Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗
— Не йди, — почула Мар’яна позаду себе голос наче якогось свого неіснуючого коханця, з яким вона оце щойно посварилась, і тепер він благав її залишитися.,
Жінка спинилася і рвучко озирнулась — нікого. Тротуари порожні, високо над бруківкою світить самотній ліхтар; лише дерева обабіч дороги приховують під кронами насичену чорноту. Може, звідтам?..
— Потанцюй зі мною…
Ні, це ближче… Ноги Мар’яни починають тремтіти, вона лякливо озирається довкола і в круговерті не бачить нічого, лише озирається, і вже танцює, виписуючи вайлуваті па по бруківці. Рудень лякається, забігає в чорноту між деревами, а Мар'яна, нічого не розуміючи, хоче спинятись, але голос зовсім поруч каже:
— Отак, добре… Візьми мене за руку, — вона скрикує і, наче сліпа, починає обмацувати розчепіреними пальцями повітря. — Другу руку на плече, — продовжує незнайомець, що своєю невидимістю, невловимістю доводить Мар’яну до шалу, але не чуттєвого, а сакрального, дикого, вона готова вже тікати, верещати, божеволіти, та натомість відчуває, що рухи приносять їй полегшення, звільнення від такого неґраційного фіналу, і жінка, закусивши губу, мовчки танцює, намагаючись чомусь попасти ногою саме на середини бруківок, на квадратики, у русі зі своїм уявно-реальним партнером, який дихає рівно, однак, невпевнено. Вона якимось дивом відчуває його рухи, сама подібна на великого нічного метелика, що б’ється в шибку його чіткого голосу: — Так-к, ще раз… поворот, чу-дово, два кроки, два… ще два, те-пер на-зад… — вона танцює! Танцює!! Помахи крилець… її страх переплітається з його манерою, страх і чуттєвість — хіба це не одне й те саме? В обох випадках нам належиться померти, чи не так? — Р-раз… р-аз… — на мить їй здалося, що голос відокремлюється звідкілясь від дерев, точніше, від мороку в їхніх кронах, він дотягувався промінням до неї, лоскотав волоски на її шкірі, і коли вона отямилась, зрозуміла, що танцює вже на краю круглого отвору посеред бруківки — каналізаційного люку без кришки («він хоче скинути мене в люк!!!»), і Мар’яна спинилась, похитуючись, балансуючи на стоптаних підборах, стоячи на металевій дужці, наче на задній стінці годинника, панічно боячись провалитися в його механізм.
Вона повільно обійшла навколо цього отвору туди, вглиб, і вітер ворушив її волосся та настовбурчував пухирці гусячої шкіри. Лише таксисти, що знають місто, як свої п'ять пальців, як свою квартиру, дивуються й перешіптуються, граючи в карти. Вони бо чудово знають, що в цьому світі нам належиться лиш те, що ми можемо бачити. Усі ми таксисти у наших…
Вільним почуватися можна хіба після ув’язнення. Ситим — після їжі. Живим — після смерті. Інакше це все тобі не потрібне.
Мар’яна почувалася вільною, окриленою, заходячи у своє подвір’я. Була, певне, середина ночі, вікна в будинку темніли. Мар’яна штовхнула рипучі двері парадного, і дух, що долинув звідтіль, здався тепер їй не огидним, а звичайним, природним — запахом села, землі. Високо вгорі хтось кашляв. Це було далі, ніж її другий поверх: або глибше — за дверима, або ж вище — десь на горищі.
Жінка, сторожко зазираючи поперед себе, пішла наверх. Між першим і другим поверхами вона спинилась: на стіні, зачеплений за жовту газову трубу, висів чоловічий ремінь з блискучою пряжкою. Мар’яна придивилась уважніше і в непевному світлі тьмяної жарівки завважила, що ремінь звисає таки не з труби, а вище над нею перекинутий через покрученого, сухого, застиглого удава з потрісканою перепеченою шкірою. То був корінь або гілка дерева, що росла просто зі стіни, обваливши чималий шмат штукатурки. Але ж подивіться на щенят: їм ніхто не розповідає казки, а вони є грайливі та веселі, і лише коли стають дорослими, починають сумувати й гавкати, усвідомлюючи, що втратили любощі й безтурботність дитинства, і вони не здобувають шмат їжі виснажливим полюванням, а отримують його за гавкання?.. Тобто, за службу… Собаки для радості…
Вона помітила щось сіре в кутику біля дверей. Нахилилась. Це була китиця. Мар'яна поклала її в кишеню, оглянула свої запилені мешти й повільно рушила до квартири. Вона рухалася автоматично, ніби розділившись, розшарувавшись на дві Мар'яни: одну, що звично встромляла в шпарину зітертий ключ, і ту, що й досі не повернулася з танців. Але й цих осіб Мар’яна сприймала ніби збоку: повновиду жінку в стоптаних мештах і безрозмірних колготах тілесного кольору, зі спідницею до середини литок, у світло-синій кофтинці ріденької в’язки і божевільною зачіскою, яку вона створювала із укладеної на голову облізлої світлої коси. Другу ж Мар’яну вона могла собі лишень уявляти. Певне, що та виглядала так само, і що через її руку так само був перекинутий обов’язковий літній плащик кольору нестиглого персика, але вираз обличчя тієї іншої її відрізнявся від того, який вона могла бачити на собі, швидше, ніякого виразу й не існувало, просто та вона вешталася проїжджими частинами вулиць чи й досі танцювала десь там, межи бруківкою — наче лініями топографічної сітки, якими колись було розкреслене місто, чи залишками велетенської клавіатури, що призначена була для вводу в незбагненні глибини якихось даних, що, втім, виявились невтішними: люди навчилися користатися тонкими каналами поміж відполірованою поверхнею цих міських кахлів і плавали, наче венеційці, у човниках, на сірниках, проте тільки під час злив, а дехто навіть перетворився на птахів, лиш би не стати побаченим, зрозумілим, зареєстрованим. Тепер вони літають понад бруківкою, як оце досі літає інша Мар’яна, що не завершить свій танець і не спиниться, поки не настане ранок, і її тінь не змиють струмені води з поливальних машин.
Рештки ночі Мар'яна провела біля вікна, ніби очікуючи на чиєсь повернення.
Рудень прийшов додому ще затемна, тихо й делікатно пошкрябав двері і, покручуючи хвостом, повільно увійшов, з цікавістю глянувши на Мар’яну, влігся на ящику для взуття.
Ранок засірів туманом. Жінка, що здавалося, спала, стоячи біля вікна й спершись на підвіконня, ледь вловимо ворухнула головою. Вона побачила дерево.
Дерево пливло в ранковому тумані, крізь який просвічував лишень чорний кістлявий силует галуззя і велика гомілкова кістка стовбура, що стояла нерухомо. Але ж дерево пливло, рухалося! Мар’яна пам’ятала це дерево з дитинства, ще коли з подружками розстилала в його затінку старий рушник, розсаджувала ляльок і розкладала пластмасове лікарське причандалля «юного доктора». Під деревом вони з подружками плели віночки з жовтих кульбаб, що лишали на руках і сукенках жовті плями їдкого пилку й солодкого молочка зі стебел. Це було їхнє дерево, каштан, між корінням якого вони влаштовували сховки з викладеним уламками білої плитки дном і засушеною квіткою… Мар’яна пригадує, що тоді, у дитинстві, каштан ріс навпроти їхнього під’їзду: так, без сумнівів, — просто навпроти, вона бачила його, зазираючи в отвір замка дверей парадного, чатуючи чи ховаючись від хлопців, що хапали її коси й намотували собі на руки. Вона дівчинкою дуже боялася болю, який спричиняло це зухвальство, і хлопці асоціювалися в неї з болем і цією великою замковою шпариною, а ще — слізьми. Мар’янка водночас боялася й дивувалася, заглядаючи в цю шпарину перед тим як вийти на вулицю: боялася сліз і болю, а уявляла, який великий, певне, мусить бути ключ, що зачиняв колись ці високі двері; якими велетами повинні бути ці люди, що користувалися такими великими ключами, вентилями, грошима, автомобілями; чи вони ще жили, висохлі, змалілі, зітерті, по якихось закутах, коли вона була мала?.. Але дерево! Ні, вона не могла помилитись (його посадили ще вони? ще тоді?..) — воно росло просто навпроти дверей під’їзду! Замружившись, із зав’язаними очками, Мар’яна робила двадцять п’ять маленьких кроків і впиралася руками в теплу деревину дверей. Рівно двадцять п’ять… Тепер цей каштан упирався просто у вікно її спальні.
…А як дивно було дізнатись, що люди в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть були нижчого зросту, ніж тепер. Чоловіки — метр шістдесят-сімдесят, а жінки — ще нижчі. Тобто, Мар’яна зі своїм «метр сімдесят вісім» була б просто недосяжною жінкою!.. Як же так? Може, тих людей тягнули вниз зв’язки важких ключів?.. Цікаво звучить оце «тих», так, наче вони — ті, що були перед нами, — інші. Ні. Інші були ключі. Люди ж і тепер такі самі. А дерева?..
