Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (онлайн книга без txt) 📗
«Може, музику?»
«Давай», — каже Юля.
На поганенький магнітофон ставлю «Аукціон». Вона дивиться на мене, бере за руку й тягне до себе на ліжко. Ми шалені, навіть трохи агресивні, накидаємося одне на одного, скидаємо одяг і залазимо під ковдру. Постіль ще тепла — від попередньої пари, яка брала в мене ключі для свого чистого й справжнього щастя. Ми закутуємося в їхнє тепло, в їхні запахи; попередня дівчина гарно пахне, уявляю, як вона кохалася, який у неї був вираз обличчя, як вона дихала, цілувала й говорила. В стінку несподівано грюкають, здається, каблуком зимового чобота, ого, значить, серйозно, чути голос моєї сусідки з чотиримісної кімнати: Віталя, скрути музику, ми спимо. Нема питань, збавляю звук, магнітофон ставлю на крісло біля ліжка, щоб музика нікому не заважала. Юля каже: в тебе злі сусідки. Сміюся й заперечливо киваю головою: вони добрі, просто втомлені, їм треба зранку вставати, знаєш, я деколи друкарською машинкою гуркочу далеко за північ, а вона в мене, як трактор, вони вже звикли, лише зранку перепитують, що я нового написав і чи зачитаю їм... ні, ні, цілую Юлю в очі, вони добрі, гарні люди, я щасливий, що вони живуть поруч.
«Ти говориш, як Дека», — горнеться до мене.
«Да? Так думати я навчився у нього».
«Боже, який ти худий! Скільки ти важиш?»
«Здається, сімдесят один».
Ми гаряче цілуємося, ніби такого більше ніколи не буде; пауза; а може, і справді — не буде, якщо цінуєш день сьогоднішній, ніколи не думатимеш про завтрашній, житимеш тим, що маєш зараз. Магнітофон замовкає. Втомлені, ми тихо жевріємо в обіймах, наше тепло зливається в ціле, наша солонувата шкіра липне одна до одної, в дрімоті я вдихаю запах Юлі, губами відчуваю її присмак, поки не засинаю.
Зранку прокидаюся від приємного дотику пари гарячого чаю до обличчя. Розплющую очі — на стільці біля ліжка стоїть велика чашка з двома бутербродами на тарілці. «Вставай», — усміхається Юля, одягнута в мою чорну футболку з вицвілою мордякою Моррісона, вона підходить до мене й цілує в губи. Під футболкою, натягуючи тканину, випинаються гарні груди, я оголюю їх, беру в долоні й кажу, що вони такі беззахисні, дивно, чому в чоловіків виникає бажання завжди їх пестити-обороняти? ти про це ніколи не думала? Юля здивовано дивиться й каже, що це, мабуть, пов'язано з материнством. Від неї пахне шампунем і милом. Іду в душ. Коли повертаюся, мій чай ледь теплий. Юля каже, що зробить гарячий. Відмовляюся. Ми забуваємо про чай, я тягну її на себе. Юля мені страшенно подобається, бо не боїться пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива, значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це просто здорово! Це мене заводить, бо кохатися з презервативом — це те ж саме, що говорити правду закритим ротом чи брехати з заплющеними очима. Незабаром має прийти Дека, усміхається Юля, я в нього зранку була, вчора він просив, щоб збудила його близько восьмої. Я завжди йому радий, кажу й обережно саджу Юлю на свої розтулені губи, вона вся мокра, розкрита, гаряча, напружена й тремтлива. Стукають у двері. Ми зриваємося. Я все розумію, але на хріна тягу наламувати? Гукаю: відчинено. Заходить Дека, виглядає бадьоро, підходить до нас, нагинається, взасос цілує Юлю, яка лежить поруч, вона витягує руки, з її грудей сповзає ковдра, обіймає Деку, шепоче, що їй було добре, він усміхається, зі стільця бере чашку чаю й тарілку з бутербродами, переставляє на стіл і сам сідає. Я кажу йому: ти вчора добре грав. Погляд Деки туманний, задуманий, ніби його тут нема, ніби перебуває в тій реальності, якою заполонена його свідомість, а ми лише бліді копії з того химерного світу його фантазувань. Дека не переймається, коли його вихваляють і кажуть: старий, ти граєш геніально, в тебе дуже серйозні речі, з ними можна пхатися в Київ, трахнути всіх тих самозакоханих мудаків. Він стає беззахисним, відчуженим, і я розумію, що це ставить його в незручне становище, порушує і ламає рівновагу, яку він боїться втратити. Хулі там казати: просвітлення — і в Африці просвітлення. В погляді Деки тоді з'являється туга, ніби його не розуміють, ніби його сприймають за когось іншого й відповідно роблять хибні висновки. «Я — не музикант, — деколи каже Дека, — я просто граю, і це найважливіше» або «моя гра не має значення, вона — просто шлях, де мені добре».
Юля каже, щоб я поснідав, бо чай вже певно вистиг. Да — чай не гарячий. Їм бутерброди, запиваю. Друзі дивляться на мене, як на власну дитину. Кажу їм про це. Вони сміються, підколюють, що обов'язково всиновлять мене і заборонять вештатися поночі, як я це роблю останнім часом, а змусять вчасно лягати спати, зранку вчасно вставати, снідати і відвідувати заняття, так, так, відвідувати пари.
«Чому ти зараз не на лекції, вже двадцять хвилин, як вона йде?»
«Чому, а?» — підтримує Юлю Дека. Я кривлюся, морщуся, ховаюся під ковдру. Потім ми трохи мовчимо. «Да, — каже Дека, — непогано провели день святого Валентина».
«Гарно», — пожвавлюється Юля й кидає на мене теплий погляд.
Вони згадують про нинішні лекції, серйознішають, говорять про якогось викладача-ідіота, що звіріє і принижує студентів, триндять про спільних знайомих, потім кажуть «до вечора» і йдуть. Мовчки лежу й дивлюся в стелю. Чому я не втішений новим днем? Ліниво підводжуся, вмикаю магнітофон, ставлю касету з поганеньким писаним-переписаним з інших магнітофонів записом Дебюссі, якого мені підкинули знайомі дівахи з музпеду; згадую їхні обличчя й усміхаюся: якби не ці геніальні дівахи, якби не їхня увага до мене... яким би я був темним! Мабуть, бігав би, як повний ідіот, із книжками під пахвою й корчив із себе начитаного кретина, що полюбляє цвіркати на людях модними іменами й цитатами.
Да, гарний був день святого Валентина. Я так нікому за нього і не подякував.
В університеті перед третьою парою, на яку я нарешті вирішив піти, зігнорувавши дві попередні, зустрічаю свого доброго приятеля з філфаку — А. Ми перекидаємося словами про свіжі новини, бо не бачилися три дні. А. належить до мовчунів, тому говорити доводиться мені, а він кліпає своїми синьо-сірими очима або ж мляво відповідає кивком голови чи скупими словами. Хоча коли якась тема його розворушить, А. пожвавлюється і — говорить — яка це прекрасна мить! А. говорить тихо, але чутно, губи ліниво ворушаться, випускають слова, а очі дивляться тобі у груди або на підборіддя, лише час від часу він підводить їх на твої, ніби хоче переконатися, чи не втратив співрозмовник уваги. У нас різні темпераменти. Раніше, коли ми багато сперечалися про літературу, А. опонував мені здебільшого густими плямами на білому обличчі й лише потім тихо починав говорити. В запалі дискусії я погано його слухав, а тому завжди просив повторити сказане, від чого він почувався, певно, незручно. А. живе дуже неквапно, ніби єдиною вадою людини вважає поспіх і дію. При першому знайомстві з А., коли у нього запитали, як його звати, він попередив, що ці звуки дуже довго вимовляються, оскільки ім'я і прізвище (Андрій Блінов) мають багато букв. Запропонував звати його просто «А» — це дасть можливість не напружувати артикуляційний апарат і економити кілька секунд власного мовлення. Присутні спершу витріщили очі, потім недовірливо заусміхалися. Я також тоді усміхнувся, але особливо — як людина, котрій люб'язно пропонують покуштувати зіпсуті продукти.
Розповідаю йому, як учора вночі Дека грав нову композицію, це просто здорово, в нього давно нічого такого не було. А. під впливом мого потоку слів помітно морщиться й робить відсутній вираз обличчя. Він приїхав сюди вчитися з далекої Півночі і, звичайно, ще важко переварює розмовну українську мову, особливо в такому темпераментному виконанні, як у мене. А. запитує, чи й далі парю себе Тибетом і всім тим, що з цим пов'язано. Розгублено відповідаю, що це нікому не заважає, а він уважно слухає й мовчить, ніби зважує мої слова, по кілька разів прокручує їх у голові, а його очі й далі свердлять на мені ґудзики. Це в нього така звичка—я раніше це зрозумів — недбало дивитися на людей, ніби їхній вигляд його втомлює і його цікавить тільки їхня діафрагма чи щось інше на цьому рівні. Може, це від того, що А. мало з ким спілкується, адже, як справжній філолог, він майже весь час проводить за книжками: його можна побачити самотнього в бібліотеці, у сквері на вечірній лавочці чи під час лекції, коли він мало звертає увагу на дзвінкоголосого лектора, що безперестанку читає зі своїх папірців і студенти не встигають за ним записувати. А. може довго дивитися на обличчя і поведінку викладача за кафедрою, він любить спостерігати за рухами лектора, за його жестами, він ніби тішиться з кумедних рук професора, що чухають голову або розтирають м'якуш вуха чи ніс, поправляють непрасованого й замащеного крейдою піджака або пірнають без потреби в кишені, механічно витягуючи звідти носовика і так само механічно запихаючи його назад. У такі хвилини А. позіхає й спостерігає за симпатичними дівчатами, які сумлінно конспектують почуте від лектора. Він любить (якось сп'яну зізнався) в уяві членувати кожну з них на частини, відзначаючи вдалі й невдалі фрагменти, створені природою. Про це ми не раз любили говорити, коли нам судилося сидіти разом за партою на лекціях для кількох груп різних спеціальностей. А. говорив, що якби в цього викладача була шевелюра і зад нашого ректора, то він став би схожим на пристаркуватого гоміка, а якби в нього були руки і плечі, як у нашого заступника декана з виховної роботи, міг би стати непоганим актором блокбастерів. Згадую слова А.: людина не скоро стане досконалою, бо не навчилася радикально, докорінно змінювати свій образ. Із зубами, губами, волоссям, грудьми чи носом косметична медицина, і хірургія зокрема, ще сяк-так дають собі раду, а як же бути з довжиною ніг, які роблять ходу жінки схожою на ходу кавалериста? А. не може знайти відповіді на це запитання, але особливо ним не переймається. Він добре знає, що проблема сприймання власного тіла — в естетичному аспекті — залежить не так від його вигляду, як від власного уявлення про нього. Тому, каже А., складні операції треба робити в свідомості сучасних людей, а не на їхніх тілах. Зі мною А. намагається говорити українською, не можу зрозуміти, чи з поваги, чи з іронії. Але на нього не ображаюсь.
