Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн txt) 📗
Відтак його поставили у викопану яму й зарили, лишивши вільними руки, а біля рук поклали капшучка з тютюном, люльку, горнятко води, якусь кашу в мисчині та торбу, з якою сюди прийшов, а ще й рискаля, але віддалік.
– Сиди тут, дяче, й чекай милосердя, – сказав отаман.
Люди засміялися й рушили двома гуртами, жіночим та чоловічим, між собою не змішуючись, покинувши дяка біля дороги, при тому жоден із них ні разу не озирнувся.
І тільки тоді, коли потонули в сірій куряві, здійнятій їхніми ногами, дяк Григорій Комарницький уперше в дорослому віці заплакав. І йому здалося, що, коли не знайдеться доброї душі в цьому дивному селі, котра прийде його врятувати, то він, посаджений у землю, як дерево, може й стати явором, але ніколи не яворовою людиною. І що ростиме й ростиме тут у те погоже, ясне, бо всі хмарки з нього позникали, небо, питиме й питиме з нього синю трутизну, і той трунок колись ізсушить і його гілки, і листя. Тоді знову прийдуть сюди оті дві юрми – чоловіча та жіноча, і заспівають, і заграють йому на упокій. По тому чоловіки зроблять із його гілок чи коріння нові дуди, а жінки розріжуть стовбура на дошки, щоб збудувати з них ще одного яворового моста.
Але доля над ним змилувалася, бо простояв у землі лишень до обіду, висмаливши за цей час майже весь тютюн, випивши й воду, але до каші не доторкнувся, боячись трутизни. І саме тоді, коли сонце піднялося аж так високо, що стало якраз над головою, уздрів дяк на вулиці села, що виливалась у дорогу, дві постаті: чоловічу – низьку, окоренкувату, й жіночу – високу, струнку, які повільно брели, здіймаючи порох, і через той порох не міг їх пізнати. Але коли наблизилися, здивовано відзначив: були то Максим і Ганна.
– Прийшли тебе відкопати, дяче, – мирно сказала Ганна, – бо постраждав за нас.
– Одурив ти мене, Максиме, а ще й попобив немало, – гірко сказав дяк, відчуваючи, що тіло його мліє й корчиться в землі. – Завіщо навів таку напасть?
– Е, – сказав Максим. – Хіба ж хотів?
– Це я так захотіла, – м'яко сказала Ганна, беручись за лопату. Максим при тому сів на траву й дивився не так на дяка, як кудись удалину, й не подумавши забрати рискаля в жінки. – А чому захотіла, сказала на суді, і то правда свята, а ти вже нас не проклинай. Через це й змилувалися над тобою, щоб не проклинав.
І вона почала моторно відкопувати дяка.
– А коли б не ви, ніхто мене не відкопав би? – спитав прикро Комарницький.
– Недурним маєш бути, дяче, – сказав Максим. – Кожен у цьому світі про себе гадає, про це і дбає, а про інших забува, бо навіщо влазити туди – не знати куди.
– Гаразд, – згодився дяк. – Тоді скажи мені ще таке. Кажеш, не хотів мені лиха. Чому ж так люто бив?
– Бив, бо закон велів, – змовив Максим. – А коли подумати, то всі ми під небом ходимо. А ще, сказати б по правді: було за що, бо з моєю жінкою таки зогрішив. А в мене душа не з лопуцька.
– Але ж із твоєї згоди та волі те чинив! – вигукнув дяк.
– Може, і з моєї, а може, й ні, – смутно повів Максим. – Кажуть-бо люди: де голова блудить, там хвіст рядить, – і він багатозначно дякові Григорію підморгнув.
– Що ти мелеш, чоловіче! – скрикнула Ганна. – Чи ж раз тобі казала: «Коли ти мені муж, то будь мені дуж!».
– Воно то так, – спокійно відказав Максим, – але коли подумати: не зовсім, а може, зовсім не так. Бо гріх є гріх, хоч як би ти його медом змазував, – він замовк на хвилю, а тоді розсудно додав: – Ти, дяче, родинного життя не відаєш, то, може, й щасливий, бо де жінка яйця варить, то юшка за нами. Отож ти й напився тієї юшки, але зла за те на тебе не маю. Коли ж так, то й ти не май до мене зла, і розійдемося. Бо і я живий чоловік.
Дяк ледве виповз із ями, все тіло йому стерпло, ніби прудко бігала по ньому тисяча мурашок, а ще й жалила.
– Ми тобі поїсти принесли, пане дяче, а ще й випити, – сказала мирно Ганна. – Правду каже Максим, хоча буває не завше мудрий: ліпше нам по-доброму розійтися, ніж погнівленими.
– Гірка буде ваша їжа, – буркнув дяк, розтираючи ноги, – та й добре її наївся.
– Як собі хочеш, – мовила Ганна. – Але на волю тебе випускаємо, отже, гріха з себе зняли, а могли в цій ямі й забути.
– Це вона боялася, – по-недоброму примружився Максим, – що, коли здохнеш, дяче, в цій ямі, приходитимеш до неї упирем. А вони, баби, чомусь упирів бояться, та й то не завжди.
– Ти упирем не станеш, – жорстко сказала Ганна. – Жила в тебе для цього тонка. А в пана дяка жила як струна.
– Ну, це ти ліпше за мене знаєш, – в'яло сказав Максим. – То будемо пити мирову чи ні?
– Ідіть, люди, своєю дорогою, а я своєю, – із серцем сказав дяк. – Оце й буде мирова, тобто коли більше ніколи на цьому світі не зобачимося і не зійдемося.
– Та й ми цього хочемо, – сказав Максим, а Ганна в цей час забрала мисчину, що була із залишеною кашею, і вклала по-господарському до вузлика, якого принесла із собою.
– Ходімо, чи що? – спитала в чоловіка.
– А що тут робити? – відказав байдуже Максим. – Пан дяк має голову ліпшу за наші, та ще й горду, бо погребував нашим хлібом та сіллю.
І вони пішли від нього, не попрощавшися, звільна й полюбовно поміж собою розмовляючи, а дяк Григорій Комарницький, стежачи за їхнім відходом, глибоко засумнівався, що їхні голови дурніші за його.
7
І як тільки дяк завершив свою печальну спогадову медитацію, яку вчинив не з доброго дива, а тому, що в певний спосіб лучилася з тим, що відбувалося тепер, хоча і в новому просторі, неподалік звідси, за кілька гін, в Решетилівці, ожила завмерла, бо не була випущена на кін, жіноча постать із круглою, як гарбуз, головою і з пласким обличчям, та й хутенько почеберяла вулицею, що далі йдучи, то пришвидшуючи ходу, – була це, звісна річ, Гапка, яка поспішала до Хлопця, щоб найняти його для чинення того, чого не могла вдіяти сама. Але й цього разу їй довелося затриматися, бо з двору панотця вийшла похоронна процесія: воли везли на возі заквітчану труну, але не розчинену, а із закладеним віком, бо, як пізніше розпитала Гапка, панотець так почорнів із виду та роздувся, що його ледве у гроба втовкли, віко ж забили цвяхами, але вони вирвалися з дерева, через що труну обв'язали линвою, але й та напнулася, мов струна. А за возом ішла прив'язана віжками паньматка, яка вряди-годи здіймала руки й голосила, лементуючи, а часом замовкала, тільки беззвучно співала німими вустами: після того рвала на собі волосся і розпускала навдокіл. І воно пливло в повітрі, як павутина в бабине літо. Тоді ойкала, зойкала, завивала, похлинаючись, як вовчиця, а з очей її текли цілком чорні сльози, замішані, очевидно, на тій-таки трутизні, яку ця жінка, котра пробувала у велемовній, велеголосій чи мовчазній пієті, не встигла подати своєму коханому чоловікові. І хтозна, за чим більше голосила ця багатостраждальниця – чи за розбухлим чоловіком, який посильно бажав розвалити гроба, чи за собою, адже суд присудив поховати її живцем із панотцем як отруйницю, а може, і за тим, і за тим, адже світ для неї і справді перестав існувати, бо ж писав саме в цей час, сидячи в гетьманському дворі і на гетьманському хлібі, але безвідносно до описаних подій, яких не міг знати, великорозумний і високо наладнаний, значно більший, аніж Григорій Комарницький, поет Іван Орновський: «Так, гріб – це гріб! Ефеська славная божниця Діанова вже стала бридкости скарбниця» і «що на землі назвемо: вічне і незгасне – коротше од хвилини, бо воно дочасне». І високомисленний поет на хвилину відвів очі від паперу і подивився натхненним, але смутним зором у просторінь, густо залиту сонячним світлом, ніби уздрів печальний похід із труною, в якій розбухало почорніле тіло панотця. Відтак його рука хутко записала: «Навіщо ж людська думка з попелу будує, якісь ігриська ладить, робить щось, руйнує? Це вивищеним знаком Божим не позначиш, крізь дах-бо хмари й небо також не побачиш!» І потвердив категорично: «Що в гордій думці людській надто вже пишніє, привалене своїм же тягарем, трухніє!».
