Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги без сокращений TXT) 📗

Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги без сокращений TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги без сокращений TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий — просто за барною стійкою, через кухню, і ще один — двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.

Через це слово я мав несподівані проблеми. Якось, ще до одруження, я деякий час зустрічався з молодою київською театралкою. Звісно, коли твоя подружка — фанатка театру, рано чи пізно ти мусиш піти з нею до театру. З тим, що в мене в шафі знайшовся не модний, але все ж таки костюм, і не виявилося жодної краватки, вона ще змирилася. Навіть погодилася, що той піджак нормально підходить до джинсів і храм, яким вона вважала театр, я жодним чином не оскверню. Та коли я назвав театральний гардероб «роздягальнею», губи її склалися в тонку лінію, всю першу дію вона вперто скидала мою руку зі свого обтягнутого строгою сукнею коліна, а по закінченні вистави сухо повідомила: «Я поїду додому. Зупини мені таксі».

Відтоді я не став називати роздягальню «гардеробом». Але якщо опинявся в місці, де тьотя чи дядя готові стерегти мій одяг, робив усе можливе, аби прихопити куртку з собою. Або залишав її в машині, як сьогодні.

Навряд чи хтось запідозрив, що я йду кудись далі, ніж покурити: курці тут зобов’язані виходити на свіже повітря. Ні з ким не прощаючись, хоча навряд чи хтось із нових знайомих помер би без мого «до побачення», я неквапом пройшов між столиками. Для Сонцевої я на цей момент перестав існувати, вона почала щебетати про щось із товстуном із шийною хустиною. По дорозі до виходу я вирішив зайти в туалет, двері — навпроти роздягальні. Тут було місце лише для одного. Смикнув ручку — зачинено.

Так ми і думали. Якби чоловік, якого Люська назвала Бобриком, не зачинився або саме виходив з даблу [3], я під будь-яким приводом мусив відволікти його увагу. Але все гаразд — супутник Сонцевої, очевидно, зачинився там назавжди. Що ж, це вирішує частину проблем.

Кивнувши охоронцеві, я неквапом вийшов на свіже, ще вологе від дощику березневе повітря. Дістав цигарку, і раптом у голову стрельнуло: план Анжели не досконалий! Ми повинні вийти окремо, з інтервалом у п’ятнадцять хвилин, я при потребі мусив затримати так званого Бобрика, вона — мило посміхнутися гардеробниці і, взявши курточку, вислизнути через гардеробні двері. Але раптом саме за ці п’ятнадцять хвилин її супутник вийде з сортиру? І перехопить її? Звісно, він не зможе її зупинити, одначе цілком може привернути до неї загальну увагу.

Саме цього Сонцева, за її словами, боялася найбільше. Бо якщо такий, як я, може собі дозволити прийти куди завгодно і так само піти геть, не викликавши загального інтересу, то відомій співачці це зробити складно.

Я вже хотів повертатися, та вчасно зупинився. Якщо цей Бобрик сидить у даблі вже двадцять хвилин, то чому б йому не посидіти там ще п’ятнадцять? Тим більше, коли вірити прозорим Люсьчиним натякам, повним дивного розуміння поглядам усіх інших, хто сидів з нами за столикам, та моїй персональній схильності до аналітики і деякому досвіду роботи з ментами, маємо справу з любителем занюхати кокаїнчику.

Вони, за моїми спостереженнями, діляться на дві категорії.

Представники першої швиденько зроблять своє діло в тихому місці, шморгнуть носом і повернуться назад, ніби нічого не сталося. Так роблять алкоголіки, яким забороняють пити: сховався — зробив великий ковток — і тут як тут. Представники другої чітко знають: їм ніхто нічого не заборонить. Тому усамітнюються швидше для збереження пристойності, намагаються якнайменше звертати на себе увагу, отримувати свій кайф поступово і ґрунтовно.

Той, кого назвали Бобриком, явно тяжів до другої категорії. Отже, особливо не поспішатиме вийти перед людські очі.

Тому я закурив, підійшов до своєї старенької «вольво» і почав чекати.

Не довго.

Анжела Сонцева випурхнула з-за рогу будинку навіть швидше, ніж ми домовлялися. Хоча ні, не швидше — годинник не поспішав, просто обумовлені п’ятнадцять хвилин спливли, як одна. Білявка помахала мені рукою, наче старому другові, якого давно не бачила. Я розчахнув перед нею дверцята: карету подано. Вона кинула на заднє сидіння курточку, сама швиденько вмостилася біля водія.

Сідаючи за кермо, я зачепив краєм ока символічну, як мені здалося, картину: моє ґрунтовне пальто і легковажна курточка моєї несподіваної супутниці лежать на задньому сидінні впритул.

Поїхали.

Куди — в той момент не мало значення.

Я сподівався, що рано чи пізно ми поїдемо до мене, і одночасно боявся цього. Не назву себе неохайним холостяком, не скажу, що мені в моїй однокімнатній «хрущовській» халупі в Академмістечку так уже погано й незатишно. Інших варіантів розміну нашої спільної з дружиною квартири на Нивках просто не було: «двушку» на сьомому поверсі стандартного «брежнєвського» будинку інакше, як на одну нормальну однокімнатну там же і одну в «хрущовці», не поміняє ніхто. Навпаки, зараз мене все влаштовувало.

Ось тільки чи влаштує комірчина з мінімалістською обстановкою мою несподівану знайому? Не запросить же вона мене до себе. Де вона живе, до речі?

— Куди тікаємо? — поцікавився ніби між іншим, коли виїхав через Контрактову на Набережне шосе.

— Вечір тільки починається, — мовила Сонцева, не дивлячись на мене, а тоді раптом повернулася всім корпусом, підморгнула, порилася в сумочці і видобула звідти срібний портсигар. — Запалимо вогні?

Я, тримаючи лівою рукою кермо, правою підніс їй вогник запальнички. Тільки тоді звернув увагу на нестандартну форму цигарки, яку Анжела недбало стискала пальцями. Коли вона затягнулася, випустила пахучий дим і знову підморгнула, я мовчки опустив скло зі свого боку.

Я зовсім не мораліст.

Коли мені було дев’ятнадцять, від мене через мій недогляд завагітніла однокурсниця, аборт вирішила не робити, просто забрала документи і повернулася до батьків у Конотоп. Жодних претензій до біологічного батька — там вона вдало вийшла заміж за податкового інспектора.

Якщо я сам пишу та пропускаю в газету замовлені та навіть проплачені статті, не роблю з цього жодних моральних висновків. Головне — аби мене ніхто не спокушав хабарями у вигляді премій та інших, нематеріальних благ. Я доволі цинічно ставлюся як до своєї професії, так і до світу, в якому живу.

До розлучення привела не жінчина дурість, а мої специфічні, хоча й не оригінальні погляди на подружнє життя. Часом я напивався, виправдовуючи це потребою зняти стрес. Часом тягався по дівках, виправдовуючи свої вчинки так само і не вважаючи пару годин у чужому ліжку жодною подружньою зрадою.

Є ще багато причин, чому я не маю права когось засуджувати. Того ж Бобрика з сивими скронями.

Я просто проти того, аби в салоні моєї машини смерділо шмаллю.

Не знаю, як зрозуміла мою реакцію Анжела Сонцева і чи взагалі зрозуміла щось. Так само не знаю, чи в сумочці кожної «зірки» шоу-бізнесу є «веселі цигарки». Цей світ почав відкриватися для мене лише пару годин тому, і висновків я не зробив жодних. Крім, хіба що, філософського: «Плавали — знаємо». Та все одно білявка щось відчула, причому це «щось» явно не було для неї ворожим.

— Вибач… Мабуть, я повинна щось пояснити.

— Перш за все — куди ми їдемо. Я везу тебе додому чи ми просто катаємося?

— Кататися до безтями не хочеться. Додому ще рано. Я, до речі, в Бучі живу, так що не близький світ.

— Ну і не такий вже далекий, — у голові я встиг вирахувати, що нам теоретично по дорозі. — Так куди? Зараз зелене світло, рухатися треба. Управо, вліво?

— Прямо, — Анжела зробила ще одну затяжку, затримала дим у роті, потім повільно почала випускати.

— Прямо — через бортик і в воду.

— Тоді давай просто покатаємося. Де зараз пробок менше.

— О’кей, мем, — я повернув кермо в правий бік і повів машину прямо по набережній.

вернуться
Перейти на страницу:

Кокотюха Андрей Анатольевич читать все книги автора по порядку

Кокотюха Андрей Анатольевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Живий звук отзывы

Отзывы читателей о книге Живий звук, автор: Кокотюха Андрей Анатольевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*