Пафос - Ешкилев Владимир (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— Навколо смерть, розруха! — Корват нависає над Матіяшем.
— Сідай з нами, Михайловичу, — запрошує Чарнота друга реввоєнгакера. — Ти ж в нас визначний культуролог, роз-повіш нам щось цікаве.
Корват обережно сідає, намагаючись підгорнути під стілець ліву ногу. Перед ним ставлять і наповнюють чимось прозорим фужер. «Горілочка!» — кажуть йому. «Монстр монстр…» — шепоче він у відповідь, і у його уяві виникають рожеві хащі планети, наповнені броньованими рогатими страховиськами і голими студентками, а потім нове видіння («Пінґвін» річної давності — золотавий, вермутовий) заступає хащі, і він у тій золотавості цілує юну брюнетку глибоке її декольте, що абрисом нагадує лист рослинки kalanchoe pinnata, чорні смужки бюстгальтера, плечі напружену шию, причинне чоло з плямами плинного кольору, запах офісних меблів на чолі і запах ванілі на плечах, її очі (шестиденні біблійні павзи поміж ліловим і сірим, вицвіле тло мініатюр епохи Хейан, невловимий відтінок старого кедрового лаку на циферблаті церковного годинника), зграйку чортенят на срібному кульчику і пальці, найсмачніші у світі пальці, вимащені соком курячого стегенця…
Він виринає зі спогадів безпосередньо у сяючий простір осушеного фужера і відводить його від обличчя, немов запальцьовані окуляри. Він оглядає застілля і запитує всіх присутніх:
— Нащо ж ви, похапливі і нетерплячі карацупи, шукаєте яблук десь у дідьковій, перепрошую, сраці, десь у пустелі Гобі, коли тут, поряд із вами, невдячними, росте-цвіте розкішний яблуневий сад? Чому не бачите, чому не хочете бачити, чому ви втупились в анальний анклав анатомії і поціновуєте мертве? Схаменіться, людиська, сподобтеся, нарешті ж, цивільності і фанатизму, повного упослідження ваших розперезаних, смердючих, обернених на потворність свою і на потворність цієї потворності, на фуфлозу і пофіґізмус монстрів… Сашко, Борисовичу, люди добрі і недобрі, і всілякі-кольорові, чи чуєте ви мене? Не все, кажу вам, ще втрачено. Під склепінням цих тлінних небес можлива ще перемога… Чи розумієте мене, вухаті діти скотобази?…
Ігноруючи всі можливі відповіді, він знову занурюється у видіння.
…Планета з чемним помаранчевим сонцем, захвильо-аним фіолетовим океаном і чорним піском узбережжя. Сині пальми з барилястими стовбурами застигли біля підніжжя темно-сірих шпаристих гір. Антрацитовим берегом підбігають оголені дівчата — Магда і Альона. Його відразу, без вступу і попередження, бере у полон, гіпнотизує і збуджує (до печії у каналах настовбурченого прутня) їхня повна несхожість: видовжені, елеґантно вмонтовані у вигин талії, стегна Магди і химерне, з пухнастим хребтовим рівчаком, урвище вузької засмаглої спини нахабнючки. Заціпенілий, він довго-довго (всю помаранчеву вічність цієї планети) спостерігає, як пружні спортивні тіла дівчат з'єднуються і повільно щезають у воді. Спочатку у чорнильні хвилі занурюються переплетені ноги, гострі коліна, що лоскочуть і тиснуть вистрижені міжніжжя, потім — долоні, з пальцями, заведеними в анальні отвори і стиснутими мускулястими, напруженими до з'яви на шкірі вибагливого мережива з дрібних ромбічних бганок, сідницями, потім — пообкусані, зім'яті і набряклі груди і, останньою чергою, злиті у безконечному хижому поцілунку голови…
— …Отямся, чоловіче, і послухай, що каже розумна людина, академік, — тормосить Корватове плече Жура. — Послухай же, воїне.
— …Мова йде про «натуральну людину», — каже Чарнота. — Про людину ландшафтну, людину горизонтальну. Ландшафтник завжди мріє про особливий та особистий зв'язок із Космосом, із сакральним, містичним, поганським Космосом пращурів; тільки він, цей зв'язок, спроможний дати натуральній людині відчуття повноти і завершеності. Відчуття, як я це визначаю, особистої соборності. Тільки він… Але, насправді, ландшафтній горизонтальній людині той зв'язок — недосяжний… Зась! Бо на заваді тій особистій соборності завше стоїть бажання щось вкрасти і втекти на хутір, завжди стоїть якась битовуха. Тільки сталева воля великих обраних харизматів і великих митців спроможна повести натуральних людей до великої мети, до такої мети, котра є вищою за їхню жлобську справедливість, відірвати їх від гною і ґрунту, кинути на терен історії. На штурм неба! На смерть і перемогу. Тоді, нагло зірвані і кинуті у вир світового тану, ландшафтники дивуються самі собі і проклинають той плеканий у селянських піснях Космос, з котрим їх зв'язала накинута і незламна чужа воля. Воля імперій володарів, митців. А проклинають вони цю волю тому, що справедливість імперій інакша, аніж справедливість жлобів… Наймудрішим із володарів-харизматів був Чинґіз-Хан, котрий заборонив своїм степовим лохам навіть згадувати своє ім'я і місце своєї могили. Інакше б викопали і пограбували свого мертвого володаря — натуральні люди мислять горизонтально…
Жура раптом пригортає до себе очманілого Корвата і шепоче йому на вухо:
— Я прийняв рішення. Ми з тобою летимо до Ізраїлю. Завтра домовляємося з нашим центральним офісом про візову підтримку і беремо квитки до Києва…
