося майже неможливою справою. Пояснила, що прийшла не так до мене, як до мого старшого сина, котрий займається адвокатською практикою.

— Ми передали справу в апеляційний суд, — простогнала Карга, — але то дуже трудно, щоб її виграти! А мій Віталько, внучок мій золотенький, сидіти не хоче! — і вона скривилася до плачу.

— А хто ж у тюрмі сидіти хоче? — здвигнула я плечима.

— Таж його за ніщо за пощо судять! Таж вона від того, що він там з нею зробив, не завагітніла!

— А він зґвалтував когось, чи що? — питаю вражено.

— Але не насправді — неприродним способом, як кажуть у суді! Та шмаркачка — ще взагалі не до любові: їй лише тринадцять! Так що нічого їй не сталося. І за таке судити? — зі злістю вдарила вона кулаком об кулак (а я відразу згадую стару Кайдашиху, яка теж полюбляла так робити).

— Мій син по судах не захищає ґвалтівників, — говорю сухо. — А тим більше — педофілів і збоченців. Шукайте собі іншого адвоката.

— Нікуди я звідси не вступлюся! — перейшла на високі деренчливі тони непрохана гостя. — Злісних боржників твій син рятувати від тюрми може, хоч вони тисячі банкам заборгували!

А мого Вітальну за отаке, яйця виїденого не варте, дурне-пусте, мають у тюрмі згноїти — і він навіть пальцем не кивне, так?

— Ірино Володимирівно, бувайте здорові! До побачення, кажу, ви мене чуєте? Не доводьте мене до того, щоби я викликала міліцію, бо тоді й вам арешту не минути! Ви чого напали мені на хату? Чого побудили всіх о сьомій ранку? Чого репетуєте, аж сусіди в стіни стукають? Хочете міліції — зараз приїде! — й удавано починаю крутити диск стаціонарного телефонного апарата.

Стара Карга важко підвелася, удавано голосно й розпачливо заридала, але таки вступилася нам із хати. Почувши, як мені довелося виганяти Ірину Володимирівну, мама починає дорікати, що так нефайно, бо тепер усі в Селі будуть говорити, що я вже так запаніла, що до мене нема доступу і що тепер до мене вже навіть у гості прийти не можна. Незабаром і до рідних батьків буду так само ставитися, як до колишньої вчительки!

Мама любить провокувати конфлікт на голому місці, причому тільки зі мною та ще зрідка — із сестрою. Андрійко — недоторканний! Он уже біжить від свого чворака [55] через дорогу. Варто мені чи сестрі приїхати в гості, коли брат удома, — він уже тут як тут: пильнує, аби нам мама не дала щось із собою. Не сидиться, бідному, в хаті, коли ми приїжджаємо до мами. Та ще Андрій твердо переконаний, що на заробітки за кордон виїхали наймудріші. Ті, що зосталися в Україні, — лузери й остаточні дурні.

На перших порах свого заробітчанства братові здавалося, що за рік-два стане мільйонером, буде приїжджати в село — й усі навперебій запобігатимуть його ласки. Тоді він навіть розмовляти зі мною й меншою сестрою гордував, а як таки вже мусів, то тягнув слова, як ґуму, говорив спроквола й підкреслено поважно, пихато насміхався із наших проблем та матеріальних негараздів. Зрештою, його враження про те, що діється в рідному краї, як застрягло на початку дев’яностих — так із цієї мертвої точки не може зрушитися й донині ось уже двадцять років. Зате жовчність із роками подвоїлася, ба навіть потроїлася. Що не слово — то їдкий глум, зловтіха і зневага. Особливо на мою адресу:

— Коли вже мені Україну побудуєш? Я сюди гроші мішками вожу, а України нема та й нема!

— Гроші ти везеш на власні потреби! — відповідаю я. — У свою хату їх вкладаєш: то дах перекриваєш, то балкони ліпиш, то євровікна ставиш, то двері броньовані, то двометрові паркани будуєш! А податків Україні не платиш ані копійки — то й яку користь Україна з тебе має?

— Таку, як і я з неї. Якби я сюди єврики не возив, тобі зарплату не мали би чим платити!

Сперечатися з братом безглуздо — лиш марно час тратити й нервові клітини вбивати! Та й мама наші суперечки сприймає дуже болісно. Перші два роки змушувала мене телефонувати братові щотижня. Мобільників тоді ще не було, дзвонити в Чехію доводилося зі стаціонарного телефону на закордонний вуличний автомат. Андрій щоразу довго жалівся, як йому тяжко: на будові працює без страхівки, харчується мало не собачими консервами, — а я мала все це вислуховувати й добре мізкувати, що зі сказаного переповісти мамі й невістці, а про що мудро змовчати. Та бувало, що брат не підходив до трубки по декілька днів. Мама заливалася слізьми: з Андрійком, напевно, вже щось страшне скоїлося! Я телефонувала безперестанку — а наприкінці місяця надходив рахунок на половину, а то й на три чверті моєї зарплати!

Зараз Андрій уже збагнув, що копанням канав заробити мільйони неможливо, та пихи в нього від цього зовсім не зменшилося. Обтрушується від снігу просто в хаті й починає свої кепкування, від яких віє неприхованим цинізмом:

— Бачиш, яка в нашої мами файна хвороба! Тепер вона може й гектари засівати — рука сама сіпається!

І відразу ж до тата:

— Коли гроші віддасте за ту олію й рибу, що я вам із міста привіз? Та й могли би ще й так пару сотень мені підкинути — таж я ваш син! На дорогу мені треба тисячу! Знаю, що у вас гривні є!

— Ти що, цього разу без грошей із Чехії приїхав?

Брат робить демонстративно здивовану міну на обличчі, що означає: без добрих грошей він додому ніколи не вертається.

— Єврики в Україні дешеві, шкодую міняти!

Це відверта брехня, бо ціни на євро в обмінниках аж зашкалюють. Причина інша: брат узагалі не збирається міняти валюту на гривні. Байка про занадто дешеві єврики звучить уже не вперше, але батьки на неї ведуться. Тож як лише Андрій починає знову збиратися в Чехію, мама з татом вишкрібають свої останні заощадження й відразу ж починають зі своїх пенсій відкладати половину до його наступного приїзду. Брат скупий до неможливості. Ще коли до проголошення Україною незалежності в тата стався інфаркт задньої стінки серця, і я в обласній лікарні витягала хворого з того світу три місяці, — наш Андрійко, який мав зарплату втричі більшу від моєї вчительської, не те що ні разу не відвідав батька, а й жодної копійки на лікування не дав. Зараз стогне, що встановив у хаті металопластикові євровікна — а в Чехії ґазди, котрі багатші, вже кладуть дерев'яні варені.